Останній рейс "Сінтоку-мару" - Тендюк Леонід

Йому допікали колишні страхи, непокоїла власна доля.

"Отже, повезуть на Карафуто. Хай! — подумки вигукнув він. — Так я й повірю… Як тільки відчалимо від Сюмусю, відразу потоплять. Неодмінно скинуть в океан! — знову й знову навіщось переконував себе. — Ось для чого учора на рейд прибуло російське транспортне судно "Всеволод Сибірцев", — майнув страшний здогад.

Хвороблива уява, замішана на кривавій химерії недавньої дійсності — рейсах Мукудорі в океан, — намалювала перед ним жахливу картину. Він побачив себе на місці нещасних копачів, кого не раз возив на баржі, і йому знову, як тоді, на скелі, стало моторошно.

"Вони мене знищать! І вже не побачу ні рідної землі, ні неба над нею", — розпачливо подумав.

— Окасан, окасан! — уголос простогнав, звертаючись до матері.

Наступного дня Мукудорі удав, що захворів, і від поїздки на роботу відмовився.

У бараці лишалося ще кілька його земляків — військовополонені, які одужували після поранення. Вони лежали покотом на товстих матрацах-футонах у боковій кімнаті. Циновка Мукудорі була простелена під вікном, відразу за порогом.

З того вікна — вигляд на затоку й частину косогору, з кількома будівлями в скелястому підніжжі.

"Он і будиночок дядечка Сімури", — відзначив Мукудорі, так ніби вперше побачив цю сіру хібару.

Добратися до неї просто — перебігти узбережжям повз нешироке плато. Та й не охороняється барак, коли полонені на роботі. Отож саме час.

Він втече, неодмінно втече! Краще вже загинути від голоду в якій-небудь "лисячій норі" на острові, ніж смерть серед океану.

Невідчепний, породжений дійсністю привид — смерть в океані — переслідував його, завдавав невигойної душевної муки.

"Бо ці на перший погляд простодушні російські солдати, дарма що співчутливо поставилися тоді до мене, прикутого ланцюгами, мабуть, усе ж таки догадалися, хто я насправді — гурімоно: лицемір, дволикий".

Так думав він, душогуб, очікуючи за недавно вчинені злочини розплати.

Опівдні від затоки наповз туман. Він заступив виднокіл на рейді. Його зміїсті пасма оповили берег — не було видно навіть на відстані простягнутої руки.

— Куди це ти, гейсі, зібрався? — поцікавився один із поранених, угледівши, як Мукудорі поверх своєї короткої солдатської куртки натягає ще теплу хаппі[49], а замість солом'яних лаптів варадзі — зручні, з окремо обшитим великим пальцем шкарпетки.

— Чи ти, земляче, збожеволів? — здивувався другий полонений. — Навіщо тобі аж три пари табі?[50]

— Він у них помандрує на Хоккайдо, — засміялася решта японців.

Мукудорі не відповів, мовчки роблячи своє діло.

У кишені куртки він понапихав шматків черствого хліба, забравши зі столу пайок тих, хто вранці поїхав на роботу. За пазуху сховав сірники й невеличкий саморобний ніж. Прихопив також трохи махорки й навіть незрозуміло для чого брусок мила!

Туман погустішав. Але могло статися, що подме поривистий північний вітер і виднокіл проясниться. Таке тут, на стику океану й моря, не рідкість. У тутешній диявольській кухні погоди зароджуються мусони[51]. І хоч зараз була пора південно-східних вітрів, які здебільшого приносять туман, все ж таки вони мінливі й непостійні.

Звичайно, краще було б зникнути непомітно, щоб ніхто в бараці не побачив. Ну, та що тепер гадати! Вороття немає — вибір зроблено.

— Ви нічого не бачили й не знаєте, — вже з порога кинув землякам Мукудорі.— Ми ще поборемося!

— Банзай! — закричав поранений унтер-офіцер, у якого слова Мукудорі знову воскресили войовничість, підігріли занепалий самурайський дух.

Він би й сам повоював, майнув би з цим худючим солдатом, але ж ампутована нога — далеко не втечеш і в наступ не підеш.

— Сайонара![52] — сказав Мукудорі й, немов у каламутну воду, пірнув у густий сірий туман.

СЕРЕД МЕРЦІВ

Самотина людину вольову спонукає до дій, у слабкодухої вона породжує відчай. Та найгірше, якщо на самоті душу терзає ще й сумління. Тоді життя перетворюється на муку.

Хто ж бо він, Мукудорі, — слабак, вольовий? І чи навідуються до нього докори совісті за колишню жорстокість?

Знервований тим, що сталося останнім часом, — вирок військового трибуналу, кам'яна пастка доту, нарешті, полон, — він у розпачі залишив барак, несподівано для себе втік. У безвість, у нікуди…

Воскреслі з мороку забуття, в уяві один за одним постали його довоєнні роки.

"Як було добре!" — подумав гірко.

Вони, рибалки, щоранку виходили в море. Невеличкий човен — кавасакі — злегка погойдувався на хвилях. Молоді, дужі хоккайдці тягли наповнені живим сріблом сіті.

Палало сонце, повівав легкокрил. Прохолодний дотик бризок нагадував хлопцеві про повноту життя й навіть щастя. Хоч щастя рибалки, як відомо, залежить цілком од уловів.

І ось тепер у цій "лисячій норі", на цьому проклятому острові для нього назавжди погасло сонце. Він, грішник, підхоплений огненною колісницею пекла[53], опинився в полоні привидів і тіней.

Жити серед примар — жахливо. Вони терзають невідступно, і над усім владарює страх — боязнь за власне існування.

Чи вибереться він звідси? Якщо й зуміє, то чи пощастить узяти сховану в скелі скриньку?

Скарби, остання ласка дядечка Сімури, стали єдиною, рятівною ниттю, що зв'язувала Мукудорі з життям. Бо просто так, злидарем, додому він вертатися не хотів.

Немарно Сімура казав:

— З грішми, Мукі, ти не загинеш і в пеклі, а без них будеш мовби човен без вітрил.

Залишивши барак, Мукудорі, спотикаючись об ковзку гальку, узбережжям побіг до косогору, в підніжжі якого стояли напівзруйновані будинки. У тих руїнах він і сховається до вечора, а вже потім майне далі. Куди? Цього він поки що не знав. Принаймні поближче до скелі із заповітною схованкою.

Можна було б податися й завидна — туман, як і раніше, не рідшав. Але ж де він сховається? На острові, напевне, повсюду моряки-десантники. Та й невеликий Сюмусю — миль із п'ятнадцять у довжину і ще менше вшир. Лісів, крім приземистих чагарів, немає. Поверхня пласка, сопки невисокі.

І раптом сяйнув здогад: "Лисяча нора"!

На південному березі острова, майже навпроти скелі Футацу, серед пагорбів із пологими схилами, поза другою лінією наземних траншей ще минулої осені він бачив схожий на череп буддійського ченця ковпак. Згодом той випуклий, голомозий "череп" замаскували, і він, злившись із довколишньою пагористою місцевістю, став непомітним.

То була надбудова над дотом.

Одного разу полковник Сімура, що відповідав за будівництво укріплення, взяв Мукудорі з собою.

Вони поминули крутогір, наблизившись до доту з боку суходолу. Довга "лисяча нора" повела їх кудись у глиб землі.

Грот, ніші, зверху на яких побачили ящики з боєприпасами.

Дот мав два поверхи, розміщені під землею. Лише ковпак — череп буддійського монаха! — з косоокими амбразурами обабіч виходив на поверхню.

— Надійно й навіки вічні, — самовдоволено заявив Сімура, оглянувши своє залізобетонне дітище. — Але… — затнувся він. — Краще сюди не потрапляти. Гробниця! — сміючись, додав.

Про цю "гробницю" й пригадав нині Мукудорі. Якщо вона не потрощена — а таке могло трапитися: адже росіяни наступали, здається, лише з північного заходу, — тоді це для нього надійне пристановище. Ось тільки добратися туди треба.

Не тямлячи себе од радості, Мукудорі побіг.

Слава богу, він нікого не зустрів і невдовзі, блукаючи наосліп у тумані, все ж вийшов до знайомої скелі в океані.

— Ось тут, навпроти Футацу! — вголос мовив, побачивши в розщелині берегового базальту хрестовидне деревце і вгадавши по ньому давно знайому місцевість.

Він метнувся ліворуч, у бік суходолу. За кущами кедрівника побачив нарешті те. чого шукав.

— О! — вирвалося розпачливо з грудей.

Перед ним лежала розверзла земля. Воронки од авіабомб були такі глибокі, що, потрапивши в них, не вибратися. Ковпак доту повністю засипало коричнювато-чорним піском. Пагорб тепер нагадував невеличкий вулкан із кількома бічними вирвами-кратерами.

"І цю нашу неприступну вогневу точку теж розбомбили росіяни", — з жалем подумав.

А де ж "лисяча нора"? Він заходився обстежувати північний схил горба.

Вирви свідчили, що бомби падали густо. Ударні хвилі од вибуху майже повністю зчухрали чагарники на протилежному боці схилу. Зате тут вони були цілі.

— Банзай! — вигукнув Мукудорі, пританцьовуючи від щастя.

За кущами перед ним чорнів лаз. Він вів униз.

Це була жадана "лисяча нора". Спочатку крутий спуск, потім колінчастий поворот, і раптом горизонтальний тунель, що вів до бійниць, на горішньому поверсі доту.

У гроті, як і в норі, стояла темрява. Мукудорі не роздивився, що ж там лишилося. Та в "ковпаку" бійниці одразу натрапив на трупи тих, хто був за кулеметами.

Солодкувато-нудотливий дух вдарив у ніздрі, і йому стало млосно.

Ці кулеметники, мабуть, так і не встигли повоювати — під час нальоту авіації їх зненацька привалило.

Але кулемети й набої до них були майже цілі.

— Та-та-та-та!.. — стиснувши кулаки й не тямлячи себе, зацокотів зубами Мукудорі.

Кулеметник, що лежав праворуч, ніби почув цей голос. Його каламутне око — страх пронизав Мукудорі до кісток! — глянуло допитливо, хижо ошкірені зуби, здавалося, розтулилися, й мрець ніби силкувався щось сказати.

Хоч тут і затишно — як-не-як, дот! — і морок не такий, як у гроті й норі, — крізь амбразури цідилося світло, — все ж лишатися наодинці з мерцями колишній смертник не захотів.

Пальцями затиснувши ніс, він підійшов до забитих. Нахилившись, обмацав кишені їхніх курток. З однієї витяг запальничку та дріб'язок: ґудзики, складаний ножик, крихітну, зроблену з слонової кістки й замацану до лиснючої жовтизни фігурку Будди. В кишені іншого мерця знайшов квадратний, завбільшки як долоня, записник.

Згріб усе й засунув собі за пазуху.

Так само, з затиснутим носом, нахилився над кулеметом. В одного була розбита тринога й диск, в іншого сплющено кожух охолоджувача над дулом, від чого кулемет нагадував птаха з крючкуватим дзьобом.

"Зброєю цією вже не скористаєшся!" — відзначив Мукудорі і вийшов із похмурої гробниці.

"ЛИСЯЧА НОРА"

Гармаш Томіяма не помилявся, говорячи, що полонених ніхто не збирається нищити і всі вони скоро повернуться на батьківщину. Корабель із колишніми вояками імператорської армії, розгромленої на Чисімо-ретто й Карафуто, таки відчалив у країну Ніппон!

А він, утікач Мукудорі, як же він? Немов кріт, ще й досі, невідь-скільки, живе під землею.

Час тягнеться повільно.