Той, хто переміг смерть - Баркалов Руслан

Тепер вони ділили колись один трон на всіх разом із прокуратором. І кожен хотів дожити бодай в своєму сані до смерті. Поява справжнього спадкоємця трону змусила їх всіх занервувати.

Тим часом Ісус був у Єрусалимі. Він кожного дня навчав у храмі. Тепер як ніколи Ісус був перед самим носом у своїх ворогів. Він не просто їх критикував а засуджував. Причому робив це вже досить публічно. Він відкрито викривав всю їхню неправду перед народом, засуджуючи всю їхню діяльність. І найосновніше – ніхто не міг йому нічого ані заперечити ані сказати щось напроти. Була одна маленька деталь – скоро мало настати довгоочікуване свято Пасхи. А як відомо на це свято до Єрусалиму приходило багато людей. Це могло посприяти організації постання чи перевороту.

– Де нам приготувати вечерю? – спитав Петро.

– Будете в місті, там побачите чоловіка, що буде воду нести у глекові. Ідіть за ним аж до дому. Скажете йому: "Учитель питає тебе: Де кімната, в якій споживу з учнями Пасху?". І там, де він вам покаже, приготуєте.

– Добре, Учителю.

Вони пішли. Трохи то дивно виглядало "чоловік з глеком води". Бо ж на Близькому Сході цього чоловіки не роблять. Це могло бути лише у крайнім випадку. Ну, або як певний знак. Саме це і шукали Петро з Іваном. Знак. Незабаром вони таки відшукали такого чоловіка і переказали все, що навчив Ісус. Той повів їх за собою. І показав їм точнісінько описану Ісусом кімнату.

Надходив вечір. Це був останній їхній вечір. Ісус про це знав. Він знав що Юда ходив до Каяфи. Знав і те, що буде з ним далі. Та говорити про це ще не хотів. У будинку зібралися всі хто мав прийти. Вони часто вечеряли всі разом. І це не було в перше. Але цей вечір був особливим. Наближалося саме свято. Найстрашніше позаду. Кожен з учнів так думав. Всі розуміли, що опоненти Ісуса не захочуть на такий великий празник починати конфронтацію, чи гірше того зробити спробу позбутися його. Та вони помилися.

Всі посідали столу (стіл являв собою чотирикутник з одним відкритим боком. Біля стола не сідали, а радше наполовину лягали на спеціальні ложі, спираючись лівою рукою). І тут між ними почалася суперечка. Кожен претендував на право сидіти біля Ісуса по праву руку чи по ліву першим (згідно звичаю народів близького сходу по центрі мав бути сам господар, найповажніший гість вкладався по праву руку від господаря, інший, теж поважніший гість першим по ліву руку. Всі інші так же само вкладалися згідно своєї ієрархічної ланки). Все згідно зі звичаєм. І тут Ісус зняв з себе верхній одяг, взяв миску з водою і рушник підійшов до учнів. Всі були розгублені, але погодилися, щоб їм обмити ноги (на Близькому Сході дороги не були вимощені камінням, як це було у Римській імперії. І тому дорога була вкрита пилюкою. А коли падав дощ, то ця пилюка перетворювалася у болото. Тому біля кожного дому стояла спеціальна миска з водою, а у заможних ще й раб, щоб обмини ноги гостеві). По суті це була, як то кажуть, брудна робота.

– Царі, панують над людьми, а ті, що ними володіють, звуть себе їхніми добродіями. Але не буде між вами такого. І хто найбільшим між вами хоче бути, то нехай стане меншим, а кожен начальник як службовець. Чи ж не той є більшим хто сидить при столі? Але як бачите, що я для вас наче службовець.

Всі були тим здивовані. Вони мовчки дивилися на Вчителя і перезивалися між собою. От уже підійшла черга до Петра. Він почав протестувати:

– Господи, ну як ти мені митимеш ноги? – це був і переляк і здивування і певний сумнів.

– Що Я роблю зараз, потім зрозумієш!

– Та не будеш ти мити мені ноги! – вигукнув Петро. Він не міг представити свого доброго Вчителя в образі слуги.

– Якщо Я не вмию тебе, то не зможеш бути в частці,–відповів Ісус, вказуючи на те, що це більше, ніж просто звичайне відмивання ніг від грязі.

– Господи, не самі мої ноги, а й руки та голову! – в захваті кликнув Петро. Він продумав про частку у новій якійсь кампанії Ісуса.

– Кожен, хто був обмитий є чистим. Тому не потребує обмитися лише ноги. Тай ви є чисті… Але не всі.–сказав, закінчивши Ісус. Останні слова були прямою вказівкою на зрадника, але того ніхто не зрозумів.

Почалася святкова трапеза. Ніщо не віщувало біди. Раптом посеред трапези Ісус сказав:

– Знаєте, друзі, я дуже прагнув споживати з вами цю вечерю, перш ніж буду страчений.

– Та що ти говориш таке, Господи? – озвався як завжди Петро.

– Один з-поміж вас, який споживає зо Мною, видасть Мене...

Настала тиша…

По якісь хвилі Ісус взяв мацу і прочитав молитву подяки. Саме так як було заведено. Потім порозламував і роздав між усіма:

– Їжте, бо це моє тіло! Воно віддається за вас. Так будете чинити на спомин про мене.

Між апостолами почалася розмова. Вони не могли зрозуміти про що це їхній Вчитель. І чому він так радикально нині говорить. Вони завжди були з ним, але ніколи не бачили його таким. Щось отже, було не так. А фраза: "Один з-поміж вас видасть мене" мучила кожного. Всі якось намагалися розібратися в собі, зрозуміти, кого це могло би стосуватися. Всі перешіптувалися про щось між собою.

Петро завжди хотів знати більше, аніж міг. Його цікавість спонукувала шукати відповіді на поставлені питання, говорити, а потім уже думати, а гарячкова вдача не раз змушувала його за то червоніти. Як у випадку, коли він казав до Ісуса, що тому не варто іти в Єрусалим. Але з іншого боку, це був чесний, абсолютно відкритий чоловік. Він не боявся сказати те, що думав. Навіть, якщо б це було і неправильно. Тож, коли Ісус спитав за кого вони мають "Сина Чоловічого" Петро заявив: "Ти Христос Син Бога Живого". І це вирішило його долю. Він стане одним із лідерів нового вчення і нової ери – християнства.

Петро сидів і намагався розібратися з усім, що сказав Вчитель. Він не насмілювався спитатися сам. Він ніяк не міг зібрати все докупи. Щось плуталося в середині. Невже Ісус таки сказав правду, що має померти. Ні, Петро на відміну від Юди не був ані політиком, ані не мав жодного стосунку до релігійних діячів чи терористичних сект, до котрих належали деякі з апостолів, зокрема і Симон. Він боявся питати про таке на загал. Але біля Ісуса був Іван. Це був "улюблений учень" і один з тих, кому Ісус довіряв чи не найбільше. Йому точно Ісус повинен відкрити правду. Петро тихенько шепнув до Івана:

– Спитай Вчителя про зраду? Про кого то Він говорить?

Іван обернув голову до Ісуса. Той щось говорив з іншими учнями. А тим часом усі між собою перешіптувалися і кожен перелякано питав:

– Чи то не я, Господи?

Тим часом Юда, бачачи, що його зраду, імовірно, всі уже зрозуміли, якось дивно спитав:

– Чи ж то не я, Учителю? – він і тепер холоднокровно ніби підсміювався з усіх. Юда уже навіть не думав ні про що більше. По суті, вже ніщо не мало для нього сенсу. Але відповідь дещо остудила його.

– Ти кажеш…– відповів йому Ісус. Це було і питанням і твердженням.

– Хто, той що тебе має зрадити? – спитав в той момент тихо Іван.

Ісус повернувся до нього, подивився пильно на обох і відповів:

– Той, кому я, умочивши, подам кусок,– відповів Ісус. Потім вмокнувши кусень подав Юді і сказав,– що робиш, роби швидше.

Це був беззаперечний знак того, що він усе знав. Все. Більше Юда тут не мав права залишатися. Значить усе викрито. А якщо зараз зрозуміють інші, то вони просто поб'ють його. Але чому тоді Ісус сам нічого не каже. Жодного знаку, щоб його схопити або вдарити. І навіть не збирається сваритися. Та це тепер не мало значення. Юда встав і швидко пішов геть. Він вийшов за двері. Надворі була ніч. Всі святкували. Прохолодне повітря било в лице. Він подався просто до будинку первосвященика Каяфи.

Пізній час не мав жодного значення. Каяфа не спав. По подвір'ї ходили слуги. Юда покликав одного зі слуг і сказав, що йому конче потрібно до первосвященика. Його впустили в середину.

За якусь мить у кімнаті появився начальник храмової охорони. Він уже знав Юду і те, що останній мав відносини із Каяфою давно.

– Я поцілую його і так дам вам знак кого взяти,– промовив Юда.

І десь глибоко в душі він ще сподівався на чудо. Але яке чудо. Він іще мріяв, що його ідеї здійсняться. Що Ісус використає силу в такий скрутний момент, чим і доведе для всіх, що він справжній Месія-Цар. А тоді уже буде все по-іншому.

Ніч. Вона завжди була для людини символом чогось таємного, темного, не знаного. Ніч завжди асоціювалася із активізацією темних сил, зрад, вбивств.

А тим часом Ісус ще сидів з учнями в кімнаті. Вони багато говорили обговорюючи останні події. Про Юду ніхто не питав. Всі подумали, що він пішов ще прикупити чогось до завтрашнього дня. А чому саме він – бо він носив гроші, які їм давали люди. Хоча, що можна було знайти посеред ночі.

– Мої любі,– звернувся Ісус,– не довго вже мені бути з вами! Ви ще будете мене шукати, але як я сказав був: куди я йду, туди вам не можна ще… Але даю вам заповідь: щоб ви любили один одного! Так любіть, як я вас любив! Так само і ви любіть один одного! І по цьому всі будуть знати, що ви Мої, коли у вас буде любов між собою. Я вам заповідаю Царство, як Отець мій мені заповів, щоб ви у царстві моїм споживали й пили за столом моїм, і щоб ви на престолах засіли судити дванадцять племен Ізраїлевих.

Ці слова видалися учням як довгоочікуваний заклик до революції. Після усіх подій, які з ними трапилися впродовж цих останніх днів, вони були і виснажені і побуджені тим, що нарешті все збудеться. Та їхній вчитель думав по— іншому. Однак, пояснювати їм сьогодні напевно уже не міг. Тим часом Петро як завжди хотів довести свою відданість ідеї Вчителя. Він по суті і не розумів, що і до чого, але впевнений в собі вигукнув:

– Чому, Господи! Я готовий за тобою іти вже? І за тебе я душу свою покладу!

– Петре,– тихо мовив Ісус,– ти зрадиш мене. Ще до того як півень три рази заспіває ти скажеш, що не знаєш мене[51].

Це дуже приголомшило його. І Петро більше не намагався говорити. Він просто сів і чекав, що буде далі. По якійсь хвилині Ісус продовжив:

– Я іду, аби вам зробити місце. Щоб коли я повернуся, міг забрати вас до себе. І ви щоб були зі мною. Тай куди я піду ви дорогу знаєте.

– Ні, ми не знаємо, куди ти ідеш. Ну то як можемо знати дорогу, – каже Хома. Сам він більше був готовий діяти, аніж розпитувати і обдумувати.