Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Якісь надприродні люди рухали дію в трагедіях, що вважаються і тепер класичними. Але я волію бачити у своїх п'єсах менше чеснот, а більше життєвої правди, бо тільки правда може зворушити серце глядача, тільки цілком зрозумілі для всіх почуття, хоч вони й ідуть поруч з помилками та відступами від того, що нам здається чесним і благородним".
Отже Гандзя Івана Карповича покохала ворога свого народу. Вона в тих обставинах свого життя не могла не покохати його, якщо в неї билось живе, жіноче серце, та проте, сумління гризе її і невідомо, що б вона зробила пізніше, коли б війна на батьківській землі закінчилась і її життя увійшло в свої звичайні, буденні береги.
Письменник-художник не міг порушити, як він думав, законів живої правди і тому, не дбаючи вже про символічність своєї героїні, показав її такою, якою вона могла б бути, коли б опинилась не на сторінках його твору, а в справжньому житті. Головним девізом у його письменницькій творчості, так само як і в акторському ділі, було: "Правда, щира, непідроблена, така, якою вона буває в житті!"
Погляд Івана Карповича на Гандзю цілком переконав мене, бо ще тоді я пригадала собі, що й уславлена народна героїня Жанна д'Арк теж виявила, так би мовити, кволість духу: жіноче серце спинило озброєну руку і замість того, щоб використати слушну нагоду і вбити ворога своєї країни на полі бою, вона пожаліла його і тим поклала початок своїх злих пригод. Виходить, що серце жіноче по всіх країнах і в різних віках може мати однакову чулість і співчутливість.
Поки "Гандзя" перебувала на далекому засланні у невблаганного цензора, Іван Карпович почав ретельно працювати над п'єсою "Суєта", темою якої повинно було бути питання "батьки й діти", не в тому тільки освітленні, в якому трактував її Тургенєв у своєму романі "Батьки і діти". Український письменник Тобілевич хотів показати перед усіма сумне явище, яке існувало у нас на Україні: інтелігенція, що здобувала освіту на гіркі, мозолями добуті копійки батьків-селян, соромилась здебільшого свого походження.
Водночас Іван Карпович хотів підкреслити у своїй п'єсі ще й те, що земля — це наша рідна матінка, яка годує людину, вчить і робить її щасливою, коли, звичайно, походити біля неї, не лінуючись, з повним знанням справи. Недурно ж у першому плануванні автор хотів назвати цю п'єсу: "Земля", або "Хлібороб".
Щоб краще висвітлити тему "батьки і діти", Іван Карпович обрав для її втілення родину селянина Барильченка, котрий дав змогу всім своїм дітям вибитись "на дворянську лінію". Тільки син Карпо залишився хліборобом і ретельно й розумно допомагав своєму батькові вчити братів і сестру. Карпо теж уже не простий гречкосій: він багато дечого навчився від своїх "вчених" братів і з численних книжок, яких у нього багато в хаті. Отже народна приказка "наука не веде в ліс, а з лісу виведе" справдилась і на членах родини Барильченків. Перед старшим сином Михайлом — перспектива з ушанованого вчителя гімназії стати її директором, один із синів юрист, інший — майбутній відомий артист, сестра їхня закінчила гімназію. Шлях і для неї відкритий. Вона може бути вчителькою (цілком почесне звання) або поступати на курси й здобувати вищу освіту. Але до неї сватається дуже хороша, чесна людина — сільський учитель, — і можна думати, що дівчина, вийшовши заміж, почне працювати з ним разом на користь рідного села. Не буде вона покручей — людиною, яку перенесли на чужий для неї грунт і яка не знає, куди прикласти свої руки і ті знання, що допомогли їй здобути селяни-хлібороби — батько та брат.
Як і завжди, починаючи писати свою п'єсу, Іван Кар пович звернувся у своїх думках до того оточення, серед якого йому доводилось жити і яке він знав досконало, як своє власне життя. І тут, як і в "Мартині Борулі", як і в інших п'єсах, він зумів усе особисте, родинне або близько знайоме узагальнити і зробити малюнком більш широкого значення, що виходив за межі тісного родинного кола або лише невеличкої кількості певних людей. В особі якого-небудь Терешка з його синком Матюшею узагальнювалась батьківська сліпота щодо своїх дітей, зайве й шкідливе захоплення, яке часто-густо виявляють батьки, вихваляючи їхні "таланти". Приклади такого настирливого вихваляння Іванові Карповичу довелось бачити не тільки по чужих родинах, а й у своїй власній.
Одного разу його син Назар мав декламувати якогось вірша, написаного російською мовою, на шкільному святі, а директор школи заборонив хлопцеві вийти перед публікою за його український акцент. Ота маленька подія, яку довго не міг забути бідолашний хлопець, і дала привід автору написати про Матюшу з його байкою "Гуси". Щождо приїзду батьків до Михайла Барильченка в день його іменин, то подібне сталося з самим Карпом Адамовичем. Його менший брат Степан, якому він допоміг учитися і вийти в люди, обіймав досить значну посаду при повітовому суді. Він жив собі, як пан. Одного разу зайшов до нього Карпо Адамович, щоб відвідати його і поскаржитись на свої турботи, але він його не прийняв: у нього були гості, офіцери й чиновники. Побачивши брата Карпа, дуже вбого одягненого та ще й у подертих чоботях, Степан зробив вигляд, що не впізнав його і спитав: "Это что за музыкант?" Тон цих слів був такий, що батько повернувся і пішов з хати. Про цього музиканта довго пам'ятали в родині Тобілевичів.
Отаке трапляється в реальному житті, то чому не показати його на сцені?
Дехто із знайомих Івана Карповича дорікав йому за останню дію, вважаючи сцену з Тарабановим і сцену з переодяганням матері Барильченків гротеском та грубим шаржем. Радили обов'язково викинути оті дві сцени, переробивши останню дію.
Іван Карпович не погоджувався з такими порадами, тим більше, що ніякого гротеску й шаржу він у своїй п'єсі не бачив. Він вважав, що обидві ті сцени цілком можливі і зовсім не подібні, як йому казали, до "циркового трюка".
Прототип кухаря, п'яниці Тарабанова досить сильно в'ївся у печінки самому автору п'єси, ще коли він жив у Єлисаветі. Я про це писала у свій час, подаючи біографію Івана Карповича. Щождо переодягання щиросердної Тетяни у панську сукню, щоб тим догодити своїй ласкавій невісточці Наташі, то автор і це виправдував тим, що у Тетяни, як у кожної матері, не могло вистачити відваги відмовити дружині свого сина. її материнська любов підказала їй, яким те переодягання було важливим не тільки для Наташі, а й для самого Михайла, що вибився вже на "дворянську лінію". Вона не могла не вгадати того, як поставляться Михайлові гості — пани — до неї, простої селянки. Досить лише згадати про суворі погляди тодішнього "благородного" товариства на походження з мужиків, щоб зрозуміти намагання Михайла Барильченка та його дружини приховати за всяку ціну те, що він син простих селян. Адже у нього на святі "сама баронеса!" Для кар'єриста Михайла приїзд до нього батьків був трагедією. Він мусив шукати, не гаючись, якогось виходу, коли могло так легко захитатися його становище в так званому "світі".
Для сучасних радянських людей страх перед тим, що скаже "Марья Алексеевна", не зрозумілий вже, а в часи, коли Тобілевич писав свою п'єсу, питання роду й походження мало вирішальне значення для кар'єриста. Без цього "маскараду" в останній дії не був би закінчений портрет Михайла і була б не повна характеристика тогочасного суспільства.
Отже переробляти "Суєту" Іван Карпович остаточно відмовився. "Для чого?" — питав він і пояснював, що п'єса пішла вже до цензури і що усяка переробка обов'язково потягне за собою інші зміни і не тільки в останній дії, а й у попередніх: "Краще написати нову п'єсу, ніж витрачати час на переробку!"
Комедію "Суєта" було надіслано до цензури 1 серпня 1903 року, про що Іван Карпович написав у той самий день своїм дочкам Орисі та Марії, які були тоді в Женеві. "П'єса "Суєта", — писав він, — дуже подобається всім і дядькові Миколі (Садовському — С. Т.) в тім числі. Панас (Саксаганський — С. Т.) невдоволений тим, що нема значних пануючих ролей; але то байдуже, я не пишу ролі, а пишу п'єсу, в котрій дружним ансамблем треба висловити основну ідею самої п'єси. Панасові і "Гандзя" не подобалась, бо нема ролі. Конечно, коли задача драматурга буде в тім, щоб
писати ролі для акторів, то він ніколи не напише літературної речі, але задовольнить одного-двох акторів".
З цього листа видно, що драматург дбав якнайбільше про літературну вартість своїх творів. Не акторів він брався задовольнити, а хотів поділитися з широкою публікою тими думками, які він вважав корисними й потрібними для людськості. Тому, може, всі його персонажі, хоч і були вдягнені в суто національний одяг, відповідно до своїх характерів, могли діяти в будь-які часи і в будь-якій країні. Почуття і прагнення персонажів п'єс Івана Карповича можуть бути зрозумілі усім. Хіба мало по всьому світі таких чадолюбивих батьків, як Терешко Сурма зі своїм Матюшею? А Михайло Барильченко? Хіба він не з рідні російським фамусовим та французьким журденам або жорж данденам? Хіба питання кар'єри не є одним з найважливіших по всіх країнах світу? Кожен тип, якого вивів у своїх творах Іван Тобілевич, може знайти свого двійника в літературі інших народів.
Всупереч сумнівам Панаса Карповича щодо ролі, яку він міг би зіграти в "Суєті", йому довелось виконувати в ній, як уже згадувалося раніше, не одну, а дві: Івана Барильченка та кухаря Тарабанова. Обидві ці ролі він грав прекрасно, виявляючи широчінь свого сценічного таланту. Молодий, повний темпераменту Іван Барильченко малювався художником Саксаганським як сильна духом і тілом людина. Дарма, що публіка бачить його на початку п'єси повним вагань і сумнівів. Сумління примушує молодого хлопця, який щойно повернувся з військової служби, серйозно поставитись до вибору того шляху, яким йому найкраще піти в житті. А що, як він зробить непоправну помилку і піде не по тій дорозі? Що буде, як він потрапить у своїх творчих шуканнях та не на свою "вулицю"? В усіх його рухах відчувається рішучість, енергійність, а в інтонаціях мужнього голосу звучить палкість натури, щирість переконань. Він має свої погляди на життя, свої власні думки і вміє їх висловлювати. Особливо пристрасно говорив Іван — Саксаганський про свої погляди на значення театрального мистецтва.
