Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Адже ж то були не тільки погляди Івана Барильченка, а й власні думки артиста і його друга та брата, самого автора п'єси Івана Тобілевича. Обидва вони віддавали свої сили на працю в театрі, обидва любили театр палко й самовіддано. І це не Барильченко, а вони говорять його устами: "...Сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене!.. Служить таким широким ідеалам любо. Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш несхибно цей стяг священний!"
Усією своєю діяльністю брати "Тобілевичі довели, що то були не слова лише, а привселюдне виголошення їхнього творчого кредо.
Подавши такий рельєфний малюнок героя, майбутнього борця за дорогі для нього мрії, Панас Карпович у наступній дії виходив на сцену зовсім в іншому образі непросипенного п'яниці Тарабанова. Розхлябаність в ході, непевність у рухах, неначе припухле від п'янства обличчя і зовсім інше звучання голосу. Саксаганський так блискавично перевтілювався з образу Івана в образ цієї пропащої людини, що публіка тільки з афіші дізнавалась, що Івана Барильченка і Тарабанова грав той самий артист.
У листі до сина Назара від 1 серпня 1903 року Іван Карпович записав дві важливі для нас події: "Вчора пройшла вперше "Гандзя"... сьогодні посилаю "Суєту" до цензури".
Отже, "Гандзя", нарешті, повернулася з цензури, і трупа, яка нетерпляче на неї чекала, могла приступити до її втілення на сцені. Ентузіазм акторів був такий великий, що п'єсу виготовили за десять днів. Щодня відбувалися репетиції, шились нові костюми, готувались декорації й увесь потрібний реквізит.
Усіх робітників нашої трупи охопило тоді одне спільне бажання: поставити "Гандзю" якомога швидше. Тому всі ретельно, із захватом працювали. Вперше п'єсу поставили 31 липня 1903 року в Харкові.
Ось що написав про цю подію сам Іван Карпович у листі до Ярини та Марії: "Гандзя пішла 31, в четвер... Збор для будня був надзвичайний 500 руб., хоча деякі актори грали не важно, але взагалі п'єса пройшла добре. Таких п'єс в репертуарі ще не було, через те публіка і актори були в настрої. Приймали, добре. Ліницька була дуже красива Гандзя і грала зовсім-таки гарно. Багато ефектів — зробили своє діло".
Щождо п'єси "Суєта", то вона теж благополучно повернулася з цензури і в 1904 році ми вже могли виставляти її на сцені. Закінчивши з "Суєтою", трупа почала працювати над п'єсою Івана Франка "Украдене щастя". Отже ті роки були щасливі для нашого репертуару. Завдячуючи новим п'єсам високої літературної вартості, слава про наш театр далеко розійшлася по Україні.
Відпочивши трохи від творчої роботи письменника, Іван Карпович у серпні 1904 року почав писати п'єсу "Житейське море", продовження "Суєти". Ця п'єса, так само як і "Суєта", не пролежала довго в цензурі. Вже на початку 1905 року вийшов з друку п'ятий том драм і комедій Івана Тобілевича, до якого увійшли "Гандзя", "Суєта", і "Житейське море". П'ятий том друкувався в Полтаві, виданням друкарні Г. І. Маркевича.
"Суєта" не вичерпала всього того, що задумав сказати письменник Тобілевич про значення сім'ї в колі інтересів, які близько стосуються землі. "Земля", себто простий уклад життя серед природи, у тісному зв'язку з фізичною працею, яка, втомлюючи людину фізично, не дає їй змоги піддаватися хвильовим впливам різних сильних пристрастей, могла, на думку Івана Карповича, цілюще впливати на змучену душу людини, знесиленої боротьбою зі своїми власними бажаннями чогось усе кращого й кращого, бажаннями, яким, звичайно, немає меж, коли людина потурає вибухам своєї невгамовної крові. Знов таки і в "Житейському морі" автор ставить питання сім'ї, як проблему для людей, професія котрих вимагає частої і довготривалої розлуки чоловіка з жінкою та дітьми. Особливо важливо було це для акторів мандрівних труп, бо численні переїзди з місця на місце не дозволяли артистам возити за собою всю свою сім'ю. Адже ж дітям треба було вчитися в учбових закладах, що ніяк не могло пов'язатися з постійними подорожами батька або матері. Грудне було життя артистів, і хвилі житейського моря частенько кидали їх не в той бік, куди їм треба було.
На такі жарти зрадливих хвиль мав нагоду надивитись не тільки письменник Тобілевич, а й кожен, хто мав близькі стосунки з акторами і добре знав умови їхнього життя. Жінка з дітьми живе в одному місці, виховує й ростить дітей, доглядає свого родинного гнізда, а чоловік її, артист мусить за вимогами своєї професії залишати те гніздо на довгий час. Спільні виступи на сцені, спільні інтереси під час переїздів на нове місце роботи, влаштовування на тому новому місці дуже часто простягають невидимі нитки симпатії між окремими членами акторського колективу, а коли ще актор і актриса молоді, коли їм доводиться мало не щодня грати в одній і тій самій п'єсі та ще бути героями якоїсь любовної пригоди, то непомітно для самих себе герой і героїня відчувають деяку близькість і поза сценою. На початку такої симпатії все здається безневинним і зрозумілим, так неначе взаємні зв'язки виникли самі по собі, без участі героя й героїні. Та відірване життя від сім'ї частенько примушує людину забувати про свої обов'язки, і непомітно для неї нова любов вкрадається, як злодій, і її тільки тоді помічають, коли шал крові створює непоправне вже для чесного сім'янина становище.
Надивившись на різні драми й комедії у залаштунковому житті, Іван Карпович вирішив відгукнутись, як письменник, на це ненормальне явище. Герой його п'єси Іван Барильченко, славетний артист, має дуже хорошу й гідну дружину Марусю, яка, оселившись на стале вдома, виховує дітей, в той час як її чоловік працює й заробляє на потреби сім'ї. Дружину свою Іван неначе дуже любить і шанує, а проте спільна робота на сцені спричинилась до нового кохання. Він, переїжджаючи з місця на місце, перебуває в любовних стосунках з прем'єршею трупи Людмилою, котра почала називатися "Ваніною". Кохаючи Івана Барильченка, Ваніна не від того, щоб тішитись залицянням інших палких поклонників, і це не може, звичайно, не викликати заздрощів у її коханця Івана. Події в п'єсі розгортаються так, що Маруся, яка сліпо довіряла своєму чоловікові, приїздить до того міста, де він грає в театрі, і на свої власні очі бачить його зраду. Дуже принципова, вона не хоче пробачити Іванові його любовні зв'язки з Ваніною і виїздить, порвавши назавжди зі своїм чоловіком.
Іван у розпачі. Він збирається кидати сцену й шукати примирення з Марусею, але й з Людмилою йому не легко розлучитися. Для нього, що не вміє накласти владну узду на свої пристрасті, потрібна і чесна та вірна дружина Маруся, і палка, дарма що зрадлива, кокетка Людмила. Іван розумів, що стоїть перед прірвою, куди ось-ось назавжди має скотитися щастя його життя. Шукаючи порятунку, він вирішує повернутись на село, де близькість до всього природного, натурального, не попсованого ніякими принадними спокусами допоможе йому відновити свої моральні сили і повернути як душевне, так і фізичне здоров'я.
"Вертайсь до землі", — кличе автор Барильченка, що заплутався у протиріччях міського життя. Іван Карпович був переконаний, що тільки земля може заспокоїти людину і що праця біля землі може якнайкраще і якнайшвидше вилікувати людину, яка захворіла і фізично, і морально.
Сам дуже високих моральних засад щодо своїх обов'язків чоловіка й батька, Іван Карпович засуджував несталість у почуттях чоловіка до жінки й жінки до чоловіка, нестійкість їхніх моральних принципів.
Бачачи, як багато жінок і чоловіків з-поза театрального світу шаліло від нестримної жаги до артистів та артисток, переслідуючи їх своїм коханням, Іван Карпович обурювався не раз, коли зустрічав за лаштунками дам високого світу або мужчин, давно одружених, у яких до того були, крім дружини, ще й діти, часом вже дорослі. Такі заможні дами та жонаті мужчини були для нього ясним свідченням морального занепаду в родинному житті високих верств суспільства. Адже ж безсоромність їхня дуже часто доходила до того, що після спектаклю ліврейний лакей шукав якого-небудь артиста, за яким вельможна пані прислала його разом з каретою. Він мав доставити того уподобаного артиста до неї на побачення або на вечерю. Письменник вважав своїм священним обов'язком сказати своє слово осуду таким занадто безсоромним поклонникам і поклонницям. У "Житейському морі" ми бачимо графа, що залицяється до артистки Людмили, і жінку, яка шаліє за артистом Барильченком. Це все списано було майже з натури, і скандал, що учинив чоловік своїй закоханій в артиста жінці, не був на ті часи поодиноким фактом.
На мій погляд, п'єсу "Житейське море" треба розглядати як комедію звичаїв та характерів. Вона трактувала вади суспільства певного часу й певного кола товариства, на зразок мольєрівської комедії "Смішні манірниці" ("Les precieuses ridicules").
Іван Карпович мав намір написати ще й третю частину цієї трилогії і в ній показати Івана Барильченка вже не серед бурхливих хвиль житейського моря, а біля його берега, себто серед нормального, трудового життя в оточенні сільської природи. Він ніяк не міг добрати назву для цієї третьої п'єси. Називав її по-різному, але найчастіше "У пристані" або "У берега". Велика віра була у Івана Карповича в цілющу силу для людської душі близькості природи, роботи біля землі.
Серед чорнових паперів Івана Карповича я знайшла зошит, на обкладинці якого стоїть назва "Сутяги". З чорнових записів в тому зшиткові не можна вже пригадати, що то за п'єса мала бути. Сама я нічого про те не пам'ятаю. Думаю, чи не про тих людей хотів написати Іван Карпович, папери яких він колись спалив, очищаючи судовий архів у Єлисаветі. Адже ж він часто згадував про різні судові справи людей, які могли позиватися протягом довгих років за яку-небудь дрібницю і які дуже нагадували героїв безсмертного Гоголя з твору "Повість про те, як посварились Іван Іванович з Іваном Никифоровичем". Ті сварки часто-густо забирали все майно сутяг на судові розправи. Були люди, які мали завзяття й упертість, щоб поставити на своєму, довести "ворогові", найчастіше доброму сусідові, що правда не на його боці. Пам'ятаю спогади Івана Карповича про тих сутяг, але не можу з певністю сказати, що п'єса "Сутяги" мала намір змалювати які-небудь пригоди й інциденти саме з таких, про які я тут згадувала.
Під час пожежі на хуторі згорів амбар, в якому було поставлено величезну скриню з різними паперами Івана Карповича.
