Бразілійський гаразд - Чайковський Андрій
Навколо стін висіли одна над одною лежанки для спання. До них треба було лізти по драбинці. Але людям не хотілося ще спати. Кожний хотів якнайдовше дивитися на світ Божий. Повиходили назад на поміст і там стояли, поки не смерклося.
Тим часом корабель менший повертався кілька разів, заки поперевозив усіх людей, що мали їхати до
Бразілії. Аж пізно вночі все втихло, лише сторожа моряків снувала на помості, виконуючи свою службу. Люди повилазили на свої лежанки, та не могли отямитися, що з ними робиться. Ранесенько заворушилось все на кораблі. Побудили людей і стали розділювати між ними теплу юшку. Кожне дістало бляшану посудину і ступало до кухні, де кухарі орудували великими ополониками.
За той час начальник корабля, що його звуть капітаном, дав знак рушати в дорогу. Заскреготіли ланцюги, витягаючи з дна морського якоря — великі залізні потрійні гаки, що їх закидають на дно морське, аби корабель стояв на місці; засвистіла знову машина, зашуміли колеса й труби, і корабель став сунутися, мов гуска, по спокійній поверхні моря.
Прощай, земле! Не один вже не побачить тебе ніколи та складе свої кістки на незмірянім дні морськім на вічний спочинок. Люди вийшли всі на поміст і дивилися на Геную, що все меншала в їх очах, хоч сходяче сонце яскраво освітлювало своїми червоними проміннями блискучі дахи домів і веж костьолів. А перед ними незміряне море, синя вода, легко хвилююча, без кінця і краю.
Та годі розказати, що наші переселенці робили щодня за весь час своєї подорожі. Петро, що досі не втрачав своєї сили волі, не піддавався злидням, опікувався своїми земляками, тепер побачив, який він маленький і слабосильний супроти такого велета, яким є море. Досі була гарна погода, що тривала цілий тиждень. Люди чули себе здивованими і веселими, бо живилися добре, і просиджували цілими днями на відкритому повітрі на помості. Правда, що вночі треба було лежати в задусі на лежанках, але ночі не довго тривали. Проїжджаючи попри зелені береги Європи, люди мали нагоду приглянутися до гарних портових міст, куди корабель заходив за всілякими потребами. Перепливли так поміж великі гори-сті-ни, що звуться Гібралтар. Відтак випливли на велетенське море, що зветься океаном Атлантичним, він розмежовує Європу і Африку від Америки. За кілька днів дехто став переживати. Капітан корабельний часто поглядав на небо і давав накази корабельній службі, але наші люди того не розуміли. Надвечір хвилі щораз більше підносилися і під силою вітру били в боки корабля. Капітан наказав людям піти на лежанки під поміст, бо наближається буря. Небо вкрилося чорними, як смола, хмарами, кругом загуркотіло, як у велетенському котлі, показалися блискавиці, а далі стали бити страшні оглушаючі громи. Люди позалазили в свої кутки. Зчинився плач, хоч вони боялися голосно плакати. Зверталися щиро до Бога, щоб їх уберіг від видимої смерті. Спустили якори в море і зупинили машину. Але корабель кидало на всі боки так, що не можна було на ногах устояти.
Таке тривало цілу ніч, вона видалась бідним емігрантам цілим роком. Над ранком буря стихла. Хмари рідшали, і стало прояснятися, а там і сонечко показалося. Не треба казати, що кожне привітало його з радістю в серці і на устах, бо дві години тому не було певності, що та страшна буря не затопить корабля.
Але хоч небо випогодилося, багато хто з емігрантів відчув проймаючий біль голови, нудоту коло серця, обважнілість усього тіла. Це були ознаки морської хвороби. А далі почалася рвота... Хворі повилазили на лежанки, бо не мали сили на ногах встояти.
Малі діти аж мліли від корчів шлункових, наче при холері.
Настя і двоє дітей були першими жертвами цієї прикрої хвороби, а Петро, хоч і вистояв перед нею, з біллю в серці дивився на жінку і немічних дітей.
Але хвороба морська не триває довго, і людина скоро оклигує, хіба що була слабосила і хвороба її ще більше ослабила. Таке вийшло тепер з дітьми, їм ставало все гірше і гірше. Тим часом корабель плив на південь. Спека тут страшенна. На помості годі вдень вистояти, а під помостом на лежанках парно і душно, що нічим дихати. Люди посумніли, бо ніхто до такої спеки не звик. До того ж усіх палила страшенна спрага, а тут достатньо нема такої як слід води. Служба корабельна ділить воду між людьми міркою, наче страву, тож не охолодиш нею розпаленого нутра. Не один бідний емігрант згадав собі криничку в ріднім селі під тінистою вербою з студеною, як лід, водою, що нап'єшся її, аж на душі повеселішає. Не дивно, що в такій нечуваній спеці, що босою ногою на поміст годі стати, люди почали нездужати. Особливо хворіли малі діти.
Петрова Гандзя не підвелася ще після морської хвороби. її не покидала рвота і їсти не могла нічого. Настя бідкалась над нею днями і ночами, а дитина ниділа й марніла з кожною дниною щораз більше і більше. Настя не знала, якими словами промовляти до неї, а бідна Гандзя все просить: "Водиці, мамо, водиці дайте". Настя подає їй до спраглих гарячих усточок по крапельці теплої води, та вона не приймає.
— Не добра се водиця, мамо, дайте зимної!
А Насті аж серце крається з жалю.
Одного дня дитина стала плакати за молоком. "Господи святий! Звідки тут молока взяти!" — бідкалась Настя. Якось донеслося те до корабельного лікаря, і він сказав Насті, що молоко буде. Принесли зараз якийсь бляшаний ящик з білою густою як смалець рідиною. Це були молочні консерви. Лікар кинув ложку тієї маси на склянку підігрітої води, розмішав і подав Гандзі. Дитина випила пожадливо, але за хвилину схопила її рвота. Багато дітей у тому, що й Гандзя, віці так само нездужало. Але Настя за своїм горем не бачила чужої біди. Вона все сиділа над Гандзею, носила її і забавляла чим могла, хоч сама аж з ніг валилася від утоми, спеки и горя.
Одної ночі дитина втратила пам'ять, стала завертати оченята, аж білки виходили наверх; ротик їй перекривило, аж страшно було дивитися. Ноги викрутило їй наперед п'ятами, голівку завернуло до потилиці, і дитина стогнала не своїм голосом. Настя заломила руки і стала голосити. Лікар поклав дитині на голівку мокру ганчірку, казав положити її і не турбувати. А коли судорога відступила і дитина заспокоїлася, лікар оглянув малу та тільки рукою махнув. У Гандзі розвинулася невиліковна мозкова хвороба.
Ніхто Насті цього не сказав, але материнське серце чуло все, і вона зрозуміла, що для її дитини нема вже порятунку. Так і сталося. Два дні мучилася Гандзя. Судорога повторялася все частіше, а коли і покидала її, то дитина лежала без пам'яті. Раз лише розтулилися Гандзині очі. Бідна мати аж зраділа. Для неї начеб небо відкрилося. Вона так радо дивилася на ті ясні оченята, що до неї усміхалися щастям.
Та радість Насті скінчилася в мить ока. Дитина поглянула на неї, обняла рученятами за шию та промовила: "Мамо! Дуже болить голівка!" Це були останні слова. І її уста замкнулися навіки. Дитина сконала, а її невинна душа полинула геть далеко через широке море, через далекі краї до рідного села поглянути ще раз на ту спокійну хатину, де вперше з'явилася на світ, де вчилася ставити перші дрібні кроки маленькими ноженятами, глянути на той городчик перед хатою, де весною, граючись, рвала квіти і прикрашувала ними свою біляву голівку, поглянути ще раз на те все веселе та минуле, а відтак полинути до Бога просити ліпшої долі для тих усіх, що оставила в сльозах серед широчезного моря.
Настя вся задерев'яніла. Вона ні сльозинки більше не пустила. Сиділа, як мертва, над застигаючим тілом своєї дорогої дитини, склавши поперед себе руки. Над нею стояв Петро. Він лише губи закусив від того страшного болю, що рвав його душу. Перший раз шепнув йому на вухо якийсь таємничий голос: "А треба було тобі того? Се ти всьому винен". То відзивалася його совість, що так довго не робила йому жодних докорів та давала заглушитися надією на ліпшу долю.
Коли дійшла вістка про смерть дитини до капітана корабля, він зарядив похорон. Обслуга морська взяла дитину і винесла на поміст. Настя не противилася тому. Вона вийшла за ними спокійна, мов дитина, спираючись на руку Петра, бо сама не мала сили стояти. Тут зараз принесли великий мішок, вклали в нього олов'яну кулю і дитину. Настя, дивлячись на те, задрижала вся і хотіла боронити тіло своєї дитини, але скоро заспокоїлась і стояла так нерухомо, як досі. Тим часом корабельний священик відправляв молитву і свяченою водою покропив той довгастий клунок з дитиною. Один моряк узяв тіло на руки і наблизився скоро до краю помосту. Настя, либонь, здогадалася, що буде далі, бо вирвалася з рук Петра і скочила за моряком, мов розлючена вовчиця, у якої забирають вовченя.
— Не дам моєї дитини! — Вона схопила моряка за одежу, а відтак за руку і стала видирати дитину. Але годі! Другий її придержав, а тим часом моряк пустив тіло через поруччя. Зелена вода розступилася і прийняла Настин скарб, не залишивши по ньому сліду. Настя ще раз закричала, мов шалена, вирвалась з рук людей і миттю скочила у воду. Зчинилась метушня, а люди аж задерев'яніли зі страху.
Кілька моряків, не чекаючи дальших наказів, спустили одного матроса по линві через поруччя, він занурився у воду і за хвилину виволік зомлілу Настю наверх. Моряки підняли линву вгору і перетягнули моряка й Настю на поміст. Лікар схилився над жінкою, розстебнув на грудях сорочку і став натирати чимось скроні, а відтак підсунув їй якусь плящину під ніс. Настя відкрила очі, але була такою ослабленою, що не могла встати. її занесли досередини, і тут лікар дав їй якісь ліки. Але бідна мати довго не могла отямитися. Воно ж і не дивно. Настя любила своїх дітей, а тут люта смерть вирвала її одну любу дитинку. І все те скоїлося так нагло, начеб обухом ударив по голові. За одну годину і смерть, і похорон! А ще який похорон! Без чистої сорочинки, без віночка з барвінку, без труни, без дзвонів і співу, без грудки землі! А замість чорної могилки, де б можна траву посіяти, квітку або деревинку посадити,— зелена вода, океан без краю!
От такий морський похорон. Бодай не доводилося нікому такої смерті та такого похорону! Слідом за малою Гандзею пішло з тридцятеро дітей інших емігрантів, так що чим ближче до рівника, тобто до тої лінії, де сонце найвище стає і найбільше пече, не обійшлося на кораблі без одного-двох похоронів щодня.
