Без праці - Франко Іван

І по яку другу голову я властиво туди плентаюся?.. — Такі і тим подібні уривані речення час від часу вилітали з його уст, причім він раз за разом енергічно спльовував і зовсім не енергічно охав та постогнував.

Дід тим часом сидів спокійно на його карку, звісивши йому обі ноги на груди, і бачилось, що зовсім не чув Іванового воркотання. Та все-таки дивна річ: від хвилі, коли Іван почав воркотати, почув також на собі деякий тягар. Зразу незначний, але по мірі того, як змагалася його неохота, збільшувався й тягар. Спочатку Іван мав таке почуття, що несе сокиру за ременем, пізніше — що має на плечах невеличку баклажку горілки, по якімось часі — що двигає порядну в’язанку дров. Рівночасно почало йому здаватися, що подорож його тягнеться щось дуже довго. Чув, що рясний піт його обливає і в грудях починає йому не ставати духу. Воркотання перемінилося в голосне нарікання:

— Ой, доле моя проклята! — бідкався Іван, важко ступаючи під гору по вистирчаючих каменюках. — Коли ж ти перестанеш кепкувати надо мною? Думав чоловік, що собі капиночку відпочине в лісі, але де тобі! Підкусив мене нечистий витягнути той патичок і випустити отсе старе страховище, а тепер на, маєш, неси його на плечах і чорт знає куди. Та й тяжкі ж ті порохняві костомахи, господні Немовби мені цілу гору на плечі втелющив!

І справді, тягар на Іванових плечах робився чимраз тяжчий. Він чув, що весь під ним подається, що коліна під ним дилькотять, що в очах йому темніє, що млість на нього б’є. Йому бачилось, що не встоїть довше, що мусить упасти. Хотів зупинитися, спочити, віддихнути, але. якась невидима сила не тільки не позволила йому впасти, але навіть не давала йому зупинитися на однім місці. Ішов та й ішов далі.

— Діду, ей, діду! — стогнав Іван, уже не на жарт умліваючи.

— А чого тобі, синашу? — запитав дід.

— Який біс із тебе такий тяжезний?

— Я, синочку? — лагідно відказав дід. — Сниться тобі, небоже. Куди вже мені по чотирнадцятилітній темниці та тягару набрати?

— Як то сниться мені? — ледве сопучи, відказав Іван.

— Але ж, діду, адже я паду, ламаюся, гину під твоїм тягарем!

— Не бійся, рибонько, — спокійно відказав дід. — Се тільки так тобі здається.

— Що се ти ще кепкуєш із мене, старий костогризе? — силувався крикнути, але тільки пропищав Іван. — Ні, не хочу довше двигати тебе. Злізай!

— Іди, йди, душенько! — з незворушеним супокоєм сказав дід. І Іван справді йшов, хоч і як не хотів, хоч і як страшенно був зіслаб. Він дряпався все під гору, та під гору, а й гора та тепер видалась йому безконечно високою та стрімкою.

— Але я не хочу йти! Не хочу тебе двигати! — пищав Іван. — У мене легке розірветься з натуги!.

— Ні, не бійся, не розірветься, — потішав його дід.

— Але я не хочу! Не хочу! Чорте, злізай з мене! — просив і лютився Іван.

— Але, синочку, прецінь же ти дав мені слово. Та й заплату маєш від мене дістати.

— Нехай тебе громи б’ють з твоєю заплатою! Нічого не хочу, тілько злізь! Дай мені спочити хвилину!

— Іди, йди, небоже, — мовив дід. — Уже недалеко.

Злість Іванова перемінилася в розпуку. Тягар на його хребті був страшенний. Очі вилазили йому з голови, кров у пульсах товклася так сильно, що, бачилось, ось-ось потріскають жили, розірветься серце. Дідові ноги, що обхапували його попід пахи, пекли його, мов розпечені шини. Ніколи, навіть у сні, Іван не міг виснити, не міг уявити собі більшого труду, страшнішої натуги. Безвихідність його положення побільшувало ще те почуття, що чув себе безсильним скинути з себе той нечуваний тягар, дати пільгу своїй натузі. Чув себе вже не самостійною істотою, не робітником, котрий може робити, а може й спочивати, коли йому не хочеться робити, не власновільною робучою силою, котра свідомо направляє своїми рухами, але чув себе чимось похожим на те зерно, що, попавшися між млинове каміння, виконує, щоправда, якісь бистрі безпам’ятні рухи, але заразом щохвилі тратить частину своєї істоти і само робиться тільки частиною, моментальним проявом тої величезної почвари — праці Іван справді ціле своє життя чув себе невольником праці, але ніколи ще те чуття не було таке сильне, так страшенно болюще та догризливе, таке повне отрути та розпуки, як в оцій хвилі, в хвилі найтяжчої втоми, якої тільки зазнав досі в житті. Вмерти, цілковито, моментально щезнути з ряду живих істот видалось йому тепер найвищим вершком бажання, найбільшим щастям. Позбутися життя — адже ж се значить позбутися труду, вирватися з пут того невмолимого тирана — праці, що від найраншої молодості так важко поклала на нім свою руку. Смерть — то одинокий вихід для таких, як він, нещасних, то відпочинок, то свобода!..

Ішов власне зі своїм тягарем понад краєм безмірно глибокого та пропасного яру. На дні його сиділи сумерки, клубилися бурі тумани. Величезні смереки, що росли вглибині, видавались Іванові згори не більшими від корчів ялівцю. Тут же, просто Іванових ніг, але, може, о яких сто сажнів нижче, вистобурчувалася величезна остра скала, мов затулений п’ястук, наїжений величезними бородавками.

— Почекай, прокляте страховище, — воркотів Іван. — Не хочеш ти мене пустити, то й я тебе не пущу!

І, вхопивши обома руками щосили діда за ноги, Іван одним розпучливим поривом шарпнувся вбік зо стежки і повалився в безодню.

V

— Ну, ну, ну, ну! — сказав дід і перший раз засміявся тихим, сердечним сміхом.

Іван отворив очі. Що сталося? Де се він опинився?

Побачив себе на кам’яній платформі, при вході в тісну кам’яну печеру. Скала, що вистобурчилася в виді величезного п’ястука, заслонювала вигляд на яр і на сусідні гори.

— Та й гарячий же ти, хлопче, у, який гарячий! — мовив усміхаючись дід. — Тілько що я хотів тебе просити, щоб ти звернув зі стежки троха направо, а ти вже й сам туди вирвався.

Ні з сього ні з того почув Іван, як гаряче же́вриво встиду обілляло все його тіло. Не міг іще очунятись. Чув себе так якось непохоже на те, що пережив перед хвилею, що се недавнє видавалось йому чимось неправдоподібним, казочним, геть-геть замерклим. Адже ж він кинувся в пропасть! Що ж се з ним діється? Він стрібував рушатись, думаючи, що се тільки йому сниться і він, може, лежить зомлілий на дні пропасті. Але ні! Був здоров, цілий, не сонний і не чув ані сліду тої втоми, котра ще перед хвилею доводила його до розпуки. Противно, чув себе здоровим, кріпким і зовсім свобідним.

Встидався тепер глянути на діда, котрий уже не сидів у нього на коркошах, але стояв обіч нього і щось нишпорив у скалі, коли-не-коли звертаючи на нього смішкуватий погляд.

— А що, синашу, — сказав дід, вгадуючи його думки, — а не казав я тобі, що се так тільки тобі здається, коли ти мені дива розказував про мій тягар? Ей, хлопче, хлопче!

Дід покивав головою, немовби мав іще щось сказати, але вважав відповідним сховати се для себе.

— А чому ж мені так здавалося? — спитав Іван.

— Сказати тобі по правді, то тобі не зовсім і здавалося. Є в тебе щось слабе, але не тіло. Тіло, небоже, маєш здорове, що й казати. А ось воля в тебе хора. А ти знаєш, як старі люди кажуть, що хто не хоче, то гірше, ніж не може.

Дід говорив се так добродушно, що Іванові якось ані на думку не прийшло ображуватися, хоч сільських господарів, котрі йому не раз подібне говорили, він ненавидів і уважав за своїх найтяжчих ворогів і гнобителів. Дід тим часом відлупив своїми висохлими пальцями кусень скали, вийняв зі щілини великий золотий ключ, оглянув його пильно, мов старого знайомого, і, видимо, зрадів, мов дитина. Поблискуючи ключем до сонця, він поліз у темне гирло печери, в котрій на кінці находилися потайні двері.

— Ходи зі мною, синочку, — сказав до Івана. — Вступи до моєї хати, будеш у мене гостем. То й побалакаємо, коли хочеш.

Дід відімкнув двері, за котрими показався довгий темний вузький коритар, вижолоблений у скалі. Тим коритарем ішли оба довго, дуже довго, як бачилось Іванові. Час той вистарчив бодай на те, щоб його веселий і енергічний настрій знов змінився на якусь знеохоту. Вже навіть Іван почав собі в душі бурчати і запитувати себе самого, який чорт казав йому лазити по якихось мишачих норах, з яких може й виходу ніякого нема. Аж ось дід зупинився, заскрегінцав ключем і отворив другі двері.

Лагідне зеленкувате світло вдарило Іванові в очі, але не разило їх зовсім. Зробивши ще кілька кроків, він побачив себе в величезній кам’яній світлиці, пишно прикрашеній усякими фантастичними різьбами, яріючими хрусталями, обвішаній нитками золота, вистеленій бляшками чистого срібла. Всі меблі в тій світлиці були з гнутих в різнорідні форми жил заліза і срібла, на котрих лежали плити з прозірчастого гірного хрусталю або фіолетового аметисту. По рогах вибризкували натуральні фонтани, освіжуючи повітря, а насередині в майстерних козубах горіла найчистіша живиця і ялівцеві ягоди, розливаючи свіжий запах лісів і полонин.

Дід наблизився до одного стола і своїм золотим ключем тричі вдарив о хрусталеву плиту.

— Віюку! — крикнув він, і голос його, на світі такий тихий, похожий радше на бренькіт комарика, ніж на людську мову, тут гримів, мов могучий водопад, і розбудив срократний відгомін десь у далеких, безконечно просторих підземеллях.

Ще не перегомонів той відгомін, що гучною хвилею котився з печери до печери, коли втім десь далеко-далеко почувся глухий лускіт, немов гупання величезної ступи. Лускіт той повторявся мірно, раз за разом, звільна наближаючись до них, і вкінці побачив Іван, як із сумерку дальших печер виринула якась постать — величезна, похожа на колоду дерева, оброслу рапастою корою з вузлуватим корінням і чепіргатими гілляками. Се був Віюк, невідступний слуга діда, сторож і опікун лісів бескидських, про котрого Іван ще змалечку багато наслухався в казках. Ледво-не-ледво в тій живій колоді здужав Іван відрізнити почварну, майже шестистінну головище, оброслу жмутами сухого моху та корявими грибами замісто волосся. Очей почвари не міг Іван добачити, бо вони були заховані під довжезними навислими віями з товстої кори. Гілляки і коріння — се були його руки ї ноги.

— Хто мене кличе? — гробовим, глухим голосом запитав Віюк, наближаючися до діда.

— Се я, Віюку, — сказав дід.

— Пане мій, — крикнув Віюк, — се ти? Чи ж то може бути? Дай нехай доторкнуся твоєї руки!

Дід подав йому руку, а Віюк, доторквувшися її, беркиць перед дідом на землю, і важке глибоке хлипання потрясло цілим його безобразним тілом.

— Бідний мій, пане, — хлипав він, — де ж ти бував так довго?

— Потому про се поговоримо, Віюку, — сказав дід.