Без праці - Франко Іван

— А тепер скажи мені, що діється з моєю дочкою?

— Дочка твоя здорова, виросла вже така велика, тілько все плаче за тобою. Ми вже думали, що ти ніколи не вернеш.

— Іди, Віюку, приклич мені її сюда!

— Сюда? Але ж, пане, чую, що ту є ще хтось, крім тебе, якась сира душа. А ти знаєш, що твоя дочка не сміє бачити сирої душі.

— Не бійся, Віюку, — відказав дід. — Знаю се добре. Але знай, що сира душа, про котру говориш, се той милосердний чоловік, що мене увільнив з тяжкої в’язниці. Я винен йому вдячність, Віюку, і хочу йому віддячитися. Іди тілько, йди по мою дитину. Заким обоє сюди вернете, сього чоловіка вже ту не буде.

Віюк устав і погупав знов у далекі печери, та швидко втонув у темряві.

VI

Коли Віюк віддалився, дід обернувся до Івана.

— Ну, що ж, синашу, пора тобі додому. Скажи ж мені, чим можу тобі віддячитись?

Іван стояв, мнучи шапку в руці, і не казав нічого. Дід довго, прошибаючим поглядом дивився на нього, а далі сказав:

— Слухай, Іване! Чув я твої нарікання на нещасну долю, на тяжку неволю, що її терпиш. Ти увільнив мене з неволі, то справедливість наказує, щоб і я тебе увільнив із твоєї неволі. Так скажи ж мені, чого би ти найбільше бажав собі в житті?

Іван усміхнувся широко, показавши два ряди білих здорових зубів.

— А чого ж, дідусю, можу я іншого бажати, як не того, чого бажає кождий бідний чоловік? Щоби-м не був бідним, щоби-м не потребував турбуватися тим, що буду завтра їсти, в що одягнусь, де спати буду? Щоби-м міг хоч на хвилину відпочити собі від тої тяжкої, ненастанної праці.

— Так тобі дуже праця докучила?

— Ой, дідусю, так докучила, так докучила, що й сказати. не можу. Ненавиджу її цілою душею. Бо й за що ж маю її любити? Гляньте на мої руки, на мої ноги, на мої плечі. Майже відколи на світ народився, працюю, гарую, як худобина, а що маю з тої праці?

Задумався дід.

— Тяжке твоє положення, синашу; і я справді не знаю, чим тобі найліпше допомогти. Дав би я тобі грошей — у мене того добра не купити — та ти знаєш, небоже, гріш як вода, не кождий зуміє вдержати його в жмені. Гріш до грошей іде, то швидко різні жиди, хрещені й нехрещені, довели б тебе до такого самого стану, в якім тепер находишся.

— Ну... але... може би, я... прецінь... якось, — пробубонів Іван, чухаючися в тім’я.

— Ні, хлопче, ні, — відказав дід. — Ти би тілько розпився, розпустився, і на тім конець. Не тілько-бись грошей при собі не вдержав, але й сам-бись пропав, знаю се добре. А я не хочу, небоже, щоб ти мене потому проклинав.

— Бігме, що не буду! — поспішно крикнув Іван.

Усміхнувся дід добродушно на той викрик, але зараз зробився знов поважний.

— Ти, хлопче, не думай, що я жалую для тебе золота. Гляди ось ту — і дід показав в однім куті яскині насипану величезну купу того металу, що жеврів, мов купа горючого вугля — я міг би тобі зараз позволити набрати собі з отої купи, кілько:бись тілько міг додвигати. Але вір мені, знаю добре, що се була би лиха заплата за твою услугу. Дам тобі щось ліпше, щось таке, що тобі стане за всякі гроші і скарби, а заразом освободить тебе від тої неволі, котру так ненавидиш, від праці.

— Ой! — радісно скрикнув Іван.

— А притім щось таке, — говорив далі дід, — чого тобі ніхто не відбере, на що ніхто не злакомиться, чого ніколи не згубиш. Ось маєш! — І дід узяв із одного стола лежачий на нім простий мосяжний перстень, грубий і незграбний, такий, які жиди продають сільським парубкам по п’ять крейцарів.

Іван видивився на діда широко випуленими очима, немов хотів сказати: так оце має бути дар, цінніший від купи золота?

— Візьми, небоже, — мовив дід, — і не суди сеї речі зі зверхнього вигляду. Непоказна вона, то правда, а проте се найцінніша річ з усіх, які маю. Се перстень чудодійний. Хто його носить, той ніколи ні о що не журиться, тому сповняються всі його замисли, всі бажання. Той усе, чого тілько хоче, все осягне без праці.

— Чи то може бути! — скрикнув Іван і простягнув руку по перстень.

— Не думай, що я хочу тебе ошукати, — сказав дід, подаючи йому неоціненний перстень. — Побачиш швидко, що мовлю правду. Впрочім, якби коли мій дар тобі не подобався, можеш мені його звернути. Тілько прийди до лісу, там, де ти увільнив мене з в’язниці, і крикни тричі: "Діду!" та вдар палицею по дереві, то я зараз тобі явлюся.

— О, я думаю, що не буду потребував вас трудити, коли тілько се правда, що ви кажете, — скрикнув на радощах Іван.

— Не маю звичаю брехати, — суворо відмовив дід. — Отже, ще раз тобі говорю: як тілько мій дар коли-небудь почне тобі не подобатись, то ти прийди і заклич мене, я візьму його назад. В ніякі інші руки, крім твоїх, він не піде і нікому, крім тебе, служби робити не буде, се пам’ятай. А як віддаси його мені, то я тобі взаміну за нього дам який інший дар, що собі сам вибереш. Ну, а тепер іди і бувай здоров!

За кілька хвилин Іван був уже на світі.

VII

Побачивши себе на вольнім яснім світі, Іван зачудувався неабияк. Коли недавно тому йшов з дідом, то йому здавалося, що находиться в якійсь стороні, зовсім невідомій, серед величезних скал, трохи не до самого неба високих гір і бездонних ярів. А тепер він побачив себе в місцевості, добре йому відомій, де ліс був рідкий, гори невисокі, скал ані сліду, та й яри не глибші понад звичайну міру гірських провалів. Зміркував, що находиться недалічко того місця, де сидів, іно що ввійшовши в ліс, і де лишив свою сокиру, зарубану в пеньок. Туди він і направив свої кроки.

Ішов, не можучи зразу розміркувати докладно все те, що з ним сталося. Чувся тільки дуже вдоволеним, спокійним і певним, мов фляшка, наповнена водою аж по саму шийку. Навіть їсти йому не хотілося. Одно тільки знав, що може бажати чого хоче, а все йому буде сповнене. Та тільки не знав іще, чого має бажати в даній хвилі.

Перше, що йому стало в пам’яті, була сокира і дрова.

— "От коби-то, — подумав собі Іван, — заким я прийду на місце, моя сокира була така мудра і сама дров нарубала, а господар щоби збожеволів та з возом по ті дрова сюди виїхав, — отсе було б гарно".

В тій хвилі Іван почув справді в лісі страшенний стукіт та траскіт, немовби сто сокир нараз пустилися рубати сухе галуззя. Майже рівночасно почув також туркіт і бренькіт воза, що їхав по нерівній лісовій доріжці. Поки дійшов до свойого місця, вже господар кінчив накладати на віз суха гілляки. Набір був величезний, і господар дуже вдоволений.

— Добре ти зробив, небоже, — мовив він до Івана, — що ти так розпорядився. Тільки що ми скінчили в полі свою роботу, коли отсе прибіг той хлопчик, що ти його післав. "Нанашку, — каже, — казав Іван, щоб ви зараз їхали до лісу. Він дров наладив гук, а лісничий по обіді поїхав до міста і через помилку лишив рогачку отворену". Ну, але ж ти, небоже, мусив звиватися, коли ти за півгодини здужав назбирати і нарубати таку величезну купу сухарини. Таж сього б іншим разом і два хлопи за цілий день не, наладили! Я й не думав ніколи, що ти такий робітник. Знаєш, сих дров нам вистарчить до самої глухої осені.

Іван слухав сеї похвали, і хоч їй не дивувався, бо знав, як воно все склалося, то все-таки робилося йому якось трохи встидно. Тому-то кинувся допомагати господареві складати дрова на віз, але де там! Все, чого тільки доторкнувся, летіло і рвалося йому з рук і укладалося само на те місце, де було треба, укладалося далеко ліпше і щільніше, ніж би се зумів був зробити сам Іван. Хотів бодай допомогти господареві обв’язати наладований віз залізним ланцюгом, щоби набір добре держався, але й ланцюга не міг дотулитися — той тільки мигнув, дзоркнув, віз затріщав і вже був обв’язаний і обтягнений так, немовби його тягло десять хлопів. Віз був готовий. Господар уже запрягав коні. Рушили.

— Ой, Іване, — скрикнув переляканий господар, глипнувши збоку на величезну фіру дерева, супроти котрої мізерні хлопські коненята виглядали достоту, мов миші, — що ж се ми наробили! Такого тягару ми й з місця не рушимо. Попсуємо коні! Де ж вони зможуть дотягти такий величезний тягар, та й ще горі горбом!

— Ей, не бійтеся! — сказав Іван. — Порятуємо їх, якось-то піде.

І, приступивши до воза, він узявся рукою за люшню. Коні, що перед тим ледве з місця рушити могли фіру, тепер пішли зовсім свобідно і вільно, немовби з порожнім возом.

— Ну, робітник з тебе, Іване, — сказав радісно, господар, коли в кілька хвиль по приїзді, додому дрова були не тільки поскидані з воза, але також порубані, полупані і поскладані на купу під шопою. Перший раз від нетямного часу господар закликав наймита до комори і почастував його горілкою, пшеничним хлібом і сиром.

VIII

Слава Івана як "пречудного" робітника швидко розійшлася по всьому селу. Особливо господарі, від котрого Іван донедавна не чув ніколи доброго слова, тепер трубив о нім на всі боки мов нанятий..

— Що там за сила! Що за проворність! Ні, такого робітника я ще не бачив, як жию. І все сам!

— Та що, нема чому дивуватися — жартували багачі. — Такий лінюх через тількі літа зашанував свою силу, то й має її. Цікава річ лишень, що се йому прийшло до голови, що тепер так узявся до роботи? Ну, але то також певно, що тої охоти надовго йому не вистане.

Але помимо того кепкування кождий багач бажав мати Івана у себе. Ось і почали вони потаємно наперегони шапкувати перед Іваном, частувати його то горілкою, то гараком і просити, щоби покинув дотеперішнього господаря.

— Чи такий, голоколінник варт твойого одного пальця! — говорили йому. — І чого-ти у нього дослужишся? Ходи до мене, я тобі дам 50 ринських річно, шмаття, як бог приказав, їсти будеш те, що й я їм, а роботи тяжкої не будеш робити.

Іван тільки десь-колись промимрив: "Н-ну", "Егеж", та "Авжеж", та "Побачимо", пив, закусував і, ні про що не турбуючись, ходив собі, мов бугай, по молодій конюшині. Праця як обов’язок, а властиво як тяжке ярмо перестала для нього існувати. Думки, котрі досі майже, виключно приковані були до тих тачок, тепер, увільнені, попали в якийсь хвилевий застій, немов заснули, щоби випростуватися, набрати сили і самостійності. Бажання Іванові не могли ще вирватися з обсягу наймитського життя, з меж рідного села.

"От якби-то сам пан війт прийшов просити мене до себе на службу! — думав Іван. — Сказав би я йому пару слів правди за те, що мене недавно вигаратав бучком, коли йому мої коні в житі шкоду зробили".

І справді, війт прийшов, і Іван наговорив йому дурниць, котрі грізний начальник громади приняв як щось таке, що йому віддавна належалося.

"Найліпше, мабуть, було би служити у панотця", — подумав собі Іван.