Бразілійський гаразд - Чайковський Андрій

Тут є інше панування, і мусите робити так, як вам кажуть. Треба буде піти попрацювати, а потім уже грунт дістанете.

Петро вернувся за хвіртку.

— Люди добрі, краяни, пропали ми! Нас обдурили! Тут інший край, інше панування, тут нема нашого цісаревича, тут не Австрія!

— Зрадили нас! — ревла громада.— Ми їх усіх переб'ємо.

— Не зробите того! — каже Петро.— От за брамою стоїть компанія того чортового війська з гверами, то всіх нас постріляють, коли будемо бунтуватися. Гей

. там! Відкривайте браму.

Брама відчинилася, і бідні емігранти побачили військо. Що ж проти нього зробиш голіруч?

Всіх узяла розпука. Чоловіки проклинали, жінки заводили і рвали собі волосся з голови, діти плакали. Розійшлися по своїх квартирах. Військо стояло під брамою цілу добу, поки народ не втихомирився. Кожний став себе потішати, як міг.

, — Ну, як треба працювати, то попрацюємо,

або то ми вдома панували?

Сиділи емігранти в тім домі цілий тиждень. Давали їм добре їсти, аби їх заспокоїти. Кожне привикло вже до того і освоїлося з своєю долею. По тижні поприїздили знов ті сорокаті панки і при допомозі агента стали людей вибирати, розділювати. Згода була всюди однакова. Треба було йти на службу аж на два або три роки по шістсот рейсів для хлопців, а по триста рейсів для жінок за день. На наші гроші виносило то по шістдесят і тридцять крейцерів. З того треба було живитися і мешкати. А що емігрантам годі було самим заходитися коло варіння і ставити собі хату, то пани брали те все на себе і за це стягували собі з платні по двісті рейсів (двадцять крейцерів) від одного чоловіка. У кого була жінка і двоє дітей, то брали на днину дев'яносто крейцерів, а йому віддавали вісімдесят крейцерів.

Над Петром мало не дерлися. Він і десять інших родин дісталися якомусь плечистому красеню, і він їх таки зараз забрав на корабель і повіз на берег.

Знову люди побачили, шр їх ділять, що вони не будуть разом, що ледве чи доведеться іще коли побачитися. Та й страшно всім стало. Все ж у громаді було б безпечніше.

ФАЦЕНДА

Фільварок, де повезли Петра Рубаху і його товаришів по недолі, впирався таки в берег моря і тягнувся далеко понад широкою рікою, що зветься Котібарібе. На фаценді тій з(мрали бавовну, до тої роботи була також призначена тільки-но привезена громада емігрантів. На одних фацендах роблять коло кави, на других — коло цукрової тростини, а ще на інших — коло бавовни. Найтяжча робота коло бавовни та тростини.

Того і наступного дня не давали емігрантам ніякої роботи. їм треба було насамперед розглянути все. їх помістили у великій шопі, що зветься бараком. Вона довга, без перегородок з двома, одна навпроти другої, брамами, з маленькими віконечками,— так, як буває по військових стайнях. На помості була настелена стара вже мерва. Через спеку не відчиняли тут дверей, і в бараці була страшенна задуха.

Недалеко від барака стояли інші будівлі фаценди, будиночок для дозорців і добротна палатка для самого власника фаценди, оточена розкішними зеленими деревами.

Коли наші краяни прийшли на місце, на фаценді не було нікого, крім кількох обірваних негрів, що крутилися по оборі, та великої групи майже нагих негритянок, між ними бігали також і діти нашої білої породи. Емігранти здогадалися, що тут побачать і інших людей, таких, як вони, але тепер, певно, всі на роботі.

Якийсь негр завів їх до барака, відкрив двері і показав їм куди іти. Після яскравого сонця спочатку тут у напівосвітленому бараці, майже нічого не можна було побачити. Негр сказав їм, що можуть лягати, де кому хочеться, бо тут ніхто не має свого визначеного місця. Емігранти роздивлялися по чорних голих стінах з простих тертиць, де з-поміж шпар виглядало всіляке плюгавство. В куті на одній стіні висіли грубі залізні кайдани, дротяні нагайки, короткі окови, яких вживають у війську. Кожне мимоволі подумало собі: "Не знати, нащо це?"

Відтак негр приніс цілий оберемок бляшаних мисочок і роздав їх людям, потім повів усіх по страву.

Кухня містилася в недалекому будинку. Тут старі негритянки варили у великих котлах якусь саламаху з кукурудзяної муки. А коли зійшлися емігранти, вони черпали її та наливали до мисочок. В тій кухні така всюди негарність, нечистота, що аж гидко було дивитися на те все. Всюди повно болота і гною, котли немиті, а в кухарок така нечиста одежа, такі брудні руки! Вони черпали те добро та чомусь страшенно лаялися. Емігранти поплентались з тією їдою до свого барака. За ними слідом прийшов негр та приніс у коші хліб, а відтак порозділював його між людей по кусникові. Хліб був з кукурудзи, змішаної з пшеницею, бо на фаценді житнього хліба нема. До того ж цей хліб був зле викислий і так само зле випечений, хоч стіни ним ліпи. Але саламаха, що поприносили з кухні, була ще гірша. Видно, муку для неї брали стухлу, бо страва була гірка, що годі її в рот узяти. Зараз у першій мисчині знайшовся недоварений хрущ і стонога. Люди стали розглядати те добро, та вже нікому не хотілося їсти.

— Хіба таким добром будуть нас годувати? — говорили люди між собою.— Ото доленька!

Страву повиливали надвір, і туди збіглося ціле стадо курей та інше птаство й кілька собак і стали уплітати те добро. Почали шукати води. Криниці тут не було, лише стояла під деревом велика бочка на колесах з мосяжною трубою. Люди зійшлися туди, відкрили закрутку, але годі було пити воду, бо вона була з ріки, тепла і смердюча. На те все дивився здалеку негр і мовчав. Петро підступив до нього, показав йому хліб, саламаху, яку доїдали пси, та показував йому знаками, що таке годі споживати. Негр оголив білі зуби, говорив щось і вимахував руками, з чого люди могли зрозуміти, що нічого іншого не дістануть.

Наблизився вечір. До фаценди стали сходитися робітники з поля. Всі були страх помучені і ледве тягли ноги за собою. Емігранти приглядалися до них цікаво, бо багато було між ними наших людей. За ними йшла ціла череда наставників з нагайками в руках та револьверами за поясом. Кожний був сильний, плечистий і добре вгодований.

Робітники не говорили нічого. Кожне взяло свою мисчину і йшло до кухні по ту саламаху. З'ївши таку вечерю, ніхто навіть не вмив своєї мисчини і таки зараз лягав у мерву спати. Як тільки в шопі утихло, повилазили всякі хробачиська з шпар та стали кусати людей так боляче, що дехто аж кричав. Особливо діти кидалися та плакали, бо до молодого тіла, до м'якої

шкіри така погань найбільше липне. Поналітали іще якісь злючі комарі і не давали людям спати, поки гаразд не понапивалися людської крові.

Як тільки стало світати, побудили наглядачі робітників і погнали в поле. Лишився тільки один старий чоловік, що нездужав, либонь.

Емігранти пішли знову по страву до кухні та вже не дуже-то приглядалися до їди, бо голод, кажуть,— то великий пан.

Коли вже був день, прийшов до барака той сорока-тий панок, що їх сюди вчора привіз, прикликав до себе того старого чоловіка і щось йому балакав, показуючи на емігрантів. Тепер приступив той дід до громади та й каже по-руськи:

— Аз яких сторін ви, краяни?

— Із Стрийського повіту,— відповідають, та аж зраділи, що знайшли тут свого чоловіка.

— На гірку недоленьку ви тут попалися! Тут гірше пекла...— Громада мовчала, а дід говорив далі:

— Я вже тут третій рік бідую та прошу Бога, щоб мене вже раз забрав з тих мук, як тих моїх края-нів, що прийшли сюди зі мною. Тут, бачите, наш чоловік не довго витримає, спека, як бачите, така, що умліваєш, страва така, що в нас в краю собаки не їли б, вода погана, а робота від ранку до вечора на жаркому сонці... Страх! Хто сюди дістався, то, певно, спокутує всі свої гріхи, бо тут і пекла не треба. Дивіться на мене, коли я сюди прийшов, був здоровий і сильний, а тепер хіба з торбою іти. А що я тут та й інший робимо? За лиху страву та ще лихішу платню, що на наші цісарські гроші вийде по шістдесят крейцерів на днину! Але з того стягують за їду для цілої родини, за нічліг і за все, мало що не кажуть тобі платити за сонце, так що ти ніколи не те що гроша не бачиш, а ще їм нелюдам все щось винен та й не можеш відробити.

21 800-3

569

— Коли так,— каже Петро,— то ми зараз-таки підемо звідси деінде, робота всюди знайдеться.

Дід усміхнувся гірко і покивав головою.

— Пішов би, аби пустили. А ви ж не бачили тих посіпак? Ану пристань в роботі, коли руки зомліють, так тебе зараз нагайкою стягне, що шкіра трісне. Відійти не пустять, бо мовляв ще не відробився. А хочеш втекти, то тебе затравлять вченими собаками, до того є особливі мисливці, що називаються "капітаес до мато". Ті нелюди наймаються для того, щоб виловлювати втікачів, а котрого схоплять, то йому здоров'я відберуть на ціле життя.

— Ну як то може бути, щоби правди не знайти, хіба ж тут судів нема?

— Суди? Правда? А як до них добратися і як розмо-витися в суді? Не пустять та й годі! Дивись! Довкола ліси, а тут — море. Куди зайдеш до суду? Заки зайдеш, то тебе три рази посіпаки зловлять.

— То тут чиста неволя!

— Певно, що так. Тут донедавна послугувалися невільниками. От дивіться: ці кайдани, то пам'ятка з невільництва, а ті дияволи з нагайками донедавна самі були невільниками, а тепер бідних людей мучать.

— То найліпше буде, як таки зараз поїдемо з Богом, ще заки не дуже задовжились.

— Та вже задовжились' Пан собі порахує транспорт з дому еміграційного сюди та й страву, що-сте з'їли, нічліг та й усе, а стільки вам нарахує, що було би чим місяць жити.

— Та скажіть нам, краяне, чи воно правда, що тут нема нашого цісаревича Рудольфа?

— Ой, люди, люди! І я колись тій байці вірив і на такий гачок дав зловитися. То все видумали ті прокляті агенти, що у нас по краю волочаться та людей заманюють.

— А що ж їм з того прийде, що люди сюди їдуть?

— Як то що? Коби ви мали нині ті гроші, Що вони заберуть звідси за кожного емігранта!

— Туди воно йде! — обзиваються емігранти, а кожному аж ноги мліють зі страху.— А то нас половили! Гей! Гей! Милий Боже!

Настала сумна мовчанка. Відтак Петро питає:

— Що вам цей сорокатий пан наказував?

— Казав мені повідомити вас, що тут маєте робити та щоб вам не прийшло до голови тікати, бо втікачів будуть дуже гостро карати. Чи ви гадаєте, що я без дозволу наважився б говорити з вами?

— Як то? То і говорити невільно?

— А щоби-сьте знали, що невільно! Тому і ті робітники не говорили нічого, як прийшли вчора з поля.