Бразілійський гаразд - Чайковський Андрій

У вас тисяча моргів. Триста моргів уже викорчуваних, і на них родить жито, пшениця, як гай, і всяке добро. Ваш товар випасається, аж вилискується. Ви сидите під доброю хатою дерев'яною, з таких грубих колод збудованою, що її гарматна куля не проб'є. Перед вами будинки господарські добрі, нові, все загороджено частоколом. Сонце гріє, все достигає; а ви собі в холодку під височенними деревами. Вернулася худоба з пасовиська: ви рахуєте, чи все; доїте, є своє молоко, сир, масло; є свій хліб пшеничний, своя вовна. Свої ліси... Вирубаєш деревину, то тебе лісничий не запише, не обдере, не подасть до суду... На шарварок не гонять, податків не беруть, карного посланця не посилають. Що тобі за біда? Живи, як у Бога за пазухою, ось що...

Панок говорив одним духом, а громада слухала з напруженою увагою. Всім така бесіда дуже сподобалась. Справді! Як би не сподобалася голодному бесіда про хліб? Ось воно як, міркувало кожне про себе: своя добра простора хата, доволі хліба свого, не купленого у лихваря в кредит; своє молоко, що тут його ні в одній хаті не сьорбнути навіть; своє пасовище, що тут його дістанеш хіба від двора за високу плату; свої ліси, що тебе не засадять до криміналу за будь-який патик. Хіба ж може де бути така країна на світі? Хіба в раю!.. Ну, це, видно, рай!

Панок залюбки дивився на громаду. Зміркував, що його бесіда дуже сподобалась, і кував залізо далі, поки гаряче.

— Ось так, мої любі! Бразілійські гаразди — то щось таке, про що я вам не годен оповісти, а ви не годні такого зрозуміти. Бо це не таке панство, як у нас. Там, розуміється, в шовках та тонких сорочках ходити не будеш, бо цього ніде не купиш; і поїздами не будеш їздити, бо і тих нема; і в мурованих покоях не будеш мешкати, бо там хат не мурують. Але буде своя тоненька вовна на опанчу, свій баран на кожушину, свій льон і коноплі на гарне міцне полотенце, буде свій добрий господарський віз і баский коник: тепла та суха дерев'яна хата... Чого ж тобі більше треба?

— Господи! — обізвалось кілька голосів.— Дай таке до смерті.

— Та це добро, либонь, не для нас,— відзивається один чоловік у подертій свиті.— Куди нам з такого пекла? Це ми спокутуємо гріхи, не знати вже чиї, от тут в рідному селі...

Панок удав, що не розуміє, про що йдеться, та й питає:

— Або ж вам тут добре?

— Добре? В пеклі може бути ліпше. Ось послухай. До нового збіжжя ще дуже далеко, а мені вже вчора казала жінка, що не довше як на тиждень стане. Цього року вродило нічого, та треба було віддати, що позичилося торік,— віддати з лихвою. Тепер позичай знов. Дістанеш таку погань, що сміття в зубах скрегоче, а мусиш віддати восени збіжжя добірне, бо якого-небудь не приймуть Та ще цього року мають на школу вибрати: плати, хоч з шкіри лізь! А в мене вже від Різдва гріються ліктями. Восени взяв у пана купку ломаччя, та вже минулося. Та ось які гаразди! А я і не все сказав ще.

— Правда, свята правда! — відзиваються голоси.— Таких бідаків, як ось кум Іван, є у нас багато.

— Та є рада на вашу біду,— каже панок.— їдьте до Бразілії, та й біді кінець.

— Або то так легко заїхати, як вимовити; та ж то світ далекий та й грошей на те чимало треба.

— Гм! Я говорив, а ви мене не розуміли. Вам треба грошей лише на колію, а морем то вже вас перевезуть задурно аж на місце. Там зголоситеся до уряду, визначать вам грунт і відвезуть на місце. Дадуть їсти і всього, що вам треба до господарства, поки не діждетеся власного хліба. Аж тоді почнете невеличкими ратами сплачувати, але це дурниця. Та-мішньому урядові, бачите, йдеться не про гроші, а про те, щоб мати багато людей, бо, мовляв, землі є досить, та нікому її обробляти.

— Та хоч би й так, як ви кажете,— то за що дістатися до моря?

— Ну, Боже святий! Та вже ж маєте якийсь шматок фунту; то що з ним зробите? Га? Певно, що продасте, бо годі з Бразілії ним тут орудувати.

Цілу ту бесіду вислухав уважно Петро. Він обміркував собі кожне слово, і кожне слово вбивалось цвяхом у його пам'ять.

Слухав ту бесіду і Аврамко, орендар... Він сидів за своїм шинквасом, покурював люльку на цибуху з кишкою і крутив у двох пальцях космики своєї довгої бороди. Так він звичайно робив, як над чимсь задумувався.

Але мовчанка не тривала довго. Люди цікаві були конче довідатись, куди би то і як до тої обіцяної землі дістатися.

Правда, що багатші, котрим біда не так дуже допікала, махали руками і йшли додому, але бідніші зоставалися. Вони дивились один на одного: кожний хотів ще дещо спитати того панка, та якось не знав як. Між ними залишився і Петро. Він висунувся наперед, кивнув до панка головою, нібито поклонився, і питає:

— А ви, пане, нібито знаєте дорогу до тої Брен-дзолії чи що?

— Ото раз! Я ж за тим прийшов сюди. Ось слухайте! — Панок став розглядатися по корчмі, подивився і на корчмаря; та коли побачив, що тут осталась сама убожня, він встав, виступив на середину і, давши знак, аби до нього наблизились, заговорив тихим голосом:

— Бачите, люди добрі, не все можна при всіх говорити: а то тебе запроторять там, де перець росте і півнячий голос не заходить. При тих багачах не все можна було сказати, бо то багачі всі одним миром мазані — чи вони в сурдуті, чи в опанчі. їм усім того треба, аби народ був убогий, бо як люди збагатяться, то такий пан мусить сам робити.

— Правда ваша! — відзивається кілька голосів.

— Отже, видите, що не все я міг вам при них говорити, а тепер усю правду скажу. Але, люди, бійтеся Бога, не зрадьте мене, бо я дам собі якось раду, але ви до смерті бідуватимете, як і тепер бідуєте, а багачі щораз більші животи будуть пасти вашою кривавицею...

Панок замовк на хвилину і дивився на людей, вивчав, чи їм його бесіда подобалася.

— Слухайте! Ви знаєте, що наш найясніший пан має сина?

— Та не має, бо вже кілька років, як умер.

— Отож, що не вмер.

— Як не вмер? — каже один господар.— Я тоді служив у Львові, і ми робили парад у костьолі.

Панок махнув згірдно рукою, як би хотів сказати: говори своє!

— А я вам ще раз кажу, що він не вмер, що він живе і здоровий. Він саме тепер є в Бразілії і закладає там велике царство, а до того треба йому людей. Він знає, що русини є для свого цісаря найвірніший народ, то хоче мати найбільше русинів коло себе, бо на них можна покластися, а всі інші — то непевні. Ось бачите: поляк робить повстання, венгер робить повстання, таліян робить повстання, як його блоха вкусить; а русинові все зле, все біда, а він терпить і повстання не робить. Отож таких хоче мати вірних людей наш ласкавий цісаревич та ще хоче бідному чоловікові помогти, бо знає, як русини тут бідують.

— Ой бідують, бідують! — відзивається один.

— Це мені лише чудно,— каже Петро,— нащо нашому цісаревичеві було закладати царство за морем, коли мав тут своє готове; або тут йому було зле?

— Вже я того не знаю, чи йому тут було добре, чи зле; але знаю, що він там є, бо нас багато порозсилав сюди скликати людей до себе. "їдзьцє, каже до нас, заволайцє мі моїх вєрних, каже, русінув, бо я, каже, не можу без них жити, каже. Вишлю, каже, по них мої "вокрента", і даром їх сюди завезуть".

Люди слухали з великою цікавістю. Вже ж хіба панок не бреше, коли повторює до нас самими словами, що цісаревич говорить.

— А я таки всього не розумію,— мовить Петро,— чого він покидав своє царство та чому ще з нього робити мерця. Та ж Семен Прокопишин, що тоді служив при війську у Відні, казав, що видів на власні очі цісаре-вича, як лежав на катафалку.

— То когось іншого поховали,— каже панок ще тихше,— а він таки поїхав. Німці чомусь дуже його не злюбили; а він зміркував, що мало має війська, щоб їх провчити добре і подумав тобі так: "Найвірніші мені русини, і їх хотів би я мати якнайбільше у війську; але їм тут так зле, так мало мають землі, що не розростуться. Отже, я хочу їх узяти туди. З них я собі там виховаю таку армію, що і німця, і француза, і венгра, і таліяна поб'ю на порох". Ось що!

— Певно, що так! Та й хто там таких великих панів зрозуміє, як вони що роблять, та чому. А от покійний Максиміліан також їхав аж до якоїсь Мастики, та й мої тато з ним ходили,— відізвався один господар, що дотепер спокійненько пихкав свою люльку.— Було, такі нам чудасії розказують тато, що аж страшно слухати.

— Максиміліан — то брат нашого найяснішого пана,— озивається панок.— Так, так! Він справді ходив у Мексіку; то також в Америці.

— Але во? — почулося разом кілька голосів.— А Брендзолія також в Америці?

— Слухайте, люди: що за морем, на заході сонця,— це Америка. Бразілія — також Америка.

— Ая! Мої тато також їздили до тої Мастики морем... Ая!

Панок радий, що йому той чоловік так помагає.

— Отже, видите, що цісар їздив за море робити для себе цісарство. їздив покійний Максиміліан, чому не міг поїхати наш цісаревич ясний?

— А я таки цього не розумію, чому то так. Та ж добре кажуть, що вдома найліпше.

— А як така політика, то що порадите? Га? — питає панок.— Політика казала їхати, то й треба їхати.

— Ая! Політика, куме, то велика пані,— каже той, що його тато їздив до "Мастики".

Тепер поперед усіх стоїть Петро. Це був чоловік присадкуватий, плечистий, з широкими, як двері, грудьми, на котрих з-поза сорочки виднілось густе волосся, з руками грубими, як довбеньки.

Панок дивився на нього залюбки. Міряв його сильну стать так, як правдивий гендляр дивиться на сильного здорового коня і міркує, скільки можна б на нім заробити.

— А ви, господарю, не мали би охоти поправити свою долю? — питає панок.

— Або я знаю, чи я би там на щось здався?

— Го-го-го! Такий чоловік, як ви, всюди дасть собі раду і всюди потрібний.

— Та я потрохи і ремесло знаю,— прихвалювався Петро,— й сокирою роблю негірше.

— І сокирою робите! Ну то вам неабияк поводилося б у Бразілії. Міркуйте: кожному треба хати, а не кожний потрафить сокирою робити.

— Та хіба не було б мені там часу з сокирою бавитися; бо стільки поля треба обробити, то про майстерку ніколи думати.

— А я гадаю не так. За хлібороба легше, ніж за майстра. За ваше майстерство то знайдете десять робітників. А так видите: мати з тисячу моргів поля і лісу, худобицю, то таки щось варто.

Петрові аж очі засвітилися на таку мову. Йому аж у голові закрутилося, коли подумав про тих тисячу моргів, коли він тут має всього лише п'ять вже і з жінчиними.

— Надумайтеся, люди добрі! Лише ані слова нікому про те, що я вам тут казав, бо я не показався б тут більше.