Той, хто переміг смерть - Баркалов Руслан
І це має значення… Я думаю, що все не просто так…
– І що з того… Нам то що…
Чи не єдиною людиною позитивно настроєною, була вона – Марія. Вона вірила, що Ісус ще повернеться. Навіть тепер, коли уже надія пропала. Вона єдина залишалася вірною тим словам, що були сказані тоді, на останній вечері. Він же ж обіцяв повернутися. Значить, він дотримає слова. Але в цьому переконати інших буде складно. Тим паче, що вони усі порозходилися хто куди. Та й ті, що лишилися, теж не особливо вірять у її слова. Вона була здивована чому так. Але змовчала. Вони разом поверталися додому.
Минув третій тиждень їхнього такого тихого існування. Три роки разом дали про себе знати. Вони часто збиралися, тепер уже, щоб просто посидіти. В більшості вони збиралися в Петра. Тут було спокійно і безпечно. Його дім був на окраїні селища. Часто була і сама Марія, мати Ісуса. Вона теж розказувала, що бачила Його живим. Та це можна було пояснити горем матері, котра втратила єдину дитину. Тому ніхто дуже не прислухався. Радше, ставилися з розумінням і жалем. І справді, хіба не найбільше горе для батьків ховати власних дітей. Це, по суті, прирікає їх на важку, самотню старість. У Марії уже не було нікого. Зараз вона проживала у своїх родичів тут. Вона мало втручалася в справи, як свого сина, так і тепер його друзів. Іван, один із учнів, а по сумісництву і близький родич, став їй другим сином.
Одного вечора вони сиділи всі як завжди в Петра. Раптом перед ними постала постать їхнього Вчителя.
– Чого ви так. Це ж я! – промовив голос.
Вони і справді перелякалися, хоч і впізнали в ньому Ісуса, котрий стояв перед ними. Але ж двері були замкненими. Важко є описати страх тієї людини, яка побачила перед собою привида.
– Чи не маєте щось поїсти,– спитав далі він.
В будь-якому домі є що перекусити. І вони подали рибу і мед. Ісус сів біля них за стіл і почав їсти.
– Ну от тепер нарешті бачите, що я живий. Можете доторкнутися – я маю тіло. Не бійтеся, я не привид. Привид костей не має, а я їх маю.
Отже, він був не привидом. Звісно, що ні. Привид ніколи б не просив їжі. Та й привид не приходив би. Щоправда, були не всі. Дехто з колишніх учнів не прийшов сьогодні. А втім, це зараз не мало значення. Їх була більшість. І всі бачили. Тепер сумніву бути не могло. Та діалогу довгого не було. Він, як нізвідки прийшов, так само і в нікуди зник. Це дещо настрахало присутніх. Але водночас і врадувало. Тепер вони були чітко переконанні, що їхній Вчитель був правий. Він зміг повернутися до життя навіть після такої важкої страти. Це могло означати лише одне – він справді був Богом. Вони помалу оговтувалися від несподіванки. Страх проходив, а серце наповнювала якась не відома радість. Тепер вони поволі починали розуміти про те, що він їм говорив тоді, на останній вечері.
Минали дні. З часом, все більше і більше бачили його живим. А це могло значити лише одне – Ісус говорив правду і він воскрес. А значить і все, що він казав про місто і про переміну закону має відбутися. З іншого боку, були ще й священики на чолі із Каяфою. Вони теж розуміли, що діється щось не те. Але хотіли все тримати під своїм власним контролем. Чутки, що розповсюджувалися між колишніми однодумцями і друзями Ісуса переростали у щораз більші розмови про його воскресіння. Це все, через своїх людей доходило як до Каяфи, так і до Пилата та Ірода. Останній, можливо, не так дуже боявся Ісуса. Та з іншого боку, він ще пам'ятав про смерть Івана. А оскільки, той був пророком і народним улюбленцем, котрого він вбив – то Ірод боявся "Божого гніву". Як-не-як, але все ж цар вірив, що це може бути воскреслий Іван.
Ранком у своєму палаці сидів Ірод. Він був похмурий. Страх і непевність переслідували його в думках. "А що, якщо це і справді був месія,– думав Ірод.– Значить, він воскрес. І тепер уже його ніщо не зупинить". Звісно, Ірод знав, що він тут на троні не бажаний і тимчасовий. І що юдеї чекають власного спасителя із старого Давидового роду. І тоді настане кінець його правлінню. Єдиним, хто може вирішити цю проблему – це знову ж таки той самий первосвященик. Але як? Фізично? Ні. Це вже не пройде. Бо пророк таки справді помазаник Бога.
Різні питання лізли до голови. Але жодної відповіді. Раптом до кімнат увійшов Іррад – слуга. Це був молодий сирієць юдейського походження. Він був досить розумним і хитрий. Саме він уже багато разів допомагав своєму панові виходити з поганого становища. Можливо і в цей раз щось придумає.
– Доброго ранку, мій пане.
– І тобі, Ірраде…Чим би ти мене втішив?
– Чув я про вашу проблему. І про те, що ви боїтеся того вчителя з Назарету…
– Не боюся я його… Не боюся… Але ….
Іррад знав усю історію палацових переворотів і заколотів. Він як охоронець і радник царя про це не міг не знати. Він був не лише шпигуном, але й найманим вбивцею. Він добре розумівся на різних отрутах. Він уже не раз усував не бажаних Іродові людей. Просто, тихо, надійно. Так ніхто ніколи б і не дізнався чому помер Азарія – єврей, один із провідників секти зилотів, що сталося із Іоярівом – єврейським вчителем закону, котрий "перейшов дорогу" Іродові своєю підтримкою на адресу Івана, або чому спочила Йохаведа – дружина одного впливого юдейського старшини. Остання теж висказала як на підтримку Івана, так і проти узурпації трону батьком Антипи – Іродом Великим. Мовляв, незаконно то було. От і поплатилася. Та Іррад умів не лише труїти людей. Він ще й не погано розбирався в політиці. Він порадив Іродові домовитися із первосвящениками.
– Це єдина наша можливість покласти край усьому,–сказав Іррад.
Ірод по натурі був боязким чоловіком. Хоч він і був деспотом, та все ж був слабодухим. Іррад постійно штовхав його на різні різкі вчинки. Однією із причин таких кроків крилася у тому, що Іррад був коханцем Соломеї, дочки Іродіяди, котра була племінницею царя і співжила з ним як жінка. Це багато впливало на ситуацію. Окрім того, між Каяфою і царем теж було одно темне діло. Між первосвящеником і Олімпіадою, внучкою Ірода Великого, дочкою Кіпри, був позашлюбний роман. Про все знав Ірод. Ця таємниця і пов'язувала їх обох. А разом із тим утримувала обох при владі. Про це також знав і Іррад. А щоб ці зв'язки не набули ніякого розголосу треба, щоб і Каяфа долучився до усунення небажаних загроз…
– Це наглість,– відповів Каяфа Сераєві,– вони хочуть всі свої проблеми вирішувати за допомогою моєї особи. Ти лише уяви собі, що вони мені пропонують!
Його обуренню не було меж. Священнослужитель був аж червоний від люті. Йому і так було не до того. За все, що відбувається у місті несе відповідальність він – Каяфа. З одного боку, у нього римська політика в особі Пилата, з іншого – народ. Народ, котрому байдуже на все, котрий просто йде за всіма лжепророками і провокує римлян на війну. Мало йому було клопоту з самим Ісусом – а тепер ще із цими слухами. Та це було лише вершиною айсберга. Треба було дізнатись, хто стоїть за цим усім. Так, храм не одноразово був прихистком для зилотів і інших політичних радикалів. Більше того, священник неодноразово переховували членів цих банд. Та всі вони переслідували зовсім іншу ціль, аніж визволення Ізраїлю з-під римського ярма.
Та часи змінилися. Все частіше між ними ставалися непорозуміння. Частина радикалів підтримувала ідеї Ісуса з Назарету і це посилювало розбіжності між ними. Навіть Бар Абба, відомий злочинець тепер став супроти них. Це було і не дивно. Він знав, що саме завдяки одному щасливому випадку він ще живий. Після тої п'ятниці він змінився. Бар Абба,або як просто в народі його назвали ще Варравою, був не просто розбійником. Це був один із керівників повстанців – партизан. Він разом із своїми кількома людьми планував замах на Пилата. Замах провалився і його схопили. Всі тоді кинули колишнього вожака. Але нізвідки появився він. Саме він – Ісус, заступив собою його. Фактично, віддав себе взамін. Ніби навмисне. Це було і дивно і водночас так потрібно.[58] Варрава лише кілька разів чув про нього. Знав, що Ісус лікує людей, творить чуда і все. Йому було байдуже до самої особи цього чоловіка. Але після того ранку він змінився. І це буде занепокоїло вищі кола священослужителів, котрі не бажали жодних конфліктів.
У той же час десь подалі від неспокійного Єрусалиму у своєму палаці в Кесарії вдихав свіже ранішнє повітря Понтій Пилат. Той самий Пилат, що не давно уступив Ісуса юдейським первосвященикам. Тепер його це мучило. Його авторитет порушено, його егоїзму завдано удару. Це плювок цілому Риму. Римлянин пішов на уступки. І від кого? Цього він просто так пробачити не міг. Він думав як би то помститися Каяфі за це. Але ніяк не міг нічого придумати. І це напевне було найгіршим для нього ударом.
Дізнавшись, що розп'ятий Ісус воскрес, Пилат став задоволений. Ні, не тому, що бажав все повернути назад чи каявся за свій крок – а тому, що міг хоча би чимось вткнути Анні і Каяфі, що вони обидва не праві і не спроможні вести державні справи. "Служителі культу, які знищили свого бога,– сміявся Пилат,– от тепер побачимо, що вони на це скажуть. Якщо Ісус справді воскрес, то, отже, він справжній Бог. А Каяфа лише убогий блазень…. А втім, навіть, якщо це лише чутки, це все одно дає мені можливість познущатися з них".
Пилат ненавидів цей народ. Ненавидів їхні звичаї, їхню культуру. Їх завжди щось не влаштовувало. Народ, який був найважчим і найнебезпечнішим у цілій Римській імперії. Скоро він зрозуміє, що ця зустріч була для нього доленосною. Але поки що він ще прокуратор цієї усіма забутої і постійно войовничої провінції.
Його спокій порушив Тавритій, котрий прийшов, і судячи з усього не з найкращими новинами. Тавритій був не лише військовим командиром, але й другом Пилата. Разом вони пройшли не одну військову кампанію. Він, як і Пилат був кіннотником. Вони добре зналися. До того ж, Тавритій часто давав своєму другу і командирові хороші поради.
– Ну і що тепер,– звернувся Пилат,– я знаю, що як ти з'являєшся – значить щось таки не добре
– І ти як завжди вгадав. Так, доходять чутки, що той назарянин воскрес із мертвих.
– І що ? – з глузливою усмішкою спитав Пилат, і ти–почав його боятися…
– Ні, але думаю в цьому щось є…
– Ага, точно таки є.
