Без праці - Франко Іван

І тут уже йшов до нього паламар послом від панотця і просив його завтра прийти "на клебаню", бо єгомость дуже його потребують. Панотець почастував Івана вином — першим, яке, крім причастія, Іван мав коли-небудь в устах — і просив його, щоби йшов до нього на службу.

— Прийду, панотчику, чому ж би-м не мав прийти, — весело сказав Іван, цілуючи панотця в руку, але на думці у нього було зовсім що інше.

— А коли ж прийдеш? — запитав панотець.

— Ще нині відправлюся від свого господаря, а завтра вже буду в єгомостя, — сказав Іван. Панотець поблагословив його на дорогу, і він пішов у село.

Іван був слуга одинокий в своїм роді. Не тільки робив за десятьох, але — і се була річ не менше важна і цікава — не їв нічого. Еге! Від того пам’ятного дня, коли то привіз тільки дров з лісу, господиня не бачила ложки ані хліба в його руці. І ніхто не бачив, щоб він їв. А проте за тих кілька неділь Іван розцвів і зарум’янився, мов польовий мак.

— Що се таке з тобою, Іване, — питала його господиня, — чому ти їсти нічого не хочеш?

— Я ситий, — відповідав Іван. — Навіть не ставте нічого перед мене, бо я не можу їсти.

— Але хто ж тебе так участував?

— Е, се вже моя річ. І не питайте мене, бо вам сього не скажу.

Трібували вже й слідити за Іваном, де і що він їсть, але слідження ні на що не придалося. В часі обіду, полуденку і вечері Іван щезав десь, мов камінь у воді. Не потребуємо й додавати, що Івана годував його перстінь. Коли тільки хотів їсти — а хотів він їсти зразу дуже часто, бо досі за ввесь вік мав час випоститися на всі заставки, — сідав де-небудь і шептав:

— Хочу, щоби мене ніхто не бачив.

І зараз робився невидимий, а рівночасно на його розказ воскресали перед ним найліпші присмаки, які тільки могла видумати його бідна, хлопська фантазія: пироги з сиром, з маком, з капустою, ковбаси, печені кури, горілка з медом, медяники, хліб пшеничний. Їв Іван, аж за вухами тріщало. А тепер, вийшовши від панотця, одне тільки мав на думці:

"Віднині буду завсіди пити вино".

IX

Мріям панотця про те, щоби добути собі такого неабиякого, слугу, не суждено було сповнитися. Ледве Іван вийшов на вулицю, побачив пишну кариту, запряжену четвернею огнистих коней в багатих уборах. Два лакеї крутилися коло карити, немов шукаючи чогось, а в кариті сидів якийсь великий пан.

"От якби-то чоловік міг дістатися до такого пана на службу, — подумав собі Іван. — Я колись служив у нашого дідича, та що то за пан? Парокінкою їздив, та й то такою, що тільки тьфу! А до Львова вибирався три роки, та й так-таки й не вибрався. Ні, з отсим паном, певно би, чоловік не троха світа побачив!"

— Гей, парубче! — крикнув до нього пан з карити.

Іван зняв шапку і наблизився до карити. Пан довгу хвилю придивлявся йому уважно.

— Подобаєшся мені, — сказав нарешті. — Власне втік мені візник. Умів би ти повозити четвернею? Бо з тих туманів (тут показав на лакеїв) жаден не вміє.

— Вмію, ясний пане, — сказав, не надумуючись, Іван.

— А хочеш вступити до мене на службу?

— Хочу! — сказав радісно Іван.

— Я князь Довгорукий, пан Чортопхайлівського ключа. Ти чував?

— Чував, ясний пане.

— Ну, так сідай же на кізли і бери віжки в руку, побачимо, як ти вмієш повозити. Вези нас до свойого господаря: заберемо твої речі і зробимо з господарем обрахунок.

— Не треба, ясний пане, — сказав Іван. — Я власне скінчив свою службу і шукав іншої, то ні з ким і обрахунок робити. Речі мої лежать у певнім сховку, та я думаю, що до служби в ясного пана мені їх не дуже треба.

— Маєш рацію, — сказав, хвилину подумавши, князь.

Княжа четверня під Івановими руками йшла, мов степовий вітер, легко, згідливо, без ніякої втоми. Іван не брав навіть батога до рук, досить було йому сказати слово, цмокнути та потрясти віжками, щоби скерувати четверню, куди хотів, зупинити її або спонукати до швидшого ходу. Іван розмовляв з кіньми, мов з дітьми, старався близько познайомитися з кождим із них, пізнати їх вдачу і норови, і здавалося, що й коні розуміють кожде його слово. Князь не міг надивуватися справності і тактові свого нового візника.

В найближчім місті казав йому справити пишну ліврею, в котрій Іван виглядав мов відроджений. З незграбного, отяжілого сільського парубчиська перемінився в хватського, вродливого молодця, на котрого так і задивлювалися люди, коли повіз галопом перебігав містові улиці.

Та князь недовго забавляв у місті, що було осередком його ключа і де у нього був свій палац. Він вибирався за границю, де пробувала його жінка з дочкою. А що в тих часах не було ще залізниць, то четверня, візник і лакеї становили необхідну приналежність усякої панської подорожі. Особливо добрий візник був половиною поводження в дорозі, то й князь мав усяку причину чути себе вдоволеним з того, що найшов такого візника, як Іван.

Тим часом Іван розкошувався своїм новим становищем. Вступив він на кізли княжого повоза, мов удільний князь на свою столицю, вповні почуваючи свою вартість, і вже в хлопській веретянці здобув собі повагу і пошану у лакеїв. Ще більше заімпонували тим лакейським душам його справність в обходженні з кіньми, його гордовита вдача, склонність до мовчанки і задуми і його незвичайна врода, що, ніби цвіт весною, так і розвивалася перед їх очима. В своїм товаришуванні з лакеями вмів Іван відразу поставити себе на якімось вищім, незалежнім становищі і не дізнав ані одної з тих прикростей, яких годі устерегтися кождому сільському простакові, котрий попаде на службу в панськім дворі, і яких колись, служачи у свого дідича, він назнався аж донехочу.

Тепер було зовсім не те. Все забавляло, тішило і радувало Івана. Забавляла його візницька служба, а особливо часті проїзди по многолюдних містових вулицях, поміж рядами проходячого, гарно повбираного панства, поперед пишні склепові вистави або здовж тінистих спацерових алей князівського величезного парку. Тішили його прекрасні коні, піддані його безпосередній опіці. Коней він віддавна любив, але таких гарних, добрих і розумних він ще ніколи не мав під своєю рукою. Тож і не диво, що полюбив їх найбільше з усього того, що найшов у княжім дворі, доглядав і беріг їх, як себе самого, розмовляв з ними і пестив їх, як своїх дітей. Не диво, що й вони від самої першої хвилі прив’язалися до нього, як діти. Вдоволений був Іван і з князя, котрий хоч не сипав грішми і навіть на страву слугам скупенько давав — про трінгельди, очевидно, не було й бесіди, — то все-таки обходився з ними по-людськи, а для Івана був якось незвичайно ласкавий. Щоправда, лакеї нишком називали князя марнотратником і банкротом, котрого жиди швидко викинуть з батьківщини, але Івана се нічого не обходило. Страви лакейської не потребував, трінгельдів тим менше, — бажав тільки бачити світ і людей, ужити життя в цілій повноті, а до того — бачилось йому — його заняття князівського візника давало йому якнайліпшу нагоду.

Недовге життя в місті, в товаристві князівської двірні, зробило на нього великий вплив. Апетити його розвинулися значно і швидко. Все, що бачив, надило його, але й пересичувало по короткім часі. Бавився різними блискучками, мов дитина, але й кидав їх так само скоро. Псував собі жолудок добірними стравами, які бачив на князівському столі, але в відплату за те почував несмак до найзвичайніших поживних страв. Перший раз на свойому віці почув приступ тяжкої містової недуги — нуди, про котру йому в селі ніколи й не снилося. Окруження, серед котрого пробував, зовсім не надавалося до того, щоби направити його бажання в сторону яких-небудь духових занять і інтересів. Князь бавився, їздив на візити по міських головачах та околишніх панах, бував у театрі на оперетках, а ще радніше проводив ночі в кафе-шантанах або в касині за картами, але книжок ніяких не читав, розмов поважних не любив, всякі "ідеї" і "стремління" вважав дурницею, виключною власністю і витвором голодних літератів та голих професорів. Що й сам він одного прекрасного поранку з усім своїм князівством міг опинитися в рядах тої "голоти" — про се не думав. Вірив в своє щастя, котре вже кілька разів подавало йому помічну руку в хвилях, коли опинявся вже на самім краю пропасті і руїни. Тим-то й не диво, що князівський двір не був відповідною школою для духового розвою Івана і що, можучи заспокоювати всі свої низькі апетити, які тільки були доступні його нерозвитій душі, він швидко пересичувався і починав нудитись у своїм примусовім бездійстві.

X

Але щастя всміхнулося йому. Князь пригадав собі, що має за границею жінку й дочку, що живуть вони там у дорогій столиці на дуже скупенькім етаті, що нетерпливо дожидають його приїзду враз зі свіжим капіталом, що капітал той, оскільки можна було його стягнути то продажею збіжжя та волів, то позикою в жидів і лихв’ярів, находиться щасливо в його шкатулі і що, одним словом, пора було їхати. Тож казав готовити усе до подорожі, і за кілька день рушили. Подорож, ненастанне товаришування з кіньми і природою освіжили Івана. Мав заняття, хоч і не потребував працювати. Очі його сковзалися по різнородних околицях, перебігали мимо сіл, в котрих сотні подібних до нього Іванів зітхали і тужливо гляділи вслід за улітаючою княжою каритою, надармо думаючи про розкіш хоч раз в житті проїхатися отак в світ широкий, — мимо місточок, в котрих стрічали неохибне болото або куряву, неохибні громади напівголих жиденят насеред вулиці і неохибні набресклі лиця п’яниць, що висувалися з вікон і дверей шинків. Іван зразу цікаво і поквапно ловив очима ті подорожні подробиці, радісно вітав кождий далекий вершок гори, кождий наглий закрут ріки, кожду не видану досі вежу, що здалека, мов величезна шпилька, вихилялася понад зелень лісів або понад золотисту площу спілої пшениці. Свіже повітря поправило і заострило його апетит, розілляло здоровий рум’янець по його щоках. Чувся знов вдоволеним і не бажав нічого нового.

Але вдоволення се тривало недовго. Подорож ішла помалу і почала вкінці втомляти його своєю одностайністю. При кождім новім виді, скруті, мості, версі гори з прикрістю пригадував собі Іван: "Е, таке самісіньке я вже бачив". В кождім новім місточку мимоволі з уст його виривалися неохибні окрики: "З дороги, голото! А щоби вас!.. З дороги, бо розтолочу!" Впрочім, давалися Іванові чути й деякі недобрі боки князівської вдачі: погані нічліги для слуг, невиспання, чимраз частіші прояви князівського злого гумору, що показувалися в ненастаннім бурчанні на лінивство, недостаточний поспіх, на марнування грошей, нешанування лівреї і т.