Той, хто переміг смерть - Баркалов Руслан
Він свідомо розуміє, що говорить. А головне як він це робить – без найменшої злості чи ненависті, без погорди до тих, хто його обвинувачує. Що ж це за такий чоловік дивний.
Хоч як він хотів відпустити цього Юдейського вчителя, однак, той сам ніби навмисне не йшов на будь— які діалоги з ним. Пилат розумів, що в справі дедалі більше наростає конфлікт. Тому він наказав віддати Ісуса на катування.
Цей процес проводився тут же у Преторії. Воїни роздягли в'язня і, прив'язавши до стовпа, котрий стояв посередині, почали бити різками та скорпіонами, котрі впинаючись в тіло людини, виривали з неї м'ясо, живу плоть, завдаючи в'язневі не людських болів. Батоги чи скорпіони мали на кінчиках прив'язані до шнурків камінці, або спеціальні кігті, що, впиваючись в тіло, виривали м'ясо зі шкірою. Тіло людини ставало неначе суцільна рана, а її колишня форма втрачалась назавжди. Ця форма катування застосовувалася до в'язнів, котрі мали за собою великі злочини. Людина, котра проходила ці форми знущання навіть якщо й залишалася в живою, то ставала назавжди калікою з фізичними і психічними травмами. Тіло Ісуса покрилося першими слідами від різок. Було видно, як він щось шепоче. Ні, він не просив помилування і не кляв своїх катів. Але що ж шепотів цей юдейський Равві. Але катів це мало хвилювало. Вони "сумлінно" виконували свою роботу.
Тепер Пилат сидів на своєму кріслі і мав остаточно вирішити долю чоловіка, з котрим ще не так давно говорив.
– Ви добре знаєте, що на ваше свято я маю добрий звичай відпускати одного вашого в'язня,– звернувся правитель … Але народ перебив його і почав кричати:
– Бар Аббу ! Відпусти нам Бар Аббу! Верни Бар Аббу!
– Приведи того в'язня,– звернувся Пилат до Корнелія.
За кілька хвилин на балконі з'явилась постать зв'язаного Бар Абби[17], котрого вело двоє воїнів. Його страшний погляд проникав наскрізь і вбивав своєю ненавистю до всього живого. Це була людина, котра усвідомлювала, що життя її вже скоро скінчиться. Йому ще не було і сорока років. Порваний одяг, розпатлане волосся, скуйовджена борода – все в ньому виказувало, що це не розкаяний злочинець і вбивця. І от тепер він стоїть перед народом на суді. Ще зовсім недавно він був відомий своєю жорстокістю і наводив страх. І от тепер він просто злочинець, котрого чекає смерть. Ще зовсім не так давно він був шанованим серед золотів і був одним із вождів, що мали вчинити повстання, а тепер?
Тепер він ніхто – просто злочинець, що чекає свого вироку. Скоро буде проголошено, що він засуджений до смерті через розп'яття і все. Його життя скінчилося. Все скінчено. А ще кілька днів тому він був на волі. Але жадоба слави спровокувала його на той вчинок. Він із ще кількома чоловіками вчинили заколот в місті. Повстання так і не вдалося. Тепер всі вони чекають на свій засуд. Їх чекає на смерть. Зараз лише прозвучить вирок Пилата і…і все. Єдиний шлях за місто. А там його розіпнуть на хресті і залишать повільно вмирати в муках.
Однак щось тут не так – народ кричить розіп'ясти якогось Ісуса, а його відпустити. Той самий народ, що кілька днів тому його не хотів підтримати, сьогодні хоче його звільнити. І навіть первосвященики стоять на чолі цієї юрми.
– То кого, отже, я маю відпустити,– питає Пилат,– Бар Аббу чи Ісуса, що звете його царем Юдейським?
– Верни нам Бар Аббу! Відпусти Бар Аббу! – почав кричати народ.
Ця мить для Бар Абби була ніби тріумфом. Він почав себе відчувати ніби переможцем. Так ніби він переміг і ненависного Пилата і увесь Рим.
А що Ісус… Він молиться, розуміючи, що його чекає. Так ніби сам хоче, щоби це все якнайшвидше закінчилося. Здається, що він знає від самого початку чим усе закінчиться, знає свою долю. Духовно він уже там – на Голгофі. Його мовчання, неначе мовчання нерозумного, що не може себе захистити, або мовчання злочинця, що не має чим себе оправдати… Ісус мовчить… Йому ніби байдуже до первосвящеників, до слів римського прокуратора…Він весь час щось шепоче… Він молиться…
Його очі сповнені жалю. Жалю за народ, котрий сам не розуміє, що робить, відкидаючи свого Бога й за місто, котре буде зруйноване. Ісус бачить страшні картини часу, коли війська Тита[18] обляжуть це величне колись місто. Йому шкода людей, що вимруть від холоду, голоду і меча у цій війні[19]. Він знає, що чекає Ізраїльський народ… Але той не хоче знати його…
– То що отже маю робити із вашим царем[20]? – лунають слова Пилата. Він ніби навмисно наголошує на словах "вашим царем". Це звучить ніби зла насмішка з людей, котрі видають свого одноплемінника на жахливу смерть. Людей, котрі мов дикі звірі не мають ані жалю, ані розуму у цім вакханальнім бажанні крові.
Тоді весь народ починає кричати:
– Стратити!Розіпни його!
– Востаннє повторюю – чого я маю розпинати вашого царя?!
– Нема у нас царя окрім римського Цезаря! –Закричали обурені фарисеї,– якщо його відпустиш – то не будеш другом цезаря!
– Він не зробив нічого такого, що заслуговує на смерть!
– Цей назвав себе сином Божим! – крикнув Каяфа.–Це богохульство! В нас один Господь – Бог наших батьків, а цей себе робить його сином!
Як почув це Пилат, то обхопив голову руками: "Що ж робиться зі світом цим! Ну чому? Чому? Що ж мені робити?" Він прикликав свого слугу і тихо сказав:
– Швидко принеси мені умивальницю з водою!
– Я не хочу бути винним за його кров,– сказав правитель,– ви ж самі побачите, що він є не винен!
Це був останній жест, котрим він хотів відвернути хід подій, що наближалися до свого страшного фіналу.
Пилат думав, що народ можливо ще передумає, а самі первосвященики без підтримки народу нічого не зможуть вплинути на нього. Тоді все владнається. Та раптом сталося те, чого він зовсім не очікував. Народ, котрий в більшості лише пильно спостерігав за ходом подій, став кричати:
– Розіпни його! А кров його буде на нас і на наших дітях! Ми відповімо за його смерть!
Такого повороту подій ніхто не чекав. Навіть Анна і Каяфа налякались тих слів. Та вже було пізно. Пилат побачивши, що наростає бунт, а Юдейські керманичі втратили контроль над масами, більше не знав, що робити. Тоді встаючи з крісла, крикнув до розлюченого натовпу:
– Нехай буде по-вашому,– а до сотника тихо сказав,– піди… Виконай, що вони хочуть.
Каяфа
Стародавній Ізраїль – земля, котра "тече молоком і медом". Так, це саме той обіцяний Богом Ізраїль. Однак, нема тут ані молока, ані меду. Тут лише плач, крик і штандарти легіону, котрі римський префект наказав внести до "столиці юдеїв". Вже майже сімдесят років минає, як Юдея опинилася під владою Риму. Це зробив ще славний полководець Гней Помпей[21], приєднавши всі ті землі до Римської держави. Він скинув правлячу на той час династію Хасмодеїв. І так на царському престолі опинився чужинець. Не просто чужинець.
Колись свого часу ще Аристобул[22], Юдейський князь, приєднав невеликий народ Ідумею і примусив до обрізання все чоловіче населення території, щоби таким чином їх асимілізувати. А тепер Ідумеєць[23] пустив коріння на царському престолі. І єдиними, хто "залишався думати про народ", були група правовірних, ортодоксальних євреїв – фарисеї[24].
Первосвященики змінювали один одного з такою швидкістю, що ніхто не знав, хто з них є насправді тим, хто несе службу перед їхнім богом і приносить жертви за народ всемогутньому Ягве. І одним із таких первосвящеників з додатком екс був Анна…
– Доброго ранку тобі, батьку народу нашого,– почулося з порогу і в кімнату увійшов молодий чоловік,– бачу щось тобі не спиться!
– Ох не спиться мені… Не спиться,– зітхнув старий, що сидів на кріслі біля стола,– ти, думаю, чув про того свіжого проповідника із Назарету!
– Так, чув! І що з того?
– А те, що він притягує людей до себе,– скрикнув Анна і грюкнув кулаком по столі,– надіюсь, що ти розумієш, що якщо за ним підуть маси тоді… Хто лишиться з нами?
– Та перестань ти так! – відповів спокійно Каяфа.– Хіба мало їх таких, що народ баламутять… Ну, і що з того?А потім раз – і "чудо не відбулося".
– Ти смієшся,– з докором промовив старий,– сину, він сильніший від інших! Ти хіба не знаєш, які він має збирає маси довкола себе. І чуда, кажуть, творить. І головне твердить, що він месія!
– То й що? Хіба мало себе називало месіями, підбурюючи народ, а потім опинялися на хресті. Пам'ятаєш Симона, Івана – ну і де ж вони? Римляни розіп'яли! Так буде і з ним.
– А якщо ні! Що тоді? Сину мій, ти ж знаєш як я хвилююсь! Я хочу, щоби ви разом із Соломією жили довго і щасливо і щоб не було ніяких воєн. А тепер уяви собі, якщо він замислить підняти повстання! Що тоді?
– Так, і найгірше те, що скоро Пасха!
– Я теж про це думав… Він може з'явитися біля храму і почне свої проповіді – а народ темний. Не розуміє, що все це політика… Будь-яке скупчення людей Пилат може сприйняти за підготовку до повстання…
– Ні, може бути й дещо і набагато гірше коли римляни захочуть ввести військо в Єрусалим – хто нам допоможе?
– І знову хрести…– тихо мовив Каяфа.
– Так я тебе розумію! Сини Ірода є ніякими правителями. Їх ніхто не підтримує, а народ зневажає.
– Що ж нам робити? Сину мій, чому все проти нас. Господь нас покинув…
В цей момент до кімнати увійшла молодша дочка Анни. Гадера – молода, красива дівчина, років двадцяти. Її красиве довге волосся спадало по плечах. Гадера вдягнута у звичний для свого часу одяг. Її молоде й рум'яне личко випромінює стільки доброти і щирості. Карі очі,чорні тонкі брови над очима, тонкий гнучкий стан – ніби намальована, справжня принцеса.
– Доброго ранку, батьку! Чого так рано не спиш? Може тобі чого принести?
– Ні, ні, доню, не треба! Іди ще спати. Ми з Каяфою обговорювали свої справи.
– Добре, батьку… Я ще хотіла спитати тебе!
– Говори, моя доню,– озвався старий.
– Батьку, а ти чув про вчителя з Назарету,– спитала дівчина,– говорять, що він…
– Чому ти ним цікавишся? Що ти про нього чула?
– Ну, майже нічого,– зніяковіла дівчина,– лише чула, що він може творити чуда, воскрешати померлих, допомагає хворим і бідним… Кажуть, його слова мають незвичайну силу.
– Значить, то все-таки правда! – тихо мовив Каяфа.
Дівчина вийшла з кімнати. За дверима почулися голоси. Вона з кимось говорила, напевно із Сусанною – старшою дочкою Анни, дружиною Каяфи, що був затем Анні і став недавно первосвящеником.
