Без праці - Франко Іван

Не дуже-то пишний вид являв тепер той палац. Пусто довкола, ані душі живої. На брамі, на дверях, навіть декуди на вікнах поперек хрусталевих шиб понаклеювані були величезні друковані червоні, сині та жовті папери.

"Що се таке? Чума тут вибухла? Чи, може, яка нечиста сила закляла сю халабуду?" — думав Іван, проходжуючися доріжками довкола будинків.

— А гей, хло! — крикнув на нього збоку якийсь грубий голос. — А ти що за один? Що ту робиш?

Іван озирнувся — і перехрестився. Ну, богу дякувати, що хоч одна жива душа вирискалася І він пізнав старого вусатого вартівника, що стеріг князівського парку.

— Здорові були, Бантромію! — скрикнув радісно, підходячи до старого. — Що ж то, не пізнаєте мене? Я Іван, князівський візник, той, що його недавно приняли.

— Той, що з князем за границю поїхав? — спитав, чудуючися, Бантромій.

— Той самий.

— А який же дідько приніс тебе сюди? Чи, може, й князь приїхав?

— Ні, Бантромію, я сам приїхав, верхом на палиці.

— Ну, а князь? Де він? Що з ним?

— Не знаю.

— Не знаєш? Адже ж він не нині-завтра має тут бути.

— Так? А то чого?

— Як то чого? Хіба ж ти нічого не бачиш?

І він виняв з кишені такий самий папір, як ті, що були поналіплювані скрізь на палаці.

— Бачити я бачу, ще, богу дякувати, не заступило мені очей. Але що значать сі цидули, — бігме, не знаю.

— Се, небоже, квитки, і значать вони, що нашому князеві з його князівства осталося якраз тілько, як сей папір варт.

— А багато ж він варт?

Бантромій тільки посвистав, зім’яв папір у жмені і зробив ним такий рух, що Іван, хоч і який неписьменний, відразу зрозумів його значіння.

— Он воно як! Ну, але що ж се за папір, і що на нім написано?

— Написано на нім, небоже Іване, що віднині за тиждень має відбутися ліцитація і продаж отсього палацу, і парку, і всіх князівських добрів тому, "хто да вєнци"*

— О, о, о! — дивувався Іван. — Так, як найпростішого хлопа.

— А що ж, небоже, право для всіх одно, і довг для всіх довгий, а віддай короткий.

— Ну, а є вже купці на ті маєтності?

— Го, го, чому ж би не було! Але кажуть, що ніхто нічого не дістане, бо барон — там якийсь жидюга, проста п’явка людська, за барона обібрався — так той барон, кажуть, все вже в кишені має. Навіть до ліцитації ніхто супроти нього не виступить. Цілий тиждень уже ту крутиться, запопадає в суді межи жидами, — ади, се він наш палац так казав обмаїти! Порядкує вже тут, як у своїм власнім. Усю двірню понаганяв, щоби не годувати дармоїдів, тілько мене одного лишив, як на пам’ятку, та й то, мабуть, швидко прийдеться й мені на старі літа плентатися в світ позаочі. Швидко ту, небоже, не чути буде людського слова, а все тілько жидівське шваркотання.

— Так барон тут є? — скрикнув Іван.

— Авжеж, що не де. Волочився з князем, волочився поза границями, поки з нього не виссав усіх соків, а тепер щось там межи ними випало, чую — посварилися із-за панни, та й отсе наш барон злетів сюди, як крук на стерво.

— І нікого нема, хто би його зігнав з того стерва?

— Його? Барона? Сниться тобі, небоже! Він сила! У нього гроші. Якби ти бачив, як тут усі припадають коло нього!

В тій хвилі Бантромій нараз мов сполошився з місця і полетів кудись, так полетів, що Іван не думав навіть, щоби в його старих ногах було ще тілько сили.

"Що се з моїм старим сталося?" — подумав Іван і слідив за ним очима, поки не побачив на кінці алеї якоїсь чорної плями, довкола котрої літало щось, мов золота, блискуча муха.

Іван швидко пізнав сю пляму. Се був барон, котрий, ідучи по парку, махав елегантською паличкою з золотою галкою на кінці. Старий Бантромій, добігши до нього задиханий, став перед ним смирно, як ніколи не ставав перед князем, і, відповідаючи на якісь баронові запитання, за кождим словом кланявся низенько, мов складаний ножик.

"Агій!" — подумав Іван, плюнув і скрутив у бокову доріжку, щоби не стрічатися з бароном. По хвилі прийшов Бантромій, застиданий і радісний заразом.

— Ти, небоже, не дуже з мене смійся, — сказав він, обтираючи собі уста і розгладжуючи довжезні вуса. —

Не гонірно то так надскакувати перед такою жабою, як барон, то правда, але що ж зробиш, коли він сила. А притім іще, небоже, чоловік і спекулює потроха. Видиш, що баронові се подобається, що він по кождій такій розмові ні за се ні за те червінця в руку тиць, ну, то й думаєш собі: що мені шкодить спину погнути? Вона не зломиться, а червінець, небоже, на старі літа найліпша підпора.

— Ну, але що ж вам таке наговорив ясновельможний пан барон? — спитав Іван, оминаючи дразливу розмову.

— О, нині барон був дуже ласкавий і веселий. Казав, що дістав із-за границі якусь дуже радісну телеграму, що зараз їде туди і не верне аж в день ліцитації, і здав на мене надзір над усім отсим добром.

— Так коло вас можна тут буде й мені притулитися? — спитав Іван.

— Тулися, небоже! Хоч у князевім ліжку спи, але тілько до ліцитації. Потому вже не моя воля. Потому, може, я тебе проситиму, щоб ти мене де при собі притулив.

— Добре, — скрикнув весело Іван. — Беру вас за слово. Потому я вас притулю!

Жалісливо всміхнувся Бантромій, потрясаючи Івановою рукою.

— Будемо, мабуть, або тулитися так, як два голі в одній дірявій сорочці. Ну, але ти, певно, голоден, може би, тебе чим погостити? Знаєш що, небоже? Ходімо до княжої пивниці, там у мене в однім закуточку є дещо троха приховано, то побалакаємо не з сухими горлами.

Балакаючи то се, то те, оба вони покріпилися дечим. Бантромій вишпортав бутельочку доброго вина, і вони, сидячи на порожній бочці, балагурили далі.

— Що ж ти думаєш робити, небоже? — питав Бантромій Івана.

— Не знаю ще, — сказав Іван. — Поперед усього я бажав би зробити баронові якогось доброго збитка.

— Баронові? Ти? — протягнув голосом Бантромій і видивився на Івана, як на тура.

— Може би, йому як-небудь переборщити отсю ліцитацію? — задумчиво міркував далі Іван.

— Ти? Баронові? — лепотів уже майже в нетямі з дива Бантромій.

— Так і є! — сказав Іван рішуче. — Се, думаю, буде добре. Знаєте що, дядьку Бантромію, поможіть мені в тій речі, певно не пожалуєте сього.

— В чім, в чім тобі помогти, ти, безуме якийсь?

— Розвідатися в суді, на які гроші буде та ліцитація і як би до неї приступити.

— Але з тобою, таким нехарапутним наймитом, і говорити про те в суді не будуть.

Іван, не кажучи й слова, зірвався з місця, вийшов за стінку і по хвилі явився перед Бантромієм, убраний як пан, при золотім годиннику, з товстим золотим ланцюжком, у перстенях з дорогим камінням, держачи в руці ліску з золотою головкою, далеко більшою, ніж у барона.

— Ну, а коли їм отак покажуся, — мовив, усміхаючись, Іван, — то чи схочуть зо мною говорити?

— Свят, свят, свят! — скрикнув, хрестячися, Бантромій. — А се що таке? Який нечистий в тобі сидить, Іване?

— Ніякий нечистий, дядьку, — сказав Іван, і в тій хвилі щезло з нього все його панство, — се тілько так, жарт. Так отакий жарт я хотів би зробити й баронові. Допоможіть мені, а певно не пожалуєте сього.

— Та хіба то така велика штука розвідати про ліцитацію? — сказав Бантромій, все ще не можучи охолоти з переляку і потроху підозріваючи, чи не підлазить оце під барона якась нечиста сила, щоби його взяти за старий довг. — А втім, коли хочеш, щоби я тобі поміг, то і овшім. Мені барон ані сват, ані брат. Тілько, небоже, коли хочеш приступати до ліцитації хоч би тілько на жарт, то треба в суді вадію зложити.

— Вадію? Що се за вадія?

— А якусь чималу суму грошей.

— Е, про се не турбуйтеся, се у мене найдеться.

— Найдеться? Тьфу! Ану, перехрестися, Іване!

— Що се ви, дядьку, видумали? Не вірите мені?

— Авжеж не вірю. Ну, перехрестися, бо інакше й кроку з тобою не зроблю.

— І перехрещуся, і "Отче наш" змовлю, коли вам сього треба, — сказав Іван, хрестячися, — тільки ходіть!

XIX

В кілька день після сеї розмови приїхав князь. Він не їхав до палацу, — важко йому було й дивитися на те місце, що колись бачило його панування, а тепер пропало для нього, бачилось, назавсіди. Він замешкав у маленькім жидівськім готелі, в однім покоїку, що виходив вікнами на брудне, вонюче подвір’я.

Довідавшися про його приїзд від Бантромія, Іван зараз пішов до нього. Застав князя, що одітий лежав напівсидячи на софі, курив люльку і, здавалося, ні про що не думав. Він не чув навіть, як Іван застукав до дверей, як відчинив їх і як увійшов до покою. Іван, побачивши його, зразу подумав, що попав не в ті двері: той сивий, поморщений, зламаний чоловік, ся дряхла руїна, що без думки, без виразу на поблеклому лиці лежала перед ним, кліпаючи осовілими очима — чи се міг бути князь Довгорукий, той самий, котрий іще так недавно плескав "брава" оперетковим співачкам та любувався принадами шансонеток?

Побачивши Івана, він усміхнувся слабо і махнув рукою, не зміняючи свого положення.

— Еге-ге, Іван, Іван, пам’ятаю. Добрий візник, ге, ге, але кепський слуга. Втік, ге, ге, втік від мене, але нічого не вкрав! Ні, не можу сього сказати. Ну, добре, добре! Вернув до краю? А? О жебрачім хлібі, а? Так, як і я, так самісінько! — Тремтячою рукою він повів до очей, немовби хотів обтерти сльозу, але очі його були зовсім сухі. Іван стояв перед ним, не зводячи з нього очей і не можучи й слова сказати.

— Не можу, небоже, не можу тобі нічого дати, — белендів далі князь, з трудом ловлячи обривки думок, що, мов пролітаючі чмелі, без ладу блукалися в його знесиленій голові, — голий я, голісінький, так само як ти. Все минулося. Все пропало. Моє колишнє щастя — ге, ге, небоже, зламало ногу десь по дорозі, коли спішило мене останній раз рятувати. І мої мене покинули, ге, ге! Як виклятого відбігли. Дочка пропала десь, може, втопилася... Княгиня вмерла. Під секретом тобі скажу, небоже: вона повісилася вночі над своїм ліжком, бідна жінка! Аякже! Але ми се в секреті задержали, казали, що вмерла... О, се він, той барон поганий, доконав її! Того самого дня, коли він поштою надіслав нам друковане оголошення ліцитації наших дібр — ти видів ті папери? Кажуть, що весь наш палац ними обліплений. Я не їхав туди, не хотів бачити, щоб і мені не прийшла охота так, як княгині. Бідна жінка, еге-ге! Ані словечка не сказала, ані не скривилася, але вночі взяла та й ...

Іван стояв, мов одубілий.

— Чого я сюди приїхав, питаєш? — говорив далі князь, хоч Іван ні про що його не питав.