Без праці - Франко Іван

— Адже ж ти маєш у своїх руках усі способи. Зроби так, щоби тобі добре було!

— Добре може мені бути тілько в своїм краю, чую се, — мовив Іван.

— Так ти хотів би мене покинути? — вирвалося з уст Ніни.

Іван зирнув на неї довгим сумовитим поглядом і не сказав нічого. Тепер знав він добре, що всі його мрії о тім, щоби здобути собі прихильність тої дівчини, були пусті і безплодні. Невидима стіна, що стояла між ними, не піддавалася силі його перстеня і не хотіла уступитися; Та, проте, Іван не переставав іще надіятися, хоч сам не знав; чого і на що. Аж тепер, при тім однім слові Ніни, з котрого він відразу зміркував, що її з ним нічогісінько не в'яже, Іван почув, що його надія, пропадає і розвівається димом. Його заболіло щось дуже коло серця, він поблід і зціпив зуби, щоби, не зойкнути з болю.

Ніна не дивилася на нього; занята перед дзеркалом своєю пишною фризурою. Тільки по Івановій мовчанці вона похопилася, що остатнє слово нерозважно вирвалося їй з уст. І. ось, скінчивши поправляти свою фризуру, вона нараз обернулася, підбігла до Івана і, перескакуючи з одної крайності в другу, обхопила долонями його голову і, пестячи його та: цілуючи в чоло (в уста вони ніколи досі не зважились поцілуватися), проговорила ніжним голоском:

— Ні, Івасю, ні братчику мій! Я знаю, що ти мене не покинеш. Ані я тебе не покину, вір мені! Полетимо разом обоє до нашої любої вітчини. Швидко вже, за кілька неділь. Нехай тілько м’ясниці скінчаться. Ах, я так іще хочу погуляти, потанцювати,, повеселитися! Бо ж прецінь там, дома, як ти кажеш; засядемо; як крілики в норі. Там не буде вже того, що. тут, правда? Я навіть сама того не хочу. Але тепер іще тих кілька неділь нехай будуть мої! Добре, Івасику?

Іван був дуже сумний. Від якогось часу запримітив він одного панича, що раз у раз крутився коло Ніни і, очевидно, позискав собі її прихильність. Заздрість спонукала Івана прослідити потайно життя: і відносини того панича. Він переконався; що молодий граф Едвін — чоловік дуже низької проби, картяр і розпусник. Протративши замолоду більшу часть батьківського добра, він тепер дотрачував решту. В товариствах чемний і укладний, грав роль великого пана і дуже гонорового чоловіка, але потаємно затягав довги, у кого міг, не платив кравцям і іншим ремісникам, жив на довг у готелі, а навіть у свого старого візника не встидався випозичити значну суму грошей, котру той за ліпших часів ощадив собі був на старі літа. Від того візника, з котрим Іван заприязнився, він довідався про Едвіна досить такого, що міг виробити собі о нім докладний погляд.

Едвінові грозила руїна, і він, очевидно, закинув гачок на Ніну, котру вважав великою багачкою. Іванові аж страшко робилося, коли подумав собі, що ожидає сю нетямущу дівчину в руках сього чоловіка, і він постановив собі остерегти її перед тим.

— Слухай, Ніночко, — сказав він, увільняючися лагідно від її пестощів, котрі замість вдоволення і розкоші робили йому глибокий біль. — Я хотів би тебе про одну річ запитати, але дай мені слова, що не прогніваєшся на мене.

— Ну, питай, питай, ти, медведю! — сміялася Ніна, опираючися з комічною повагою ліктем на його плече.

— І скажеш мені правду?

— Се вже як мені сподобається.

— Чи то правда, чи тільки мені так здається, що тобі сподобався граф Едвін?

— Що? — скрикнула Ніна і вся спалахнула рум’янцем, мов переступник, вловлений на гарячім учинку.

— Не хочу тобі з сього робити НІЯКОЇ догани, — спокійно мовив Іван, — а тілько остерігаю тебе, що граф — чоловік не гідний твого чуття.

— Чому?

— Не жадай від мене подробиць, але прийми сю осторогу як від брата.

— А коли се тілько низьке чорнення? — вибухла Ніна.

— Я маю деякі докази.

— Сховай собі свої докази, — сказала ображена Ніна. — Впрочім, запевняю тебе, що граф мене нічогісінько не обходить.

І відвернулася, щоби відійти.

— Слухай, Ніно, — сказав Іван, не рушаючися з місця. — Ти прецінь не говорила йому нічого о джерелі нашого багатства?

— О якім джерелі? — стиха запитала Ніна і нагло зблідла.

— Адже ж знаєш, що в мене на думці. О моїм перстені.

— Нічого. Ну, або що?

— Прошу тебе, не говори йому нічого й на будуще.

— Що знов за упімнення? І чому якраз з оглядом на нього?

— Ну, так, случайно прийшло мені на думку. Міг би чоловік зовсім непотрібно бути введений в покусу.

— Ти дурень, Іване! — скрикнула Ніна.

— Зовсім не потрібно, Ніночко! Завдай собі труду зрозуміти мене! Зовсім не потрібно!

Та Ніна вже не чула тих слів, але, тирликаючи якусь французьку пісеньку, крутилася по сусіднім покою.

А коли вночі Іван, утомлений цілоденною гризотою, спав твердо в своїм покоїку, ввійшов до нього граф Едвін, ступаючи тихесенько на пальцях, зняв йому з пальця чудовий перстень і, виходячи, замкнув за собою двері на ключ. Внизу, в сінях готелю, ждала вже на нього Ніна, одягнена по-подорожньому, а слуги власне виносили величезний, тяжкий подорожній куфер.

— Ну, що? — шептом запитала Ніна.

— All right*, — шепнув Едвін. — Спить як забитий. Заким обудиться, будемо вже далеко. Ось перстень.

І Едвін вложив його собі на палець.

— Дорогий мій! Дякую тобі, — шепнула Ніна, стискаючи його руку. — Ти дарував мені нове життя, увільнивши мене від того медведя з лакейською душею.

В кілька хвилин пізніше повіз, запряжений препишною четвернею, до́чваль гнав вулицями міста, везучи щасливу пару втікачів.

XVII

Перше почуття, якого дізнав Іван, прокинувшися досить пізно на другий день, то було почуття якоїсь дивної полегші. Здавалося йому, що якісь тяжкі кайдани спали з нього, що світ нараз йому прояснився. Не знав зразу, що се значить, але швидко, доторкнувшися якось мимовільно правою рукою до лівої, почув, що нема перстеня на пальці. Зачудувався безмірно, почав пригадувати, де міг його згубити, але нічого не міг вигадати. Пустився йти до дверей, щоби завідомити Ніну про сю пригоду, але двері були замкнені знадвору. Нараз роз’ясніло йому в голові.

— А! Так ось воно що! — скрикнув він. — Справді, не ошукало мене моє прочуття! Моя Ніночка справді змовилася з тим вітрогоном! Забрали мені перстень, думаючи, що бог зна який скарб здобули! Ха, ха, ха, ха! Щасти вам боже! А ми тим часом стрібуємо, як смакує праця.

І взяв щітку, щоби вичистити своє убрання, але в тій хвилі почув, що чародійський вузлик знов зав’язується перед ним, що щось вихапує йому з руки щітку, обезсилює його мускули, — перстень був знов у нього на пальці.

— Ну, не хотів би я в тій хвилі бачити лиць їх обоїх, — промовив Іван сам до себе.

Сила перстеня зараз відчинила замкнені двері. Іван увійшов до покоїв Ніни. Покої були пустісінькі, всі коштовні оздоби були позабирані.

— Ха, ха ха! — з болем усміхнувся Іван. — Злакомилися на блискучки і втекли! Ну, певно, швидко вернуть. Піду їм назустріч.

Убравшися гарненько і поснідавши, Іван помаленьку вийшов, сів на фіакра і поїхав у той бік, куди перед кільканадцятьма годинами поторохтіли були Ніна і Едвін. Не проїхав Іван і півгодини часу, коли на гостинці показався хлопський драбинний віз, а на нім на околоті соломи сиділи Едвін і Ніна. Коли обі колісниці порівнялися одна з одною, Іван зупинив їх і промовив до Ніни, спокійно, як коли би нічогісінько в світі не сталося.

— А не казав я тобі, Ніночко, що се буде зовсім не потрібний захід? Адже ж коли ти хотіла зробити собі прогульну, то можна було сказати мені про се словечко.

— Мовчи, хаме! — в нетямі крикнула до нього Ніна. — Як ти смієш так запанібрат говорити зо мною? Я княгиня, а ти простий мужик.

— Але ж, Ніночко, — з непорушеним супокоєм відказав Іван, — сама ти казала мені так до тебе промовляти. А тепер прошу тебе, сідай ось тут коло мене. Прецінь же не ялося, щоби ти на такім хлопськім возі в’їжджала до міста, виїхавши з нього четвернею.

— Не потребую твойого фіакра! Поїду так, як мені хочеться, поруч з тим, котрому належить моє серце, котрому я віддала все... все, навіть...

— І котрий з того всього має зломаний феник! — з насміхом докінчив Едвін. — Ні, пані, я думаю, що ви справді ліпше зробите, коли повернете в обійми сього чесного і благородного братчика.

— Едю! — з виразом тяжкого докору скрикнула Ніна.

— Е, що там бавитися чутливими витребеньками! — грубо відказав Едвін. — Адже ж ви, пані, знаєте, що я голий, зруйнований. А той проклятий перстень, котрий ви казали мені зняти з пальця свойого братчика, отсе, як бачу, знов прикрашує той самий палець. А в тій самій хвилині, коли щез перстень, щезли також, як ви, пані, знаєте, всі ваші скарби і клейноти, навіть повіз і коні. Осталося нам тілько те, що я вчора не програв в карти, а сього було дуже небагато, ледве вистарчало на те, щоби заплатити за вечерю і нічліг та винаняти ось ту препишну ляндару, на котрій я вже розтряс собі всі кості. І як же ви, пані, виображуєте собі нашу дальшу подорож, нашу будущину? Мої дохідні джерела зовсім вичерпані, ви, пані, маєте тільки скарбів, що турецький святий, заробити собі також не потрафите...

— Буду заробляти, Едю! Переможу сама себе! Буду робити все, щоби тілько не бути для тебе тягарем, лиш не відтручуй мене! Я тебе люблю, Едю, а до нього не хочу вертати.

— Ніно! — скрикнув Іван, до глибини душі зворушений сею сценою. — Рвешся від мене, як від свого найтяжчого ворога! А прецінь же досить було одного твойого слова, щоб я вступився тобі з-перед очей. Ти полюбила сього пана, я не хочу стояти тобі на заваді. Будьте щасливі! Радо я допоміг би вам, коли б се було в моїй силі, але тепер бачиш і сама, що все, що дає мій перстень, дає тілько для мене; в руках інших людей усе те щезає. Так бувайте ж здорові обоє! Сідайте на мойого фіакра, він заплачений і не щезне під вами так, як четверня. А я собі піду.

— А куди ж ти підеш? — запитала Ніна, трохи привстидана і зворушена його мовою, бачачи що він зліз з фіакра.

— Піду додому, — сказав Іван. — Бувайте здорові!

І заким Едвін і Ніна встигли ще сісти на фіакра, Іван щез їм з-перед очей.

XVIII

Яким способом се сталося, сього Іван не тямив. Мабуть, якесь таємне, йому самому невідоме бажання кермувало в тій хвилі чудодійною силою його перстеня. Досить, що в найближчій хвилі по розстанні з Ніною він найшовся в тім місті, з котрого колись вирушив у світ повний рожевих надій і могучих бажань, найшовся перед пишним палацом князя Довгорукого.