Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Ми спочатку терпляче зносили тую зливу, але впертість лютої сльоти перемогла нашу терпеливість. Від вогкості повітря і від досади тяжко занедужав Саксаганський. Так занедужав, що мало не вмер. Хворів він, лежачи в ліжку, протягом цілого місяця. І треба було без нього давати вистави. Від тяжкої журби Іван Карпович теж ледве тримався на ногах і аж посивів.
Раптом, зовсім несподівано, завітав до Вільно Стариць-кий, як завжди щирий та приязний. Панас Карпович саме тоді піднявся з ліжка. Побувавши у нас на спектаклі і роздивившись на наші афіші, Михайло Петрович відразу збагнув, чого нам у той час бракувало.
— В мене є хороша, молода артистка,— сказав він нам. — На прізвище Маркова. Їй з Ліницькою у мене тісно, а у вас їй буде краще. З нею може піти навіть і "Наталка Полтавка", бо голос у неї, хоч невеликий, а приємний і чистий.
Як сказав, так і зробив. Через кілька днів після його від'їзду до нас приїхала Маркова. Ми дуже раділи з того, що вона була дійсно і молода й талановита.
Ось що написав про неї у своїх мемуарах Панас Карпович Саксаганський: "Пані Маркович — лагідна, вродлива, статурна, з виразними очима, доволі порядна артистка, веселої вдачі, — зразу ввійшла в нашу артистичну родину".
З нею репертуар наш значно поширився і була змога поновити любиму публікою п'єсу "Наталка Полтавка". Ще якийсь приятель допоміг нам грошима, щоб можна було дограти спектаклі у Вільно.
Саме в той час Микола Карпович звернувся до Івана Карповича з пропозицією з'єднатися знову в один творчий театральний колектив, вибравши з двох труп найбільш здібних акторів. Трупа Садовського грала тоді в м. Твері, і Іван Карпович, не гаючись, поїхав туди на побачення з братом. Повернувся він звідти веселий та бадьорий. Радість його посилилася ще й тим, що Заньковецька запропонувала Панасові Карповичу свої послуги, оскільки вона, посварившись перед тим із Садовським, не захотіла їхати до нього. "Якщо я вам непотрібна, — писала вона Саксаганському,— то я поїду до Марка Лукича". Лист той був великою несподіванкою для всіх нас. Було дуже радісно від того, що нарешті наша трупа зможе давати хороші, справді художні вистави. То була блискуча для нашого театру пропозиція. Відписали Марії Костянтинівні, радо вітаючи її бажання працювати з нами, і домовились, що перші вистави за її участю відбудуться у Слов'янську. Марія Костянтинівна навіть попросила Панаса Карповича у своєму листі, щоб він обов'язково зустрінув її в Слов'янську на вокзалі.
Коли Саксаганський вже остаточно домовився з Заньковецькою, прийшов до нас лист від Садовського. Вважаючи справу об'єднання своєї трупи з нашою остаточно вирішеною, Микола Карпович просив братів прислати йому грошей і відрядити до його трупи одну з хороших артисток. У нього в той час не було героїні, бо Заньковецька покинула його. Брати радо виконали його прохання. До Садовського поїхала Маркова. Вона рішуче відмовлялась їхати, але її запевнили, що це відрядження лише тимчасове і швидко ми всі будемо вкупі.
Брати, щоб бути до кінця коректними з Миколою Карповичем, сповістили його про лист Марії Костянтинівни до Саксаганського. Відповідь була сердита. Садовський рішуче постав проти того, щоб Заньковецька до з'єднання грала у нас. "Нехай перше приїде до мене", — писав він. Брати не знали, що їм робити. Вирішили поки там що промовчати, та й з'єднання обох труп мало вже ось-ось відбутися. Почали лагодитись в дорогу до Харкова, де домовилися зустрітись із Садовським. Незабаром наша трупа була вже там. Швидко приїхав зі своєю трупою і Садовський. Деякий час давали вистави силами обох труп, щоб мати змогу по справедливості одібрати кращі сили для об'єднаної нової. Нічого доброго з того не виходило. Між артистами трупи Садовського та нашими постала ворожнеча. Іван Карпович намагався якнайшвидше покінчити зі справою формування трупи, але це було занадто важко. Садовський рішуче й уперто відстоював кожного свого артиста, а потім твердо заявив, що він бере з нашої трупи лише Саксаганського, Карпенка-Карого та ще двох-трьох акторів. Решту людей він запропонував відпустити, хористів також, бо й хор він хотів зберегти свій.
Побачивши, що нічого з об'єднання не виходить, брати зібрали своїх акторів і виїхали до міста Слов'янська, куди й запросили телеграмою М. К. Заньковецьку. Вони вирішили назвати свою трупу її ім'ям. Заньковецька приїхала, і наша трупа дістала змогу відновити увесь свій репертуар. Фінансові справи відразу мало сказати покращали — стали блискучі. Брати заплатили всі свої борги, до нас знову повернувся спокій, але не надовго. Марія Костянтинівна почала дуже сумувати за Садовським, який продовжував давати вистави у Харкові. Вона благала Івана Карповича поїхати помирити її з ним, обіцяючи умовити його розпустити свою трупу й приїхати до Слов'янська разом з нею. Іван Карпович погодився, бо думав, що, помиривши два таких таланти, умовить їх обох грати з нами, і таким чином українська сцена матиме знову досконалий театральний колектив на радість справжніх цінителів театрального мистецтва. Він помирив неспокійну пару, але повернувся до Слов'янська без Заньковецької, лише з її обіцянкою швидко приїхати разом з Садовським до Катеринослава, куди мала виїхати наша трупа. До Катеринослава не приїхали ні М. К. Заньковецька, ні М. К. Садовський, який наполягав у своєму листі до братів, щоб вони розпустили свою трупу і їхали до Харкова, і що ця нова трупа матиме теж назву трупи М. К. Заньковецької. Сама Заньковецька просила листовно пробачення у Панаса Карповича за те, що не змогла виконати свою обіцянку й приїхати до нас.
Побачивши, що справа об'єднання марна, Саксаганський послав телеграму до Любові Павлівни Ліницької, яка пропонувала свої послуги ще раніше, зустрівшися з ним випадково на вокзалі у місті Слов'янську. Ліницька приїхала, і всі ми зітхнули з полегкістю. Мати в трупі таку артистку як Любов Павлівна було великим ділом. Приїзд Ліницької врятував нас від репертуарної катастрофи.
Тепер, згадуючи про давні події нашого тяжкого мандрівного життя, я мушу сказати, що сценічний талант Ліницької з повним правом заслуговує на те, щоб її ім'я було занесене на сторінки історії українського театрального мистецтва. Скромна, стримана і вдома і в театрі Любов Павлівна ніколи нікого не судила, не цікавилась чужими справами, не прислухалась ні до яких історій і трималась завжди осторонь від людей, хоч і була незмінно коректна з усіма. Вона уникала близьких стосунків з керівництвом театру і ніколи не розв'язувала своїх особистих справ із Саксаганський або Карпенком-Карим у їхньому приватному мешканні, звертаючись до них лише в театрі і так, щоб усі те бачили. Бувала у нас лише в ті дні, коли Іван Карпович та Панас Карпович запрошували акторів на так звані "вечорниці", під час яких мало бути обговорення якого-небудь творчого питання. Ліницька завжди, хоч і стримано, висловлювала свої думки з приводу цікавого для неї питання і з тих висловлювань було видно, що вона глибоко цікавиться театральним мистецтвом і розуміється на творчих засобах акторської гри. Коли я слухала ті окремі виступи її серед акторів, у мене склалося тверде переконання, що її зацікавлення театром з'явилось у неї ще з юних літ і перейшло в любов до сцени. Ліницька дуже любила театр і грала свої ролі з високим піднесенням, палким захопленням. І справді, згодом я дізналась, що любов до сцени прокинулась у неї дуже рано, коли вона ще вчилась у Харківській гімназії. Одного разу, перебуваючи в костюмерній разом зі мною, вона несподівано для мене призналась, що в ранній своїй юності часто плакала ночами від бажання стати артисткою. їй здавалось, що немає в світі кращого покликання. Живучи у Харкові, вона мала нагоду відвідувати вистави російських труп, які приїздили до міста досить частенько. Враження від кожної вистави було настільки велике й глибоке, що вона довго перебувала під його впливом, як зачарована. Та звикнувши з дитинства тамувати свої почуття, вона нікому при них не розказувала. Після гімназії їй довелось переїхати до Таганрога, де влаштувався на службу батько. Раніше він служив на Харківщині, в селі Преображенні, де 27 грудня 1866 року народилася Любов Павлівна і прожила до свого вступу в гімназію. Село Преображення належало до Куп'янського повіту Харківської губернії.
Живучи у Таганрозі, Ліницька не пропускала ні однієї нагоди, щоб виступити в аматорських виставах. Готувати ролі, потім гримуватися, одягатись у відповідний одяг — було для неї захоплюючим щастям.
Одного разу до Таганрога приїхала трупа Михайлова-Муравйова, яка мала назву "Русько-малоруська трупа". Ця трупа протрималась деякий час у Таганрозі, а потім виїхала до Маріуполя. За нею поїхала й Ліницька, котрій антрепренер запропонував виступити в ролі Уляни в п'єсі "Сватання на Гончарівці". Крім цієї ролі Любов Павлівні довелось тоді грати й інші, але їй не сподобалось оточення артистів тієї трупи і вона повернулась додому. Хотілося вступити до солідної, хорошої трупи. Знаючи про успіх Ліницької в ролі Уляни, її запросив до себе антрепренер Шаповал, котрий давав російські і українські вистави. Ліницька виступала лише в українських п'єсах. У 1889 році, в квітні місяці, вона дебютувала в трупі М. Л. Кропивницького в ролі "Наталки Полтавки". Відбувся той дебют у місті Єлисаветі. Пізніше її запросив до себе Михайло Петрович Старицький, коли він, розійшовшись з Кропивницьким у 1885 році, утворив свій молодіжний колектив. Звідти вона й потрапила до нас і вже майже до кінця життя Івана Карповича грала в нашій трупі, за винятком дуже короткого часу, коли вона була в трупі Суслова.
Трохи вища середнього зросту, статурна, гнучка, Любов Павлівна вже своїм зовнішнім виглядом утворювала привабливий образ будь-якої з тих героїнь, яких їй доводилось відображати на сцені. Обличчя її в звичайному житті не привертало до себе уваги, але під гримом ставало прекрасним. А до цього всього треба додати ще чарівний, мелодійний, чистий голос і чітку, виразну дикцію. Ні одне слово з її ролі не пропадало для публіки, хоч би як тихо промовляла вона його на сцені; навіть шепіт, до якого Любов Павлівна вдавалась іноді в патетичних місцях, теж доходив до глядачів.
Сценічний талант Ліницької був великим дарунком самої природи.
