Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Ходить до церкви, молиться, ставши навколішки, б'є численні поклони і обіцяє богові нагороду, аби тільки той допоміг йому закінчити благополучно злі діла. Калитка, збираючись придбати фальшиві гроші, щоб на них купити землю Смоквинова, наказує запрягати коні, щоб їхати до церкви, і опріч цього ще й благає бога завершити щасливо своє шахрайське діло. За оцю саме рису Калитки цензура й заборонила п'єсу "Гроші". Довелось її переробляти й викинути багато таких слів і речень, які дуже влучно малювали святенницькі риси більшості тогочасних нових сільських багатіїв.
Я вже згадувала, що п'єсу "Гроші" Іван Карпович надумався писати ще на хуторі "Надія". Закінчив він її у 1889 році.
Малювати головного персонажа п'єси Гарасима Калитку Тобілевичу було з кого. Внаслідок збіднення панів-поміщиків на селі з'явилося в ті часи чимало нових багатіїв,
здебільшого з людей селянської верстви. У себе на селі Іван Карпович бачив таких нових глитаїв та павуків, яким хотів стати і Калитка. Надзвичайно характерний монолог Калитки, в якому письменник зумів з самого початку п'єси, у першій же дії яскраво накреслити його характеристику: "Ху! Слава богу, справився з ділами: совершив купчу і земельки прибавилось", — каже Калитка і тут же відкриває перед читачами святеє святих своєї душі: "Ох, земелько — божа ти дочечко! 'Як радісно тебе загрібать докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш навколо — усе твоє, ...і все то гроші, гроші... Кусочками, шматочками купував, а вже і у мене набралося..." Але кругленький шматочок у 200 десятин все ж не задовольняє його загарбницьку душу: "Але що ж це за шматочок! — каже він далі, виявляючи свої безмежні апетити. — Он у Жолудя шматочок — так так! ...А під боком живе панок Смоквинов, мотається і туди й сюди: от-от продасть, або й продадуть землю... Маю п'ять тисяч, а ще треба. ...Прямо як іржа точить мене ця думка! Де їх взять? Де?" Бажання не пропустити землю панка Смоквинова таке пекуче, що Калитка тут же наважується купити сто тисяч фальшивих грошей за п'ять тисяч карбованців. Йому тільки трохи страшно, щоб не "влопатись", кажучи його власними словами.
Отак лаконічно, але дуже ясно й зрозуміло зав'язує Тобілевич-драматург той необхідний вузлик для снування головної інтриги свого твору. Відсилаючи вже готову п’єсу до цензури, Іван Карпович вирішив, що назва "Сто тисяч" буде краще відповідати сюжету п'єси. Адже ж справа йшла не взагалі про гроші та їхнє значення для селянина, а саме про суму в сто тисяч, яку наважився придбати Калитка на свої п'ять.
Треба сказати, що різні шахраї з міста дуже часто намагались обдурювати отаких Калиток. Це було тоді звичайним явищем. Ми чули про один випадок, коли якийсь пройдисвіт продав чистий папір замість фальшивих грошей селянинові з сусіднього села, що було недалеко від станції Шостаківка. Цей випадок був не поодинокий. Таким чином, нічого вигаданого у п'єсі "Сто тисяч" не було. Все в ній було взято з життя, яке вирувало навколо нас.
Щоб краще відтінити тип селянського фінансового хижака, Іван Карпович вивів у тій самій п'єсі образ мрійника Бонавентури, копача й шукача скарбів. Бонавентура хоч і ходить усе своє життя зі щупом, шукаючи в стародавніх степових могилах заховані там скарби, але практичної, корисної для себе мети отими розшуками не переслідує. У нього це — романтика. Душа його прагне чогось кращого, вищого за те, що він бачить навколо себе, і це робить його людиною з зовсім іншого берега, ніж усі оті Окуні та Калитки. Навіщо йому скарби, гроші? Він і сам цього добре не знає. Коли його спитали, що він робитиме, коли знайде силу закопаних грошей, то він відповів: "Поїду в Париж". Чому в Париж? Звичайно не за тим, щоб там пожити весело, як те робили в ті часи багачі-пани, а тому, що зі словом Париж у нього пов'язувалися спогади про боротьбу за право людини на краще життя. З його власних слів видно, що він багато дечого знає про французький волелюбний народ, про його прагнення. "Vive la partie! A bas l’allemagne!" (Хай живе батьківщина! Геть Німеччина!), — каже він. Живучи серед неуцтва, насильства й експлуатації, Бонавентура знає, що десь там далеко, напевно, в Парижі, є інше якесь життя.
Треба сказати, що образ Бонавентури такий, яким його створив письменник, викликав у публіки симпатію до себе, особливо, коли його показував на сцені Панас Карпович Саксаганський. Образ цей, хоч і комедійного плану, надавав усій п'єсі цікавого забарвлення. У світі хижаків то був світлий промінь. На тлі його Калитка, який набагато вже переріс Михайла Окуня, початкуючого ще ділка в грошових операціях, вимальовується більш рельєфно. Ясно видно, що він уже не "окунь", а справжня акула. Скільки б не проковтнула його несита пелька отієї "любої земельки", а йому все буде мало. Душа в нього болить і жадає ще і ще більшого "шматочка".
Дослідники творчості письменника Тобілевича, аналізуючи його п'єси, ділять їх за змістом на різні категорії: історичні, побутові та суто соціального значення. Я не маю наміру аналізувати кожну написану Іваном Карповичем п'єсу. Я хочу лише зазначити тут, в оцих моїх згадках, як і коли виникали у письменника його творчі задуми, його власні погляди на свою творчість, та як вони втілювались у п'єси, а згодом — і вистави.
П'єсу "Понад Дніпром", теж розпочату Іваном Карповичем на хуторі "Надія", як тільки вона здобула дозвіл цензури, наша трупа, не гаючись, підготовила до показу на сцені.
Сам автор виконував роль Павла Серпокрила, Мироно-вого батька, я грала його жінку, матір Мирона, а Панас Карпович — Мирона. У ролі Павла Серпокрила Іван Карпович був, як і завжди, натуральним, правдивим відбитком звичайного селянина. Можна було подумати, що то не артист діє й говорить на сцені, а сам Павло Серпокрил з'явився до театру, щоб розповісти людям про своє тяжке матеріальне становище. Саксаганський дуже добре показав діяча Мирона. Голос у нього звучав так переконливо, що мимоволі вірилось не тільки Миронові, а й всьому тому, що він казав, чого навчав своїх односельчан.
Я завжди дуже хвилювалась за ту дію, де, по п'єсі, ми відображали життя сім'ї Павла Серпокрила в тяжких умовах "Зеленого Клина". З одного боку мені хотілось якнаияскравіше показати публіці тяжке становище, в якому опинились нещасливі переселенці, потрапивши в незвичні для них умови життя, а з другого я боялась, що темні барви страждання звичайних, нічим не цікавих людей надокучать глядачам і вони замість співчуття відчують докуку і бажання позіхати й кашляти під час дії, як то буває іноді в нудних місцях п'єси. Але під час цієї вистави я не чула ніколи страшного для актора кахикання, шепотіння та розмов у залі. Завжди панувала насторожена тиша, з чого я робила висновки, що публіка уважно стежить за нами і співчуває нам у нашій недолі. Тоді і я погоджувалася з Іваном Карповичем, що п'єса та була потрібна, хоч і не змальована з самого життя. Питання переселенської політики царського уряду, певно, сприймалося публікою так, як того хотів автор.
Було чимало схвальних рецензій на цю п'єсу, і я дуже тому раділа, бо знала всі сумніви письменника і його невдоволення собою і твором. Особливо хвалив автора за цю п'єсу Іван Франко. Він вважав, що п'єса "Понад Дніпром" є найкраща й найідеальніша драма Карпенка-Карого. За його словами, ця п'єса могла научити суспільство, що воно повинно було б робити, щоб допомогти народові.
Іван Карпович, який глибоко шанував Івана Франка, почав трохи заспокоюватись і не так уже болісно ставитись до свого твору. Часом він навіть і радів, що міг збагатити репертуар театру ідейною п'єсою. Потреба в таких п'єсах була надзвичайно велика, бо українських труп наплодилось багато і вони розважали публіку різними низькосортними виставами, в яких пісні, танці, а найчастіше — різна безглузда нісенітниця тільки псували смак глядача. Іван Карпович вважав такі трупи розтлителями публіки і ворогами української культури, а особливо — театрального мистецтва.
За час, поки тривала робота над п'єсою "Понад Дніпром", письменник устиг написати й опрацювати інші свої твори. Йому доводилось багато працювати, щоб живити цікавість публіки до українських вистав. Тем та сюжетів у Івана Карповича було багато, і він за ті роки, від 1890 по 1897, створив такі п'єси: "Батькова казка", яку було написано й ухвалено цензурою в 1892 році, "Паливода XVIII сторіччя" (1893 рік), "Лиха іскра поле спалить і сама щезне" (1896 рік), у першому варіанті — "Сербин". Під такою назвою п'єсу було надруковано видавництвом "Зоря" у Львові. До того збірника увійшли такі п'єси: "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Безталанна", "Що було, те мохом поросло", "Чабан" та "Сербин". Дозвіл цензури п'єса "Лиха іскра..." одержала лише в 1897 році. Водночас з видавництвом "Зоря", інше видавництво, що мало назву "Южно-русское товарищество печатного дела", видрукувало. 2 томи творів Івана Карповича. До першого увійшли: "Бурлака", "Розумний і дурень", "Наймичка" та "Мартин Боруля", а до другого — "Безталанна" (дозвіл цензури до постави від 1890 р.), "Сто тисяч" (дозвіл цензури від 20 квітня 1890 р., за № 1756), "Батькова казка" ("Гріх і покаяння", дозвіл цензури від 14 серпня 1892 р), "Паливода" (дозвіл цензури від 29 серпня 1893 р., за № 4078).
Коли з цензури повернулася з ухвалою п'єса "Чумаки" (1897 р.), то ми її зустріли теж з радістю. Іван Карпович покладав на неї великі надії, йому здавалось, що вона подо-батиметься публіці. Воно так і було. Що ж то була за п'єса і з якою метою написав її автор?
Головна ідея п'єси така: показати людям, якого лиха може накоїти зла, заздрісна жінка, коли в неї занадто довірливий чоловік, що не вміє жити своїм розумом. Цю думку Іван Карпович хотів показати наочно на прикладі двох братів, Хоми та Віталія, котрі жили й працювали разом, у великій дружбі. У Віталія була дуже велика родина, а у Хоми, крім жінки Насті, — нікого. Як тло для розгортання сюжету п'єси, автор узяв часи, коли українські селяни їздили по сіль та по рибу аж у Крим — чумакували. Подорож дуже далека, особливо коли їдуть не Нньми, а волами, бо тільки вони й можуть витримати оту дорогу. Подорож виробляла у чумаків велику витримку, спокій.
