Бразілійський гаразд - Чайковський Андрій

Та ж я на вас надіявся, бо ж ми вже про це з вами говорили.

Петро на таке слово аж рота відкрив. Тепер зміркував, що Аврамко його хитро підійшов, але вже все було позаду.

ДАЛЬША ПОДОРОЖ ЗАЛІЗНИЦЕЮ

З мохнатівцями поїхав знаний нам панок до Львова. Тут мусили всі затриматися, поки не зберуться емігранти з інших сторін. Тим часом мешкали по передмістях, бо в місті життя дороге. Наглядачі, що їх понаставляли не знати звідки, рідко коли пускали кого до міста. Петро ледве випросився, щоб собі дещо закупити на дорогу. Закупив усе, що потребував для свого майстерства. Купив кілька добрих пилок, гемблів, свердел, дві сокири та одну трачку.

У Львові сиділи три тижні. За той час треба було жити зі свого, а що там усе дороге, то не в одного калита дуже присохла, заки діждався тої днини, коли заганячі сповістили, що завтра їдуть.

Такою вісткою емігранти дуже втішилися. Не такий був виїзд зі Львова, як з рідного села. На станцію йшли, як люди на відпуст. Наганячі йшли по боках і ззаду, начеб волів на ярмарок гнали, та пильно дивились, аби хто по дорозі вбік не скочив.

На залізниці спакували їх, як оселедці в бочці, в окремих вагонах. Машина засвистіла, поїзд рушив з місця, кожне перехрестилося.

У подорожніх, що їдуть день і ніч без упину, було "стільки світу, що у вікні"; а вночі і того не можна сказати, бо нічого не видно, та й всяке дрімає. Така нічна дорога дається добре взнаки і старому і малому, а вже найдрібніші діти, що ще не привикли до невигоди... Ніде то не має голівки притулити, розтягнути молодих кісток, бо кожному тісно.

Петро держить Павлуся на руках, Настя — малу Гандзю. Від такого й рука стерпне, і самому спати хочеться, аж очі злипаються. Але тверда руська натура витримає дуже багато. Подорожні не могли дорахуватися, скільки днів і ночей їхали, заки добралися до Відня. Тут треба було їх перевести на іншу станцію, а дорога вела через місто. Треба було бачити ту цілу товпу мужчин, жінок і дітей в селянських галицьких одягах, невиспаних, змучених, вже від кількох днів неумиваних і забруднених, мов сажею. Було тут кілька соток народу з різних сторін Галичини, були тут і русини, і поляки. Петро ніс на плечах добре напакований мішок, з мішка визирав кінець сталевої трачки. На лівій руці тримав маленьку Гандзю, що, утомлена, сперла свою біляву голівку на грудях батька і дрімала. Побіч Петра йшла засмучена Настя. Вона за той час дуже змарніла. Лице зблідло і видовжилось, попід червоні від плачу очі лягли чорні смуги, начеб хто кулаком попідбивав. Вона несла на плечах мішок з подушкою та й трохи шмаття, а за руку вела малого Павлуся. Хлопчик не міг поспішити з старшими людьми і все підскакував та підбігав, хоч видно було, що з останніх сил надривається, щоб не залишитись позаду. Вкінці таки застогнав і сказав крізь сльози до матері:

— Мамуню, я вже не можу йти.

Петро зупинився, передав Насті малу Ганздю, а Павлуся взяв на руки.

У Відні на цей похід з усіх боків дивилися люди. Цікаві німці збігалися і кликали один одного:

— Що це за народ? — питали.

— Це галичани, їдуть до Бразілії.

— Чи можливе, щоб у нашій Австрії були де такі бідаки?

— А бачите, що можливе, та й зараз видно, що не з гаразду вибираються до Бразілії.

Так говорили німці про галичан, що, на сміх цілому світові, на сором своїм опікунам, доведені до розпуки якраз тою опікою, в жебрацькім лахмітті кидають рідну землю, що колись молоком і медом спливала, а нині зубожілу, порізану на дрібні шматочки, яку обсіли лихварі, податки...

А нашим подорожнім байдуже. Вони йшли, понуривши очі в землю. Нікого не манять широкі вулиці, ні тьма народу гарно вбраного, ні височенні гарні кам'яниці. В біді, в нужді не до веселощів, біда з цікавістю не братається...

Так зайшли на станцію, де їх знову спакували одного поверх другого, як оселедців, і повезли далі.

По декількох днях тяжкої дороги поміж високими незнаними горами почули наші емігранти на одній станції оклики "Генуя! Генуя!"

Це була остання станція залізнична, а звідси треба було їхати в дальшу дорогу кораблем. Агент, що привіз наших подорожніх сюди, став бігати від вагона до вагона і гукати, щоб вилазили. Кожне стало збирати свою мізерію, і висипались люди, як бджоли з вулика, їх чекала вже громада обірванців та кинулася на них з пекельним криком, незрозумілою бесідою, показуючи руками, що хочуть їх провести до міста. Люди стояли наполохані, не знаючи, що мають робити. До тої партії, де були Петро і Настя, приступив якийсь панок і заговорив до них по-руськи. Передусім попередив їх, щоб не давали умовити себе голоті, що їх вабить за собою, бо то розбишаки і злодії, що обдеруть їх дочиста. Тим способом привернув до себе відразу серця бідних людей, вони бачили в ньому свого спасителя, що їм не дасть у тій чужині загинути. Та-ку-то силу має рідне слово, почуте на чужині. Потім уже дуже легко вдалося тому панкові повести людей за собою. Він обіцяв їм, що знайде для них дуже дешеве і вигідне приміщення в пристані, божився, що він з тих самих, що їм шифкарту виробили, дивився на людей і нібито вгадував їх імена. Так, наприклад, звертаючись до Петра, що стояв наперед усіх, каже:

— От я вас знаю... Ви Іван, правда?

— Не Іван, а Петро.

— Так, так, так. Петро! От, видите, забув, але я зараз пригадав собі вас з Дрогобича, з ярмарків.

— Я не від Дрогобича, а від Стрия.

— То, то, то, від Стрия, але одно від другого недалеко, бо я і в тих краях бував по ярмарках.

Так розмовляв панок, ідучи з Петром, а за ним сунула громада людей з Мохнатівки та Іванівки, що вже трималися разом.

Так ішли різними незнаними вулицями, поки зупинилися в пристані над морем. Тут побачили наші подорожні цілий ліс щоглів, ціле місто кораблів, що стояли в пристані на якорях і дожидали своєї черги.

Панок не переставав давати перестороги нашим людям, де мають гроші ховати,— щоб кожний крейцер поміняти на гроші італійські, бо тут тих ніхто не візьме.

— А де ж їх обміняти,— каже Петро,— коли тут і порозумітися годі.

— Певно, що годі! Але від чого ж я? Ходіть зі мною! Я вас насамперед приміщу, та й треба дещо з'їсти, бо так годі.

В міру того, як віддалялися від міста, ставали вулиці щораз поганіші, будинки старі, обдерті, аж почорнілі. Далі повів панок своїх людей у вулички, такі вузенькі, що дві фіри не розминуться.

Нарешті відчинилася якась брама, і наші подорожні зайшли на подвір'я, не дуже просторе, оточене високими чорними, негарними кам'яницями. Зараз за ними зачинилася брама і заслонила їх від вуличок, що привели їх аж сюди. З найнижчих частин тих кам'яниць повиходили якісь люди і стали їх запрошувати знаками досередини.

Панок сказав їм, що тут найліпша для них квартира, що тут дешево дістануть все і будуть мати спокій перед різними мантіями, що лише чатують на них на вулицях.

— А тепер, мої дорогенькі краяни, треба подумати про заміну грошей, бо це важлива річ.

Люди переглянулись, начеб питали, чи можна йому вірити, чи ні. Панок зміркував те та й каже:

— Боїтеся мене, люди добрі? Нате ж вам мій паш порт, без нього не міг би я одного кроку поза містом зробити.

Він вийняв з кишені якусь книжечку і подав Петро-

ві. Петро оглянув її, але хоч умів читати, то нічого не розумів, хіба тільки те, що на книжці були різні печатки і марка штемпельна.

— Га! Що робити! — каже Петро,— самі не обміняємо, а гроша треба конче.— Він вийняв з кишені десятку і подав панкові. За його прикладом пійшли й інші люди, і за хвилину в руках панка було більше двох тисяч. Панок відійшов, а люди аж потерпли, що з їх грішми станеться.

Поки що Петро кивнув одному чоловікові, мабуть, якомусь власникові гостиниці, і подав йому знак, що хоче їсти. Італієць став нашим подорожнім низько вклонятися і запрошувати досередини. Пішли. Було там кільканадцять кімнат, склепаних, як підвали, слабо освітлених, з вогкими чорними стінами. На помості повно болота, попри стіни — довгі брудні столи. Тут позасідали наші подорожні, і прислуга подавала їм страву... Був це якийсь ніби розсіл, і ніби плавали в ньому довгі рурочки з тіста та кілька листків якоїсь невідомої зелені. Потім принесли по куску м'яса та хліба, дуже зле випеченого, хоч стіни ним ліпи. Але ніколи було придивлятися, бо наші подорожні майже весь час жили самим хлібом.

Тепер треба було трохи відпочити. Петро наблизився до італійця, що тут був господарем, і став йому показувати, що він і товариші раді би трохи поспати.

Італієць, кланяючись низенько, повів їх на другий кінець подвір'я до якоїсь широкої пивниці, де валялося на помості повно перегнилої і смердючої мерви. Нашим подорожнім аж мороз пішов поза спину, коли подумали, що прийдеться лягати на такий гній, на якому вони не поставили б свого товару. Але нічого було робити. Так уже давно ніхто з них не випрямляв кісток, ніхто не спав лежачи, хіба що сидячи удалося задрімати. Так що ж було робити! Кожне перехрестилося та, склавши мізерію під голову, лягло де

19 "оо-з 545

могло. Та й кожне зараз нагадало собі свою хату або стодільчину, де так любо можна було протягнутися і відпочити в неділю і свята. Гей, гей! Ліпше би в своїм хліві, ніж тут. Довго гуділо бідним подорожнім у голові та й усе ще здавалось, що їдуть залізницею. Прокинулись аж другої днини. Не дивно. Потомлені, вони не могли отямитись, як довго спали, та ще й у темній пивниці не розбереш, яка пора. Та кожний замість відпочинку почув ще гіршу втому, до того ж все тіло так пекло, наче його кропивою спарив. Діти стали аж плакати з болю. Одна жінка піднесла дитину під віконце, скинула сорочку і аж руки заломила: вся шкіра була в червоних піхурах, а з сорочинки стали тікати насичені, круглі, як дрібна квасоля, блощиці.

— Господи святий! А це що за кара? Дивіть-но, ди-віть!

Люди приглядалися та стали відтак витріпуватися. Аж тепер Петро засвітив кусочок свічки і підніс до стіни: там повзли цілими роями здоровенні блощиці.

— От нас погостили, пек би му!

На той гамір, що тепер зчинився, надійшов господар. Петро почав йому показувати піхурі на тілі та блощиці, але він нітрохи з цього не здивувався, от так коли б у нас хто сказав, що на ячмінь горобці сідають. Але за хвилю надумався і приніс якоїсь олії та казав нею натирати покусане тіло.