Без праці - Франко Іван

Якби був один віритель або якби вони всі погодилися, то, може би, суд добра продав. Але вони чомусь, не можуть погодитися, мабуть, надіються з ясного князя ще щось більше видушити, і для того держать його немов того, що за одну ногу завішений. І для того повномічник написав, що не може ані дібр продати, ані доходу з них посилати.

Іванові аж якось гаряче зробилася, коли стрібував перенестися в положення князя.

— І чим же се скінчиться? — запитав він.

— Дочку продадуть, — злорадно всміхаючися, шепнув йому до уха лакей.

— Дочку? Панну Ніну? — остовпілий з дива, скрикнув Іван.

— А вже ж не кого. Є тут один старий скупиндряга, головний віритель князя. Бароном титулується, але є собі простий жид, що ще з батька нашого князя почав соки тягнути і на нім великого маєтку доробився. Та й маюча шельма! Не відступає нашого ясного пана ані на крок, а як ми ось ту замешкали, то він і собі ж. Ну, а при тій спосібності і інших паничиків підскубує. Так ото той барон знає дуже докладно, як стоять діла нашого яснеосвіченого, та проте кредитує йому. Тепер ось знов якусь немаленьку суму позичив. Очевидно, хоче так обпутати князя, щоби той, нарешті, мусив віддати йому доньку. Вже він давніше поривався її дістати, але тоді ще наші пани трохи ліпше стояли, то мало його вікном не викинули. Та він байдуже собі, всміхнувся, перепросив князя і княгиню і далі своє ремесло провадив. Але тепер, знаю напевно, не піде вже так гладко. Тепер, коли барон скаже: "Дайте за мене панну!", то вони не посміють відмовити, ще й мусять чинитися, що раді такому щастю.

— Ну, а що ж панна? Невже вона так зараз і піде за барона?

— Та що панна? Адже ж бачиш, яка вона! Скаче, співає, танцює, грає, немовби ні о чім іншім на світі й не знала. Що ти з таким веретеном зробиш? Ну, певно, як їй скажуть іти за барона, то вона не тої заспіває. Але того смутку також надовго не стане. Барон багатий, дасть їй то, чого їй батько не може дати, а вона за строями, забавами і кавалерами швидко і про барона забуде. Недурно то кажуть: жінка, як верба, де її посади, там і прийметься.

Іванові аж мороз переходив по тілі при тих словах. Так ось яка доля чекає сю гарненьку, ні в чому не тямущу дитину! Він не сумнівався, що князь спосібний на те, щоб її продати. Бажав тільки побачити того крука, що так довго чатував на свою здобичу. І недовго прийшлось йому ждати. Ще того самого дня барон прийшов зложити князеві візит. Був то шпакуватий уже панисько, з випасеним животом, гладко виголеним лицем і вставлюваними зубами. Він мав звичай відкашлювати голосно і колисався на ногах, мов бричка на ресорах. Великі олов’яні очі гляділи якось тупо, без виразу, тільки на м’яснистих устах проблискував раз у раз якийсь неприємний, зрадливий, чисто жидівський усміх.

"Ну, сей певно чоловіка супокійно схрупає і вином зап’є!" — подумав Іван, придивившися баронові. І гірко, жалісливо якось зробилося йому на душі.

— Іване! — роздався тут же над ним голос панни Ніни.

— Слухаю паннунці, — сказав обертаючись Іван, змішаний чогось, немовби хто зловив його на якім злім учинку.

— Гніваєшся ще на мене?

— Що се паннунця мовлять? — скрикнув Іван, ще дужче змішавшися. — Хіба ж я коли-небудь?..

— Значить, поїдеш зо мною?

— З охотою. В тій хвилі все буде готове.

Іван кинувся до стайні.

— Я зараз вийду вбрана, — кликнула наздогін йому панна Ніна.

За малу хвилину вже Іван з кіньми і з фаетоном чекав перед ганком. Незабаром вийшла й панночка.

— Прийшов той обридливий барон, — щебетала вона вже прямо до Івана, поки сей допомагав їй сісти до фаетона. — А, правда, ти його не знаєш! Щасливий ти! А я не хочу й через п’ять хвилин бути з ним під одним дахом. Нехай там з татком перекидується пустими компліментами!

Проїхавши, може, з півгодини, прибули до ліска. Спацери в тінистих алеях були майже пусті. Повітря було чудове, повне запаху і свіжості, ціле дзвеніло співом пташенят. Іван почав помаліше їхати. Йому конче хотілося поговорити з панночкою, а якимось прочуттям він зміркував, що й вона неспокійна сидить у фаетоні.

— Прошу паннунці, — сказав Іван обертаючися трохи до неї, — чи то правда, що паннунця виходять замуж за барона?

Панна Ніна стрепенулася в повозі, мов опечена.

— Хто тобі се сказав?

— Та я чув, слуги говорили.

— А якби так було, то що?

— Жаль мені паннунці, дуже жаль, — сказав простодушно Іван. — Тим більше, — додав по хвилі, — що, як бачу, паннунця не дуже його люблять.

— Ох, ненавиджу його! — скрикнула панна Ніна.

— А чи то правда, — говорив далі Іван, — нехай паннунця дарують мою цікавість, але я з доброго серця питаю, — чи то правда, що родичі хочуть паннунцю продати баронові?

— Що ти мовиш? — скрикнула панна Ніна, побліднівши мов труп.

— Я, дурний Іван, повторяю, як дитина, те, що другі говорять.

— Так ось вони що о мені говорять! — прошептала панночка, чуючи, що їй у грудях починає дух захапувати.

— І чи то правда, що татко паннунцин винен баронові багато грошей і за те паннунця...

— Мовчи! Не дорізуй мене! — скрикнула панна Ніна, котрій аж тепер, за брутальними, хоч і щирими Івановими словами, почало нараз світати в голові.

Коні рушили швидше. До кінця проїздки між Іваном і Ніною не було більше сказано ані одного слова.

XIV

На другий день знов Ніна казала Іванові прилагодити коні і повіз, хоч барона сьогодні у них не було.

— Розповідж мені дещо о нашім краї, — сказала панна, коли вони в’їхали в алею.

— А що ж я паннунці розповім? — сказав Іван. — Знаю тілько село і хлопське життя.

— Розповідж мені про село і про хлопське життя! Десять літ жию вже за границею. Тужу часом за селом. Боже! Там іще я була щаслива. А тут...

Сльози перервали її мову.

— Най паннунця не плачуть! — мовив Іван — Село не втече. Ще паннунця можуть вернути до нього і бути щасливою.

— Пропало, Іване, пропало! — хлипала Ніна, закриваючи лице руками. — Вчора таточко продав мене баронові. Навіть контракт уже підписали. В м’ясниці наше весілля.

На сю відомість Іван не найшов слів потіхи. А панна Ніна нараз обтерла сльози і випрямилася.

— Ні, нічого з того не буде! — скрикнула рішуче.

Іван видивився на її зарум’янене личко, в її мокрі ще, розіскрені очі.

— Не дождуть вони, щоби я піддалася їх спекуляціям!

— А що ж паннунця зроблять?

— Утоплюся!

— Боже! Що се паннунця виговорюють! — скрикнув Іван.

— Утоплюся, заріжуся, повішуся або втечу, наймуся на службу, але за барона не піду. Ох, як я їх ненавиджу! І його, і всіх тих, що кажуть мені називатися батьком і матір’ю, а вміють тілько розбуджувати мою пиху і шахрувати моєю душею! Всіх ненавиджу, всіх!

— І мене? — стиха запитав Іван.

— І тебе також, також! За те, що так, як лис, силуєшся закрастися до моєї душі і з лакейської цікавості розглянути, що в ній діється, щоби потому мати о чім говорити з другими лакеями, судити мене, осміювати позаочі!

— Паннунцю! — сказав поважно Іван. — Прошу паннунці так не говорити. Ніколи нікого не суджу і не обмовляю ані в очі, ані позаочі. А коли я де про що паннунці питався, то тілько для того, що бажав би я паннунці допомогти.

— Мені? Ти, Іване?

— А чому ж би ні? Коли тілько паннунця схочуть.

— А що ж ти можеш для мене зробити, Іване?

— Все, що паннунця схочуть.

— Все! Ну, то досить багато. А коли я схочу, щоби, напримір, отсей стовп з ліхтарнею прийшов сюди і поклонився мені?

Ледве панна Ніна висказала ті слова, коли втім грубий дубовий стовп, на котрім була ліхтарня, важко стогнучи та сопучи, викоріцмався з землі, наблизився до фаетона, кумедно перехиляючися то в сей, то в той бік, і, сильно хруснувши в половині, поклонився їй, а потому вернув назад, на своє місце.

— Ха, ха, ха, ха! — не могла здержатися панна Ніна, щоби помимо всього свойого смутку не вибухнути голосним сміхом на той вид. Але зараз споважніла.

— Що се за чудеса такі, Іване?

— Адже ж я паннунці мовив, що можу все зробити, що тілько захочу, — відповів спокійно Іван.

— Що ж то, ти чарівник якийсь?

— Чарівник, не чарівник, але маю таку силу.

— Значить, можеш і таке зробити, щоби барон зломав собі шию, як тілько до нас прийде?

— Можу, — сказав Іван. — Але нащо се паннунці придасться?

— Маєш рацію, — сумно сказала панна Ніна. — Злюка з мене, чую се. А його нещастя ні на що б мені не придалося. Не він, то котрий-небудь другий його кумпан купив би мене, все одно, чи я мала би довги, чи власні гроші. Так знаєш що, Іване, — сказала, надумавшися хвилину, — коли хочеш щось для мене зробити, то зроби так, щоби я була щаслива.

— Сього одного, прошу паннунці, не можу зробити, — сумно сказав Іван.

— Як то не можеш? Чому?

— Бо якби я міг, то зробив би се на самий перед собі самому.

— Значить і ти також нещасливий? — з щирим співчуттям запитала панна Ніна.

— О, і дуже! — сказав Іван.

— Правда, ти слуга!

— Е, що там слуга, — відмовив Іван. — Коли я служу, то з власної волі. Адже ж бачать паннунця, що коли я можу таке зробити, щоби стовп паннунці поклонився, то не велика би мені річ була в одній хвилі зробити себе зі слуги паном. Але що мені з того?

— Ну, так чого ж тобі не стає?

— Ет, що там о тім балакати! — сказав Іван, махнувши рукою.

Минуло кілька день. Ніна, бачилось, сторонила від Івана, котрий, також задуманий і сумний, сидів переважно в стайні або під стайнею. Тужно йому було за селом, обридло йому місто, і тота ненастанна сутолока чужих людей, і тота безліч терпіння та дотисків, котрі кождий з тих людей звичайно носить з собою і старанно ховає перед оком сусіда, мов не знати який дорогий скарб. Порожнеча і безцільність буття, котрі вже перед тим не раз давалися йому чути, тепер стали перед ним в цілій своїй безнадійній наготі, окружили його, мов гладкі стіни, високі-високі, аж до неба, мов страшенна тюрма, котру він мусив носити з собою аж до смерті. Воля його, не находячи собі ніде стриму, ані перешкод, ані границь — ослабла. Впрочім, що йому по ній, коли одинока перепона здвиглася їй власне там, де було ядро всього. Все давав йому чудовий перстень, крім щастя і внутрішнього вдоволення. Кілька разів уже Іванові приходила думка до голови, що ліпше б йому було обходитися без того чудового дару. Але все ще якась надія блискотіла перед ним, а надія та тепер мала подобу, і лице, і голос — панни Ніни. Допомогти їй, стати їй у пригоді, видерти її з руки негідних лихварів і не менше негідних родителів, а через те і після того позискати її любов — ось про що думав Іван, сидячи одиноко на своїй лавочці та пихкаючи люльку на короткім цибусі.

Правда, не відразу дійшов Іван до такої скромності.