Бразілійський гаразд - Чайковський Андрій

А вже нема ніде такої, як у нас. Що то казати — за морем! Хотів би я там бути... ой вей!

— То їдьте, коли там так добре!

— їдьте? А знаєте, кому там добре. Хліборобові. Якби я умів коло поля робити, то би тут не сидів одного дня, аби-м так здоровий був. Та що ж я зроблю, коли ні коси, ні ціпа в руки не візьму, бо й сили у мене на те нема. Але у вас інша справа. Ви чоловік, нівроку, сильний, здоровий, а який майстер на цілий повіт! У вас робота аж горить у руках, як-то кажуть. Що б я дав, якби був на вашому місці.

— Що не говоріть,— перебила Настя,— а ми таки не гадаємо йти.

— Або я вам кажу йти? А я що з того матиму? Я тільки кажу, що тут зле для людей і ще гірше буде.

— Як зле, то через вас, корчмарів, вся біда,— каже Настя,— ви розпоюєте народ і останній крейцер тягнете з нього на горівку.

— Говорите, Насте, як мала дитина. Ану скажіть і забожіться: багато у вас витягнув крейцерів за горівку? А чи ви через те багаті стали? А видите, що не я тому винен! А тепер ще як вам всадять під бік майстра мазура, то й того не буде. Треба буде сокиру покинути, а взятися за серп, а з того на п'яти моргах дуже скупо прийдеться жити. Бувайте здорові!

Аврамко вибіг з хати, як би його з фузії вистрілили. Остались Петро і Настя.

Петрові страх як стало досадно, що якийсь там зайда вирвав йому такий певний зарібок з рук.

"Чи я зле роблю, чи, може, великої плати вимагаю, чого ж від мене хочуть? — подумав Петро.— Ось плюну на все і поїду з села. Я їм покажу, що я годен зробити, аби тільки у мене землі було досить".

Тої днини не йшла робота в лад. Петро не говорить ні до кого ні слова, ходить задуманий.

Перед вечором не витерпів і, не кажучи жінці ні слова, забіг до корчми. Йому страх як хотілось здибатися з панком, що вчора розказував про ті щасливі краї.

Коли прийшов до корчми, застав знову панка за столом, а довкола нього чимало господарів, що слухали уважно його оповідання.

Тепер Петро висунувся поперед усіх, а панок звернув зараз на нього своє око і просив його сісти біля себе.

Розпочалися знову розмови про тую дорогу, про Бразілію, про тамтешній гаразд.

Розуміється, що повторялися запитання і відповіді, бо кожний хотів знати докладно, як воно є.

Вкінці запитав Петро панка так:

— Чи ви там, пане, були, що ви так розказуєте, як з книжки? Хіба ви бачили на власні очі ясного цісаревича?

— Ото раз! Як же ж би я міг таке говорити, коли б того всього не бачив? Я уже возив один транспорт наших людей, розмістив їх на місці і вертаю назад.

— Забожіться! — каже Петро.

— Присягаю вам, аби моя жінка, мої діти так здорові були, аби-м так до Бразілії не доїхав, аби мене море затопило, коли брешу...

— Заходьте завтра до мене, я ваш,— каже понуро Петро.

Вклонився громаді і пішов додому.

— А що ж ви, люди, на те? — питає панок громади.

— Коли Петро не боїться, то й я поїду,— каже один.

— І я, і я! — закричало кілька голосів. Панок потирав руки з утіхи, а Аврамко пихкав завзято люлькою і звивав космики своєї бороди на палець, а це означало, що він глибоко задумався.

МЕДОВИЙ ЯЗИК ЛІЗЕ ДО ХАТИ

— Знаєш, Насте,— каже Петро, входячи до хати,— нехай діється що хоче, а ми поїдемо до Бразілії.

Настя не відповіла нічого. Мов обухом у голову вдарило від тих слів. Здавалось їй, що стоїть над чорною прірвою, і туди її тягне якась незборима сила.

Настя зібрала всі свої сили, щоб стати проти такого нещастя. Але для своєї оборони не мала нічого, крім рясних гарячих сліз. Припала до своїх дітей, стала їх цілувати, пригортати, дрібними слізьми умивати.

— Пропали ми всі, мої дітоньки. Бодай я була вас на світ не родила!..

— Та бо ти, Насте, мала б розум! То ж не дурний, щоб діла не розумів. Може бути, що я не в силі тобі так усе розказати про ту Бразілію, але зажди, завтра прийде цей панок, то він тобі усе розкаже як слід.

— А бодай йому було дороги не стало, тому якомусь панкові, заки він на нашу загибель приплівся до села! Отямся, чоловіче, бо пропадемо марно! — І Настя стала голосити, як за умерлим.

Отже, за одну добу з такої любої хати, де досі мешкало благословення, любов між чоловіком і жінкою, любов до діточок, де стільки літ не чулось поганого слова,— тепер плач, нарікання, суперечка, незгода.

За тих вісім літ, як Петро з Настею одружені, довгі зимові вечори отак було сходили: Настя шила дещо або пряла, а Петро вирізував ложки, стругав лопати і коцюби або плів посторонки. За роботою Настя співала пісеньки, а часом до них зайде сусідка та й так тихо та весело пливли дні за днями.

Ще позавчора зайшла до них юрба дівчат і парубків, щоб навчитися від Насті одної весільної пісні, якої ніхто в селі не знав. Було при тім жартів та сміху доволі. Петро нібито сердився, казав дівчатам, що як собі не підуть зараз додому, то їх усіх обцілує. І справді, схопив одну дівчину і став цілувати. Дівчата сховались за Настею, а вона ніби стала сердитись на чоловіка.

Так було позавчора, а нині?

Петро сидить на запічку і завзято мовчить, покурюючи люльку. Настя закрила лице долонями над скринею і плаче. Діточки, ці безжурні квіточки, замовкли й собі. Не щебечуть, як звичайно, заки полягають спати. Вони не розуміють того всього, а дивуються, чому то тато і мама такі якісь незвичайні.

В цілій хаті мертвота. Ніхто і про вечерю не думає.

Настя встала з свого місця, взяла дітей, поставила перед образами на коліна і стала промовляти молитву. 1 вони молилась гаряче, а по словах: "ізбави нас от лукавого" Настя заплакала, як мала дитина.

Лягли спати, але знову не спалося. Настя думає про ту лиху долю, яка їх неминуче жде. Петро уявляє собі світлі часи, коли він стане ґаздою на всю губу, що й не погляне на того дідича з Іванівки, що йому таку роботу забрав з-перед носа! О! Ця робота його найбільше гризе. Мав би її на ціле літо, був би певно заробив зо сто золотих, а так усе пропаде. Проклятющі люди, нехай їх! "Але я їм покажу, чортовим панам, і коли захочу, то за кілька літ таких панів за халяву заткну, ось що!"

Тим часом Настя міркувала, як би відвернути нещастя. Не мала надії на власні сили. Коли їм люди не допоможуть, то вона напевне пропаде. Не було у неї ні тата, ні мами, була кругла сирота. Може, батько Петрів відмовить його від того, а може, його мати якимсь чином відговорить, та, може, Господь змилосердиться і пошле йому ліпший розум. Настя рішилася другої днини йти до свекра та до єгомостя і благати їх допомогти. Та ще не стямилася гаразд, очей ще не промила, як до хати увійшов знайомий уже нам панок, агент американський. Він привітався по-християнськи, подав руку Петрові, кивнув головою Насті і присів на лаві. В Насті серце закололо, коли побачила в хаті того душогуба, як вона цього панка називала. Панок почав:

— Ну що, ґаздине, будемо робити? Чоловік вам, певно, вже говорив, га?

Настя мала велику охоту шпурнути йому в голову горшком, що тримала в руках, але не обізвалася.

— Ов, щось ваша ґаздиня не потягає за Бразі-лією,— каже панок до Петра.— Шкода! Якби я був знав, що з того нічого не вийде, то б сюди не заходив.

— Чому не має бути? — каже Петро.

— А ось ґаздиня не хоче, а коли жінка не хоче, то вже чоловік мусить піти в кут з своєю бесідою.

— Аби-сте знали, що того не буде, бо я не хочу!

— А я хочу, і буде,— гримнув Петро і вдарив кулаком об скриню.

Настя ще ніколи не бачила свого чоловіка таким лютим і не чула таких слів супроти себе. Не раз вони сперечалися про те або се, бо годі інакше між людьми, але все говорили так-сяк, лагідно і спокійно, аж поки не ставало ясно, на чиєму боці правда. Тепер Настя аж задрижала від такого страшного крику. Вона знала, що це той проклятий диявол так навмисне роздратував чоловіка, бо якби не те, Петро ніколи б так не затявся. Вона зрозуміла, що нічого тепер перечити, бо Петро завзятий чоловік, і треба перед ним поступитися, а то хто знає, до чого могло б дійти.

Закинула хустку на себе і вибігла з хати, лишаючи чоловіка з диявольським панком. Вона бігла, важко дихаючи, просто до хати свекра.

— Ой, татусеньку рідненький, рятуйте нас! — більше не в силі була промовити.

Старий гадав, що у Петра хто занедужав або яке інше сталося нещастя.

— А що там сталося?

— Та до Петра щось приступило, якісь заволоки його причарували, він хоче йти до Брандзолії, чи десь геть за море.

— О-о-о! А йому що до голови прийшло? — каже старий.— Не журись, доню, ми його уговоримо, розважимо, то й не поїде. Сідай трохи!

— Ой татусю, не сяду, ще побіжу до єгомостя, може, що поможуть. Оставайтеся, здорові!

Коли Настя вийшла з хати, старий каже:

— Що Петрові могло статися? Ведеться йому добре, ще й по мені дістане. Що йому влізло в голову?

Настя здибала панотця, коли виходив з церкви.

— Слава Йсу!

— Слава навіки! Що там, Насте, скажете?

— Єгомость, рятуйте, мене, бо пропадемо з дрібними діточками,— говорила Настя крізь сльози, цілуючи священика в руку.

— Говори, що сталося?

— Та тому моєму Петрові щось влізло в голову: хоче конче йти до тої якоїсь Брандзолії. Господи! Пропали ж ми, пропали!

— Та що ж я на то пораджу? Він не малолітній, і я його затримати не маю права. Але буду його відраджувати, може, мене послухає. Скажи йому, аби до мене прийшов, бо я маю до нього діло. Або ні, не кажи нічого. Він і так мусить зайти до мене по метрику, то я його відраджу.

— Ой, єгомость, може, вже тоді запізно буде, як він прийде по метрику, то би треба чимскоріше. От тепер сидить там той нелюд-панок, що його збаламутив. Єгомость, ходіть тепер, будьте ласкаві, повік вам того не забуду...

— Та вже коли так, то ходім!

Заки Настя була у свекра та у священика, панок мав час наговоритися з Петром доволі.

— Ви твердий чоловік, господарю, таких то я люблю. Годі в усім жінки слухати, а особливо в таких важливих справах. Звичайно, жінці страшно вилазити з-під теплої перини, не то пускатися в таку дорогу, але, видите, мені здається, ваша жінка побігла до когось у село. Певно, стане помочі благати проти вас, ну, та й мені здається, що уступите. Прийдуть тато, мама, кум, брат, а може, і піп, як стануть розраджувати, то чоловік зм'якне, як віск, і далі залишиться в тім ярмі, яке тягне. Я це знаю. Не во гнів вам кажучи, я це не проти вас говорю, але так буває.

— Е! Що тут багато говорити! Так буде, як я хочу.