Бразілійський гаразд - Чайковський Андрій

Або то яке діло священикові або кому до тої справи мішатися?

— Є діло, є! — каже панок, усміхаючись злобно.— Чому би ні? І легко це зрозуміти. Ось дивіться: коли б усі люди вийшли з села, то що піп буде робити? А хоч і один вийде, то йому зараз гірше. Минуться одні, другі хрестини, похоронець — ну, бо всі люди умирати мусять,— поминочки, Служба Божа одна, друга...

Такі диявольські підшепти щораз більше припадали до серця Петрові. Він рішився нізащо не відступа-тися від свого наміру і конче вибратися до Бразілії.

— Ось вам моя рука, що не візьму слова назад.

— Коли так, то дайте жмені задаток на шифкарту, а ви старайтеся про пашпорт.

— Скільки?

— Десять золотих. Коли приїдете над море і зголоситеся на корабель, то вам тую десятку звернуть. Бо то є так: як я вас зголошу, то вже місце для вас буде призначене. Якби ви не приїхали, то вони б мали втрату, бо ледве чи знайдуть так скоро пасажира на ваше місце. Розумієте?

— Розумію.

— А тепер зробіть порядок з вашим маєтком. Я вам раджу продати все. За те купіть кілька добрих сокир, пилу і все, що майстрові потрібно, бо те все там дуже дороге,— що правда то правда, я не хочу ні в чому вас обдурювати, аби-сте мене не проклинали відтак.

— Буду вас у всьому слухати та й зараз пошукаю купця на грунт. Не знати лише, коли треба буде вибиратися, чи ще довго?

— Певно, аж з весною поїдемо. Отже, спішити так дуже нема чого, ліпше почекати, аби добру ціну взяти.

Панок вийшов і завернув просто до Аврамка, а Петро лишився в хаті.

Та коли роздумав на самоті, на що зважився, то лячно стало. Не знав, чи ще хтось в селі поїде, а так самому ніяково. Вже йому і жаль стало, що так поквапився та дав слово, а звертатися було би стидно.

Так його застала Настя, вернувшись від панотця. Вона мала ще заплакані очі, коли знімала з себе хустку і вішала на жердку коло постелі.

Петро здогадався, що Настя кудись бігала.

— А ти куди ходила? — питає жінку грізно, начебто вона була тому всьому виною.

— Ой, чи я вже знаю, куди ходила. Я сама не знаю, що зі мною робиться. Нещаслива моя година!

— Питаюся, де ти ходила?

— Ходила до єгомостя, аби мені яку радоньку дав, бо вже мені прийде загибель.

— То ти гадала, що як він мене обмолитває, то я від свого зречуся? А коли вони такі мудрі, то чому не постараються, аби бідному народові було ліпше жити?

— А хіба ж вони тому що винні, як людям зле? Що ти, Петро, говориш?

— Мовчи! Так буде, як я схочу. А ти мені ніде не ходи, і з хати не винось, що тут говориться, бо випарю, бігме, випарю!

Настя стала плакати. То перший раз грозив їй чоловік побоями, перший раз з того часу, як побралися.

В ту мить відчинилися деері і до хати ввійшов священик:

— Слава Йсу!

— Слава навіки! — відповіла Настя, а Петро ледве щось забурмотів під носом і навіть не встав, щоб привітатися.

— Що ви, Петре, задумуєте робити? Гей! Згляньтеся на Бога і не робіть гріха.

— Або ж це гріх їхати в чужу землю хліба дороблятися? Перший раз чую. А що ж я тут буду робити? На п'ятьох моргах поля чого дороблюся? Буду тим, чим є, а по моїй смерті мої діти будуть ще бідніші від мене, бо кожне з них достане лише по пів-третини. Ось що: біда ззаду, біда і спереду. Там певно більше не буду працювати, як тут, а дороблюся чогось більше.

— І не жаль вам покидати рідної землі, що вас досі живила?

— Певно, що буде жаль, але що робити? Земля є всюди — і тут, і там, лише що тут нам усім зле. Тут тиснуть, мучать, давлять податками, зарібку нема, а коли є, то дають заволокам зі світу. А поради ні помочі ніде. Та нехай усе пропадає, а я піду в світ за очі.

— То, мій сину, розпука з вас говорить, заспокойтеся, розважте добре! Не жаль вам буде за нашою руською церквою?

— Я вже, прошу єгомостя, тую річ розважив на всі боки. І вже три ночі над тим думаю, а все-таки виходить так, що тут нічого не висидиш. А вступишся, то бодай тому, хто лишиться, буде просторніше.

— То ви не послухаєте моїх слів?

— Дякувати єгомостеві, що трудилися, але я вже знаю, що маю робити, і від того не відступлю.

— Нехай вам Бог дасть ліпший розум! Будьте здорові.

— Ідіть, здорові.

Священик вийшов. Він побачив, що чоловік упертий і нічого з ним не вдієш. Жаль йому стало людей, що йдуть на очевидну згубу. Але водночас зміркував, що тут бушують уже інші сили, приховані і хитрі, а проти таких сил нічого не вдіє найприхильніша і найрозумніша рада. Пригадав собі, скільки то разів той або цей приходив за порадою в біді. Діставши раду якнайліпшу, дякував, благословив, але зараз же йшов просто до Аврамка порадитись ще і його. І послухав... Аврам-ка! Хоч вийшло якнайгірше, все ж таки зробив так само й другий раз, і десятий — і він, і другий... Така вже нещасна вдача нашого селянина. З такими сумними та болючими гадками йшов священик поволі додому.

Настя бачила, що пропала остання її надія на порятунок, що чоловіка ніхто вже не переробить, та й що доведеться з дрібними дітьми покидати все і йти на край світу в незнану країну. Вона стала голосити і розбиватися, як за умерлим. За той час Петро мовчав завзято, начеб того всього не чув.

Настя упала перед чоловіком на коліна і склала руки, як до молитви.

— Петре, Петре, зглянься на мій плач та вислухай мої просьби! Не покидай рідної землі, бо справді доведеться загинути в чужині з дрібними діточками.

— Не плач, Насте, не заводь, бо це нікому не потрібне. Я вже раз сказав, що поїдемо, та й годі. Годі тут собі віку занапащувати. Вже я знаю, що роблю. Тут я вічним слугою, а там буду паном на всю губу. Вони будуть за мною жалкувати, не я за ними...

Петро встав і обняв Настю.

— Не плач, моє серденько! Я ж моїх дітей не менше люблю, як ти, і добра їм бажаю. Правда, трохи буде важко покидати рідне село, але з часом привикнемо. А вже якби сюди вертати, то хіба великими багачами.

Настя якось заспокоїлася, перестала плакати і пригорнулась до свого чоловіка.

АВРАМКО ПРИЯТЕЛЬ ПЕТРОВІ

Панок зараз повідомив Аврамка, що Петро дав йому слово. Корчмар аж руки потирав з радощів. Він знав, що на слово в Петра твердо, але знав також, що за прикладом Петра піде половина села. Але йому про щось інше йшлося: люди будуть випродуватися, так це буде раз гешефт! Отже, задумав передусім не випустити з рук Петрового грунту, хоч би й заплатити добре на початок. Хоч би мав втратитися на Петровому грунті, то він собі вдесятеро відіб'є на інших. Якби тільки зробити початок! Отже, не відкладаючи довго, пішов зараз до Петра.

— Добрий день, Петре! Ну, що у вас чувати?

— От що чувати! Вибираємося в світ за очі, нехай би і не ліпше, то бодай інше.

— Ай, вай! Як мені жаль за вами! Тут у селі так вас треба, вас і війтом збиралися вибрати. Гей! Гей! Свої люди, замість допомогти доброму чоловікові, топлять його. Он той пан з Іванівки, бодай йому загибель! Він мазурів спроваджує, а свої люди, майстри добрі, мусять утікати з села! Слухайте, Петре, може, ви ще роздумаєте й не поїдете?

— Я два рази не думаю Сказав раз, що поїду, то й поїду.

— Ну, а що буде з вашим грунтом?..

— Продам!

— Гм! Може, купця так не буде зараз під руками. Знаєте, тепер тяжкий час.

— То продам за що-небудь, аби лише на дорогу вистачило.

— А що за ваш грунт геть з загородом собі рахуєте?

— Морг фунту по сто п'ятдесят золотих, за обійстя з хатою двісті золотих. То буде разом: за п'ять моргів сімсот п'ятдесят, а двісті — то дев'ятсот п'ятдесят золотих.

— Стільки не схоче ніхто вам дати. Знаєте, жид не квапиться фунт купувати, бо то не ґешефт, а хлоп купив би, аж облизується, але не має фошей, то трудно буде! Але я би вам одне порадив, і так по-прия-тельськи. Я візьму ваш грунт і хату і виплачу вам .дев'ятсот п'ятдесят золотих, але ви забожитеся

мені, що через п'ять літ назад собі за ті гроші відкупите.

Петро подумав хвилину, бо не вірив своїм вухам. Вартість фунту подав він навгад, от як звичайно подає ціну той, хто продає, але був би з охотою прийняв і половину. А тут приходить до хати приятель і так відразу пристає на першу ціну.

— Хіба ви, Аврамку, правду говорите?

— Видите, Петре, що ви самі не вірите у вартість свого грунту, я і сам бачу, що похопився. Але я свого слова не беру назад. Нехай буде дев'ятсот п'ятдесят золотих. Тільки, бійтеся Бога, хоч нікому не кажіть, що я так дорого плачу. А коли йдемо до контракту?

— Коли хочете, хоч би з неділі.

— Най буде і так. Але прошу вас, не забувайте, що ви маєте собі за п'ять літ той фунт відкупити від мене, а то мені була би кривда, дуже велика кривда, ай, вай! Ви самі видите, що воно стільки не варто. Ну, але я знаю, що вам тепер крейцера потрібно на дорогу, ну, й помогти вам хочу, бо, бігме, Петре, що я ваш дуже щирий приятель. Коби-сте знали, як мене серце боліло, як я довідався, що той нелюд з Іванівки вас покинув і спровадив мазура до будови стайні, то я аж заплакав, як маленька дитина,— аби-м так здоровий був, аби-сте так щасливо до Бразілії заїхали!

— Та вже я того виджу, що ви мені щирий чоловік, най вам за то Бог заплатить.

Петро стиснув Авраамові руку.

Аврамко вже з порога вернувся, нібито обтирав сльози рукавом, та й каже:

— Петре, я би вам дав ще одну приятельську раду. Ви хоч чоловік розумний, але в таку далеку дорогу пускатися не варто самому, ліпше було б, якби вас їхало більше людей. Чим більше, тим ліпше. Все вони вас виберуть своїм ватажком, то й їм, і вам буде ліпше.

— Та звідки ж я людей наберу?

— Звідки? Таки з нашого села. Ой, ой! Чи то одному схочеться попробувати за морем щастя, коли такий розумний чоловік їде, як ви? Та бувайте здорові, мені пора.

Аврамко вийшов від Пефа, аж руки потирав з радості, що так добре вдалося йому хлопа заманити. Правда, що за поле обіцяв більше, ніж воно варте, ну, але за птаха більше платиться, коли хочуть його вжити за приманку для інших птахів.

Аврамко здибав по дорозі одного чоловіка і страх як ним утішився. Був це господар Мартин, його ціле село називало Довгоязиким за те, що не вдержав нічого за зубами. Казали люди, що коли б Мартин знав якусь новину, а не мав її кому сказати, то або захворів би на смерть, або таки перед вербою виговорив би.

Аврамко знав, коли Мартинові скаже, що Петро вибирається до Бразілії, то ліпше, чим би пустив у газети,— за одну добу буде знати про це ціле село.

Аврамко, наближаючись до Мартина, удавав дуже сумного і задуманого.