Той, хто переміг смерть - Баркалов Руслан
А це щось таки означає!
– Так, але все ж,– відповів Ананія,– думаю, що нам стане і тих голосів, щоб заставити його замовкнути назавжди!
– Що ж тепер залишається лише чекати слушного моменту щоби його схопити!
– Так, але це треба зробити досить тихо, а в часі Пасхи цього не вийде! – мовив Симон.
– Сподіваємося, що він нічого не придумає витворити на саму Пасху!
– А якщо ні! Якщо він вже власне щось задумав! Ви ж самі бачили, як люди зустрічали його з криками "осанна"! Це ж пряма вказівка на початок повстання! Чи ж ви думаєте, що він такий добрий як говорить?
– Не знаємо ми його,– відказав Анна,– але чули, що він говорив про себе, вказуючи, що він ніби син Всевишнього! А це вже переходить всякі межі! Думаю, що цього нам досить аби зрозуміти, хто він і що він противник Бога!
– Так, ти правий! – крикнув Симон.
– Тоді ми маємо що йому закинути і не просто закинути, але… За таке один вирок – каменування!
– Може взяти його ввечері, коли народу в місті мало,– сказав Азарія.
– І як ти це собі уявляєш? – спитав Каяфа,– ти ж знаєш, що народ весь час за ним!
– Ти ж говорив, що знаєш якогось із його прибічників, що готовий нам його видати!
– Так, є один – Юда! Але ж це останній план!
– От і використаймо його,– мовив Анна,– так буде і краще нам і простіше. Заодно це і відведе всякі підозри від нас!
– Тоді до справи! Йоханеде, піди і знайди того чоловіка і домовся з ним. Що швидше, то краще!
– Так, мій пане, але як я зможу зловити того Ісуса, якщо …
– Ти ж слуга храму і маєш право діяти в інтересах храму! Це, мій друже, тобі дозволяє все, що ти захочеш! Головне, щоби цей "вчитель" був живим доставлений до нас!
– Добре, мій пане, буде зроблено,– сказав Йоханед і вийшов геть…
Надворі вже було темно. Все вже давно глибоко спало. Тихий теплий вітерець гуляв по повітрі. На небі світили зорі і здавалося, що це найкраща пора коли все спочивало від важкого, жаркого дня. Однак, в домі Каяфи не спали. Годину тому до нього прийшов один із учнів того ненависного йому "Галилейського вчителя" і повідомив, що вони будуть цієї ночі в Оливному саду за містом. Це був найбільш сприятливий час для дій. Каяфа відіслав Йоханеда з двома десятками охоронців разом з Юдою до Оливного саду. "Нарешті він таки попався! Хоч би лише не сталося чогось не сподіваного!" – думав Каяфа. На дворі почувся шум і чиїсь крики. Було чути як хтось увійшов у дім. Каяфа чекав з нетерпінням цієї миті. Двері відчинилися й увійшов Йоханед :
– Мій пане, все виконано, як ти і просив! Галиленин у дворі!
– Та веди його сюди та швидше,– скрикнув первосвященик,– і клич усіх!
Через кілька хвилин два сторожі ввели до кімнати зв'язаного чоловіка. Каяфу вразив його надзвичайно спокійний вигляд. Красива зовнішність, постава. Все було в ньому величним."От він – справжній цар!" – подумав мимоволі Каяфа і сам аж злякався тої думки. Він пильно поглянув на в'язня, а тоді гостро сказав:
– Ти хто? Чого бунтуєш народ цей?
– Ти ж і сам знаєш, хто я! – відповів йому той,– я з родом із Назарету… І народ я не бунтую… Чи може хтось сказав, що я сказав щось зле?
– Ти виступаєш проти храму і проти Бога!
– Все, що я говорив – говорив перед всіма і нічого поза очима!
– Як ти смієш зі мною говорити? Я – первосвященик, а ти хто такий?
– Хто тобі дав таке право вчити народ? Хто вчив тебе? Звідки набрався цих слів? Відповідай !
– Якщо я скажу – ти не повіриш, і якщо запитаю, то не зможеш мені відповісти ,– відповів Ісус.
– Як ти смієш! – крикнув Йоханед і вдарив його по щоці.
– Якщо я сказав зле, то спочатку доведи, але якщо добре, то чого б'єш? – відказав в'язень.
Твердість в його словах вразила і первосвященика і начальника сторожі. Ще ніколи вони не бачили, щоб людина могла так стійко триматися, розуміючи наскільки її становище є зараз важким.
– Він або святий, або повний дурень,– шепнув Йоханед Каяфі.
– Що ти говориш! – зашипів той.– Ні, не думаю! Однак буде не просто переконати його в тому, що він є не правий…
А тим часом до кімнати почали заходити члени синедріону: найповажніші первосвященики (всі ті, котрих поскидував ще Ірод Великий), князьки. Напівсонні вони нагадували живих мерців, що не давно встали із своїх могил.
– То розкажи нам про себе, про свою науку,– вже м'якше почав говорити Каяфа.
– Усе, що я говорив – говорив був перед всіма і нічого такого чого би я говорив потай! Спитайте тих, котрі чули! – відповів Ісус.
– Та багато чого ми чули про тебе,– почав один із первосвящеників,– чули і про чуда, і про твої навчання… Чули… Чули, що ти був назвав себе сином Божим!
Але в'язень мовчав. Він ніби не чув того, що говориться і робиться довкола нього… В кімнату ввійшли двоє людей. З усього було видно, що обидва були два п'яниці і волоцюги. Вони встали навпроти Ісуса. При малому освітлені кімнати їх фігури скидалися на якісь казкові страховиська. "О, нещасні… Які ж вони сліпі… Безумці, котрі не знають, що роблять…". Один з них підійшов поближче, глянув на в'язня і тицьнувши пальцем проказав:
– Так, це він… Ну точно він… Він… Говорив… Що зруйнує храм… Наш храм… А тоді збудує… За три дні…
– То правда? – звернувся до Ісуса Каяфа,– чи чуєш, що про тебе говорять? Чого мовчиш? Ти нічого не заперечуєш із того, що про тебе говорять?
Але той і далі мовчав, а ненависть первосвящеників і далі росла. І щораз сильніше…
– Ну! Чого мовчиш? Скажи нам, чи ти є справді той, про котрого написано! Скажи ж нарешті, чи ти Христос?
– Так, це я! – озвався він,– та відтепер побачите Сина Людського лише на хмарах, по праву руку від Отця Небесного!
– Він сказав богохульство!
– Він назвав Бога своїм батьком! Це гріх!
– Це презирство! Чого чекаєте?
Почалися крики. Натовп роз'ярених старшин і первосвящеників хотіли вже схопити Ісуса, але Каяфа раптом стримав їх:
– Чекайте! Чекайте!
– Чого чекати, він назвав себе сином Всевишнього!
– Його скарати треба! Каменувати!
– Так, він заслуговує смерті!
– Так! І тому нам краще піти до Пилата! – лукаво підсміхнувся Каяфа.
Він уже малював в уяві, що буде далі…
Зрадник
Юда[29] був одним із дванадцяти найближчих друзів Ісуса. Однак цього йому було мало. Коли він бачив, як Ісус спокійно говорить з іншими, а не звертає ніякої уваги на нього, то аж трусився від злості. Перебування в постійній компанії з Ісусом та іншими його послідовниками змушувало Юду признавати свою думку хибною. Він почав переконувати себе в тому, що Ісус є аж ніякий не бог – а лише людина з надзвичайними можливостями і дарами природи. Інакше кажучи, Ісус в його уяві виринав як один із великих вчителів, але ніяк не "помазаник", котрого так чекають юдеї. Така не здорова "реалістичність" дуже не подобалася його вчителеві, однак він не забороняв учневі говорити, а тим паче думати, хоча знав, що буде далі. Юда щоразу гостріше йшов у протилежність думкам "свого наставника". А Ісус замість того, щоб використати політичну ситуацію і проголосивши себе "царем Ізраїлю", підняти народ на боротьбу проти ненависного Риму – говорить: "Кесареве кесареві, а Богові Боже". "Що ж це тепер,– думав Юда,– а як же далі? Чи він не розуміє, що на нього покладається велика надія!? Народ готовий будь-якої хвилини взятися за зброю і дати ворогам відсіч! За допомогою його сили і авторитету ми могли б легко встановити "нове царство!"
Однак Ісус чомусь завжди думав інакше. Що це? Фатальна помилка?! Може щось не так!? Народ чекає визволителя, що прийде і вижене гнобителів – а тут… Хіба йому байдуже, хіба не шкода своєї нещасної батьківщини?...
А тим часом за горою сходило сонце, перші промені якого освітили все узгір'я, всю долину. Ранкове свіже повітря наповнювало світ запахом польових трав. Стежкою йшло шестеро людей. Всі чоловіки середнього віку, середньої статури і лише один молодий хлопчина – Іван[30]. Йдуть спокійно, не кваплячись. Попереду йшов він – Галилейський Вчитель. Біля нього молодий хлопець, років з шістнадцять-вісімнадцять. Вони про щось говорять, жартують, сміються.
– Іване, чого б то тобі не повернутися додому? –раптом питає Ісус,– вдома на тебе чекає батько, мати, сестра…
– О, ні! Вчителю, мені і тут дуже добре! – відповідає хлопець, усміхаючись,– може вони мене і чекають, але… Я ж повертаюсь до них час до часу… І їм цікаво почути від мене щось нове.
– Так, але ти б міг їм допомогти щось,– говорить далі Вчитель.
– Вони не такі ще старі. До того ж батько мені сам сказав, щоб я краще тримався тебе, ніж сидів вдома.
– Що ж… Якщо хочеш,– усміхається Ісус і, повертаючись до заднього, питає,– а ти ,Андрію[31], що скажеш ?
– Гарний нині день! – відповідає той,– я думаю, що було б не погано десь ближче до обіду зупинитись у Витсаїді[32]!
– Ні, друже, ми будемо іти іншою дорогою! Але якщо ти дуже хочеш, то можеш піти додому разом з Іваном!
– А ти ? – питає хлопець.
– А ми підемо до Капернауму[33]! У мене там є багато друзів , котрих треба відвідати, а повертаючись, зайдемо до вас у Витсаїду і підемо разом до Петра[34].
– Так, якщо ви цього хочете.
– Іване, передавай батькам мої вітання! Скажи, що вони мають хорошого сина,– прощаючись, говорить вчитель.
– Неодмінно все передасть,– відповідає Андрій за свого молодшого брата.
Єдиною людиною у цій компанії, котра була далека від розмови був Юда. Він увесь час йшов тихо, ніби про щось глибоко роздумуючи. Про що він розмірковував важко було сказати!
Завжди однакове, "мертве" лице, погляд втуплений в нікуди, маленькі очиці, що бігали мов двоє мишенят. Ось він – той, що стане зрадником свого вчителя.[35] Він майже ніколи не сміявся, не жартував, вічно похмурий, був чимось незадоволений. Юда не любив багато говорити, а про себе тим паче. Був скритим. Вся його постава вказувала, що ця людина носить у своєму серці зло. Високий, худий, з почорнілим від сонця обличчям, довгим носом, і худими довгими пальцями. Він швидше скидався на примару, ніж на людину, що лякає людей своїм гнітючим виглядом.
"Чекати і ще раз чекати,– думав Юда,– але чого? Хто він? Он скільки раз Ісусові вже натякали на те, що час взяти владу в свої руки, що народ готовий піти за ним[36] – а він… Все чекати… Коли ж нарешті прийде те царство боже? Коли прийде справжній цар, аби спасти свій народ від римського гніту? А може все це лише вигадки старих, хворих на голову старшин? Ілюзія – видавати бажане за дійсне! А що якщо це так? Чого тоді чекати? На кого надіятись?" – такі думки непокоїли голову учня вже довгий період.
