Бразілійський гаразд - Чайковський Андрій

Однак не дуже її боялися, бо, мовляв, ліпше смерть, ніж таке погане життя. Хоч когой пройняло коли морозом від згадки про ту страшну хворобу, що з неї кажуть, нема виходу, то хіба тому, що кожний подумав собі: а що станеться з моєю жінкою бідною та дітьми, як я помру?

На страшного гостя не довго треба було чекати. Одної днини п'ятеро робітників не пішло на роботу, бо занедужало. Почалося страшенним болем голови і сильною гарячкою

Коли ця звістка дійшла до пана, він велів усіх хворих перенести якнайдалі від фаценди до якоїсь на-піврозваленої шіпчини і поставив одну негритянку наглядати за хворими. Недуга та дуже заразлива, то пан доручив управляти фацендою тому велетню Юмбо, що то його Петро так тяжко був побив, а сам поїхав кудись у гори. Петро здогадувався, що тепер Юмбо буде мстити йому, але був вдоволений з того, що со-рокатого пана взяв чорт.

Настя стала тепер ходити на роботу до бавовни. Чорний велетень ждав тільки миті, щоб відплатити Петрові за обиду. Хвилина така випала незадовго. Одного вечора, коли Настя і Петро вернулися з роботи, Павлусь не вибіг, як звичайно, проти них. Настя стала його шукати. Він сидів під деревом коло бочки з водою, сперши голову на рученята. Дитина не мала сили підвестися на ноги.

— Павлусеньку, серце моє, що тобі, дитино?

— Ой, матусенько, у мене так голівка болить, так болить, а пити страх хочеться! Водиці, мамо! Я не можу собі сам узяти.

Настя не знала, що діяти. Вона прочувала нещастя. Побігла до барака, винесла мисчину, наточила з бочки води і піднесла дитині. Хлопець узяв в обидві руки мисчину і став жадібно пити.

— Ой тепла, мамо, недобра, дайте іншої!

— Та звідки взяти зимної?

Прийшов і Петро, він оглянув Павлуся. Ціле його лице, руки і ноги стали жовтаво-попелястими, а тіло таке розпаленіле, мов вогонь. Все скидалося на жовту пропасницю. Він схопив якийсь дзбанок та побіг до річки, щоб принести для дитини свіжої води. Але й та вода не була ліпша, проте дитина пила її жадібно. Петро став кликати людей радитися. Прикликав одного наглядача. Ніхто не міг порадити. Наглядач побіг зараз до Юмбо, бо міркував, що тепер той матиме нагоду відплатити Петрові, а він сам підлеститься до наставника.

Юмбо вийшов зараз і казав Павлуся віднести до "шпиталю" — до шіпчини. Туди пішли і обоє родичі, але Юмбо ніяк не хотів дозволити здоровим робітникам йти між недужих на таку пошесну хворобу.

Петро і Настя просили і благали, але нічого не помогло. Петро мав охоту побити всіх, але біля Юмбо стояло кількох дужих посіпак з револьверами. Павлуся взяла на руки негритянка, що доглядала хворих, і понесла до шопи.

— Мамо, тату! Не дайте мене! — кричав хлопчик і видирався, скільки було сили, але нічого не помогло. Настя ломила руки, плакала гіркими сльозами. Петро затискав кулаки, скреготав зубами, а Павлуся понесли на неминучу смерть.

Коли всі робітники по бараках заснули, бідна мати потайки вийшла з барака і побігла до шіпки. Тут серед пітьми розлягалися стогони недужих. Вони бідаки, стогнали тяжко і просили води; та нікому було їм води подати, бо наглядачка хропла в куті, як немащений віз.

Між хворими віднайшла Настя на землі в мерві свою дитину.

— Хто тут? — питає дитина, коли Настя притулила свою руку до його розпаленої голівки.

— То я, Павлусю! Цить, щоб нас не почули.

— Матусенько, води дайте!

Настя вийшла з шіпчини, відшукала серед темряви дзбанок, що ще від вечора стояв під деревом, і пішла

г

до річки. А коли повернулася, не могла відірвати Павлуся від води.

— А як тобі, Павлусеньку?

— Болить, мамо, голівка дуже, і так зимно, так зимно...

А ціле тіло трохи югнем не спалахне — таке гаряче.

— Мамо, чого ми сюди прийшли? Вертаймо до-домцю. Тут так зле, так страшно...

— Добре, Павлусю, вернемо, як ти одужаєш...

— Ой добре, мамочко, я зараз одужаю,— каже рада дитина.— Яка з Грицевої криниці погожа вода, студена, а тут така тепла... Дайте ще води, мамо!

Настя подала дзбанок, а сама гіркі сльози проковтує.

— Коби наші коні були, мамо, я б сів на Каштана... Правда, що я вже міг їздити? Мене тато навчили... І ми би поїхали додому... Або ні! Ми б запрягли до воза... А що наша Красуля робить?.. Чому ми її не взяли з собою?

Настя губи до крові закушує, щоб не заплакати вголос, слухаючи таку мову. Там стояв Петро і чув кожне слово, що говорив його синок. Коли він прокинувся, подивився, що Насті нема, то здогадався, куди вона пішла. Пішов за нею. Не хотів показуватися, бо його совість розпаленим залізом пекла. Він тому був причиною. Але не вдержав плачу і заридав.

— То ти, Петре? — питає Настя крізь сльози.

— Я! — і кинувся до дитини, впав на коліна, взяв сина за руки, став голубити і заридав гірко.

— Дайте води, хто в Бога вірує! — застогнав якийсь недужий.

Настя встала і по голосу знайшла хворого та подала води.

— І мені! І мені! — відізвалися інші. І так безустанно.

— Тут для всіх не вистачить, підождіть, побіжу принесу...

— Тут десь в куті є бочка з водою,— кажуть. Настя знайшла бочку, черпала дзбанком воду і розносила.

— Як зле тут ходять коло хворих.

— Ой зле, зле! Та чарівниця тільки спить, не годен її добудитися, а самому нема сили встати.

А Петро все не випускав з рук дорогої дитини.

Стало світати. Настя начерпала дзбанок води і поставила коло Павлуся. Треба було іти до барака, бо вже до роботи гонити стануть

Якою була їм та днина, бодай ворогові не доводилось такого.

Вернулись з роботи, та не зараз могли піти до шіп-чини, бо наставники заборонили здоровим робітникам зближатися з недужими.

Як тільки все стихло і наставники полягали спати, Настя з Петром відправились до дитини. За ними пішло ще кілька людей, що мали тут своїх — хто чоловіка, а хто жінку.

В шопі стало гамірно, хоч кожен старався говорити тихо, аби наставників не стягнули собі на голову.

— А як тобі нині, Павлусю? — питає Настя.— Чи їв ти сьогодні?

Він заперечливо покрутив головою.

— Я не хочу, мамо, їсти, мені пити дуже хочеться, а води вже нема.

Настя піднесла води.

— А голівка ще болить?

— Дуже болить! І мені, мамо, животик з правого боку дуже великий.

Настя пощупала рукою: справді животик спух з правого боку, як буханець хліба.

Це передсмертна ознака жовтої пропасниці.

— А що ти сьогодні робив, Павлусю?

г

— Лежав, мамо, я не можу встати... Я такий слабенький... Мамо, чи тато тут?

— Тут, Павлусю, тут,— каже Петро і наблизився до дитини.

— Таточку, вертаймо вже додому, тут так зле... Якби я полежав у нашім садку, мені б зараз було легше... А яка водиця у нас погожа! Тут такої нема... Вдень мене так дуже мухи кусали... не годен обігнатися. Принесіть мені, матусю, вербової галузки, я буду обганяти мухи.

Петро слухав, але вже не міг плакати... Тої ночі двох сконало. їх рано виволокли слуги і закопали, як пад-лину. Ті, що залишилися живими, завидували їм, хоч було страшно вмирати на чужині та дочекатися такого собачого похорону...

Недуга Павлуся тривала п'ять днів. Дитина мучилася, бо не втрачала пам'яті. Така та страшна недуга, що людину мучить болем голови, лихоманкою, спрагою, а пам'яті не відбирає. Настя і Петро кожної ночі перебували коло дитини, а вдень серед нечува-ної спеки — на роботі. Настя страх як подалася. Не могла вже й ноги волочити, а голова була така заморочена, що Настя не тямила, що з нею діється. А далі з тієї журби і з тяжкої праці та недоспаних ночей і сама злягла.

П'ятої ночі вже не годна була піти до дитини. При Павлусі сидів сам Петро.

— Тихо, Павлусеньку, тихо! Вернемо додому! — потішав батько дитину.

— Ні, тату! Я вже не верну. Я піду туди, де наша Гандзя є, будемо бавитися... Не знати, де мій коник подівся?..

Дитина стала дрімати... Петро держить її в своїх обіймах.

— Тату! Де мама? Я хочу до мами!

Саме тоді Настя стояла на порозі. Вона добула сил

і прилізла до шіпкії. її материнське серце прочувало кінець...

— Я тут, Павлусеньку, чого тобі треба?

— Підемо звідси мамо, тут недобрі люди...

І знову замкнув очі, дихав тяжко, на чоло виступив зимний піт, хлопчик протягнувся ще раз і сконав...

Настя заломила руки і стала, мов нежива. Це була її остання надія...

— Насте, Бог з тобою! — каже Петро, побачивши жінку, коли вже розвиднілося. Наставники кричали на людей, щоб ішли на роботу.

— Насте, Бог з тобою!.. Щасливий він... Що його тут чекало? Неволя!

— А хто тому винен? — закричала Настя, мов несамовита.— Ти, налюде, ти! Захотілося тобі панування, і нас усіх запропастив, двоє діточок убив...— Настя кинулась до Петра, видерла з рук мертве тіло і стала з ним бігати по шопі, спотикаючись об недужих, що лежали покотом.

Петро не відповів ні слова. Він знав, що Настя правду каже. Тепер клякав ця тому самому місці, положивши руки на коліна.

На порозі показався наставник. Але не мав сміли-вости наганяти Петра до роботи. Всі знали його тяжку руку і боялися його.

— Насте, та хіба я хотів лиха? Нехай буде проклята та година, коли я подумав про Бразілію. Якби мені той панок агент у руки попався, що мене заманив сюди, я б його на шматки подер. Насте, Насте! Не рви моєї душі! Бачиш, як тяжко караюсь.

Він кинувся на землю, бив себе кулаками в груди, рвав собі волосся з голови і ридав, як ранений звір.

Настя отямилась, дивлячись на такі муки свого чоловіка. Таким вона його ще ніколи не бачила. Петро схопився на ноги, вирвав мертву дитину в жінки з рук і став її голубити, цілувати в чоло, уста, в очі...

— Прости мені, сину, що я причина твоєї смерті. Прости!..

Відтак полетів з дитиною надвір, побіг до бочки з водою під деревом і тут присів, держачи Павлуся на руках. Настя поволоклася за ним. Робітники, що лагодилися йти в поле на роботу, дивилися, що сталося з тим дужим чоловіком, що тепер поводився, як мала дитина. Наставники не сміли до нього наблизитися — такий був страшний. Юмбо десь тої днини не було.

Робітники пішли на роботу. Петро з Настею залишились на фаценді при мертвій дитині.

Настя, отямившись від тяжкого горя, пішла до барака і винесла чисту сорочину та курманець і шапку свого одинака. Взяла відтак дитину з рук Петра, розібрала і стала обмивати. Тіло жовтувато-попелясте й таке марне, що тільки шкіра та кісточки. Лише з правого боку на животі стирчала пухлина, як буханець хліба. Петро дивився на Настину роботу сумовито, сидячи на землі.