Той, хто переміг смерть - Баркалов Руслан
Тому він вірив що і це є Божим замислом. І нічим іншим.
– Який же ти, Авінадаве, безхребетний! – казав вкінці розмови Яків,– ти віриш, що Бог буде творити чудо? Що римляни самі підуть? Що нізвідки ми отримаємо так бажану свободу?
– Ні. Я вірю в інше. Я вірю, що Бог не залишить нас, Якове, не залишить. А це напевне найголовніше.
Час минав. Авінадав зістарівся. Тепер він більше не відвідував Якова. "Свого нещасного братика" – як він все говорив. Він любив Якова. Але й разом з тим плакав через його злобу і ненависть в середині.
Тим часом Яків йшов вверх. Він активно займався справами, а підпільно примкнув до лав опозиційників. Навіть сам Анна, первосвященик, високо оцінював його роботу. Яків гордився цим. Тепер в суспільстві він отримав почесне й достойне місце. Серед юдеїв він тепер вважався одним із шанованих чоловіків. Він цьому безмежно радий. Нарешті він, Яків, зможе докласти всіх зусиль до найважливішої місії для них. Він щиро ненавидів тих, хто відказувався примикати до них. "Ну як то так можна, як можна,– бурчав про себе старий Яків,– невже можна родитися таким ницим боягузом… Ну як… Безхребетні створіння…"
…А час минав… Десь далеко, за сотні кілометрів була інша сім'я…
– Сину, піди краще відпочинь хоч трохи,– сказав старий Йосиф, ти ще молодий, встигнеш напрацюватися.
– Ні, тату. Спочатку нам треба це закінчити. Адже скоро прийде Веніямин за своє лавкою і полицею.
– Ну то я сам дороблю її. Іди, іди…
– А давай краще доробимо і разом підемо.
Всі сіли за стіл. Надворі вже вечоріло. Марія приготувала їжу і зараз вони, дякуючи Богові за все, споживали її. В будинку була тиша. Кожен щось думав, розмірковував про день, що минув. Кожен щось пригадував, що зробив, а що не встиг. Час спливав в обстановці спокою, любові і гармонії. Тут ніхто не хотів сваритися. Зовсім. Тай для чого. Щоби не було все даром Бога. Всі знали, що мають робити і ніхто ніколи не нарікав. Всім всього ставало. Ісус ріс в обстановці любові і віри. Він, хоч і знав, своє справжнє "я", та попри все любив своїх земних батьків,допомагав їм. Він чесно виконував те, що сам мав скоро заперечити. Але поки що ще не прийшов його час.
Ісус не цікавився політичними іграми. Ні. Він працював. Він і так добре знав про все. Але це не міняло суті справи. Все одно усе залишалося так, як є. Єдине на що він реагував це на страждання людей. Це була не просто формальна чуйність до чужої біди. Ні. Це було щось більше. Це був жаль за змарнованими долями, втраченими життями, знищеними і отруєними ненавистю серцями. Саме це найбільше вражало. Ісус ніколи не виступав ані за, ані проти. Його цікавило щось інше. Щось набагато цінніше, аніж дешеві чвари за землі і нікому не потрібні конфлікти. Він любов цей народ. Але любив по-своєму. Він бачив у кожному друга і брата. І це було визначальним у його поведінці.
А час минав. Підростали нові особистості. І кожен шукав своє місце під сонцем. Кожен прагнув вдало прожити своє життя. Але кожен розумів це по-своєму. Більшість заводила сім'ї, працювала на своєму полі і мріяла про тихий домашній затишок. Та жаданий спокій був даний не всім.
В змученому і розтерзаному суспільстві виникали то тут, то там все нові і нові "месії". Вони підбурювали людей до різних конфліктів й неспокою. Іноді це переростало в бунти або у криваві бої. Та відплата була ще жорстокішою. Війська жорстоко і нещадно придушували заколот. Всіх причетних до нього безжально карали. Як правило, їх страчували, прибивши до хреста, і залишали помирати на узбіччі доріг. Це мало служити наукою для інших. Але це зупиняло не всіх. Тому виступи продовжувалися знову і знову. А це в свою чергу несло розруху, неспокій, смерть і зубожіння.
Десь незабаром мав прийти з пустелі Іван[53]. Але про це ніхто не знав. Всі жили своїм життям. І тільки одна людина чекала на його появу. Іван був родичем Ісуса. Під час однієї із сутичок його батьків було вбито. І хоч батько був священиком, не зміг захиститися. Іван втік. Він потрапив до пустині вже досить давно. Майже двадцять років минуло з того часу. І тепер він повертається. Його прихід для Ісуса означав одне – час прийшов. Народ чекав свого месію.
Але чи так було насправді? Чи справді люди хотіли його? Чи готові вони були його почути, змінити себе і шукати іншого щастя? Чи не відречуться вони від нього? Чи не шукають вони чогось іншого? Питання були доволі важкими. Важкими і для Ісуса і для Івана. Обидва розуміли свою суть і місце відведене в часі. Але чи вдасться? Що здатен змінити він – один чоловік, котрий стоїть на березі Йордану і вимагає змін від народу? Скільки різних "вчителів" вони бачили вже за останні роки! І чим все закінчувалося? Де їхні обіцяні свободи і всього іншого? Чому вони мають вірити цьому, котрого навіть не знають? Чому? Що може дати їм це новий пророк? Та й чи пророк він взагалі?
…………………………..
Минули роки…
Ісус хрестився в Івана і пішов у пустиню. Саме тут його людська природа вперше стикнулася із найсильнішими і найпідступнішими спокусами віч-на-віч. Жадоба влади, пристрасть матеріальності і бажання впливати на власну долю. Все це в подальшому буде переслідувати кожного, хто буде йти за Ним. Це були не просто перешкоди на витривалість – це були справжні психологічні і доволі логічно продумані пастки людської природи.
Ісус знав, що мусить витерпіти. Знав, що це лише початок. Знав. Але мусив. Особисто Йому цього було не потрібно. Але ж це потрібно було це пізніше тим, кого будуть називати апостолами. Ісус знав, що Петро є нестійкого характеру, що Хома не надто довірливий і що Юда зрадить. Знав і те, що саме так і має бути. Бо тому він і прийшов.
Це була темна картина майбутнього. Але до цього ще цілих три роки. Він має встигнути зібрати людей, навчити їх, пояснити. Але чи захочуть вони все це сприймати. Хто знає…
Він йшов стежкою. Недавно Ісус повернувся назад із пустелі. Тепер він був іншим. Ще більше серйознішим, все більше уважнішим, спокійним. Відтепер він чітко почав висловлюватися про своє післаництво і про Боже царство. Ці ідеї відрізнялися від усіх попередніх разом взятих. Вони не закликали ні до революцій, не проклинали ненависних урядовців і не проголошували якоїсь нової чи надзвичайної ідеології. Ні. Це було таке просте і бажане всім потішення вічним життям. Життям, в котрому не буде царів, панів і т.д. Життям, сповненим сенсу. З Богом на небі. Причому вічно. Але була маленька деталь. Потрібно було жити чесно, сумлінно, дотримуючись закону любові. Все цілком просте. Нічого надзвичайного. Але там не було жодного місця обраності, першості, вищості. Цього всього не було.
Однак родичі мало сприймали нові ідеї. Вони ще жили старими порядками і мріяли про повернення "часів Давида". Їх мало приваблювала така цілком нова і не зрозуміла ідея поступку загарбникам і кривдникам, котру проголошував їхній вчорашній родич. Багато хто навіть вважав, що Ісус захворів.
– Вітаю тебе, Ісусе. Чув ти ходив до Єрусалиму. Що нового там чути?
– І я тебе вітаю, Матанію,– відповів Ісус,– я ненадовго заходив до міста. Тай не особливо цікавився усіма новинками.
– І то дуже правильно. Краще триматися від того по далі,– скрушно похитав головою чоловік. Він був не далеким сусідом. Старший чоловік, котрий багато пережив на своєму віку. У свої шістдесят років Матаній завдячував лише тому, що мовчки займався своїми справами і не сунув ніколи носа подалі порога. Тепер він був сивоволосим старим. Його діти теж жили тут, поруч. І попри всі труднощі, він залишався вірним єврейським традиціям. Матаній не чекав побачити обіцяного месію. Хоча іноді він прагнув, як сам казав, "бодай краєчком ока" побачити спасителя.
– Ти знаєш, Ісусе, я дуже шаную твого тата, твою маму… Але подумай сам… Ти молодий, амбітний.. Ти прагнеш змінити світ. І це добре. Але небезпечно. Ти ж сам прекрасно все розумієш. Знаєш добре, як римляни шпигують за таким. А скількох вони вже стратили. Ой, багато. І що то нам дало? Загублені життя…
– Ти правий, Матанію, зброєю їх не подолаєш. І кожен, хто воює мечем, так і загине. Але я не прийшов воювати. Ні.
– То ти кажеш про свої ідеї… Це добре, що не воювати… Бо наш бідний народ уже …
– Звісно, ні. Я прийшов дати щось більше – дати надію!
– Це ілюзія… Нема надіїї… От коли прийде месія, він нам поможе. Кажуть, що його будуть супроводжувати чуда. І він має стати царем.
– Так, ти кажеш правду. Царем,– а потім видихнув і додав,– але це буде інше царство…Інше.
– Ясна річ, інше. Наше царство. Вічне, наше, омріяне. Таке обіцяне.
– Не те, зовсім не те. Ти старший чоловік, Матанію. От подумай, що для тебе буде найбільшим добром, найкращим подарунком? Невже ти використаєш всі свої багатства? Чи може повернеш молодість? Або зможеш відтермінувати свій кінець?
– Ти правий,– нічого з цього я уже не зможу…
– Бог готує щось набагато більше і краще. Він хоче, щоб кожна людина жила з Ним. Вічно!
Люди не надто вірили таким словам. Їх більше приваблює щось надто просте, банальне, аніж надхмарні думки про якусь вічність, інший світ і люблячого Батька – Бога. Їх це мало цікавить. Люди, вони є люди. Вони хочуть хліба і видовища. Якогось шоу, бажано зі спецефектами. Їм не потрібна правда. Зовсім. А нащо? Без неї легше, краще, спокійніше. Вони хочуть мати свою, власну правду. Ту, котра дозволяє їм жити у власному, дешевому, замкнутому світі і не потребує жодних зусиль чи зміни. Правду, котра проголошує їх правильними. Правду, котра не ставить високих планок. Котра мовчить на зло і дозволяє бути егоїстом, тираном, грошолюбом. Правду, котра проголошує справедливі вбивства і війни. Але це не є правда, а лише її скривленою ілюзією. Правда може бути лише одна. І ця правда – Бог. Бог, котрий є в центрі усього творіння. Бог, котрий любить кожну створену Ним річ і дбає про неї. Бог, котрим так часто прикриваються власні дешеві і ниці амбіції, ідеї, цілі.
Хто би міг подумати як швидко змінюється людське життя. Чого воно варте насправді? Де та справжня межа між добром і злом? А й справді. Як все швидко змінюється. Ніхто не знає, що його очікує завтра або ще сьогодні, за рогом стіни чи в дому? Як повернеться будь-яка справа? Ніхто.
Він йшов стежкою і роздумував про все.
