Останній рейс "Сінтоку-мару" - Тендюк Леонід
— Хоч у Командорській бухті, на східному березі, бував. Восени тисяча сімсот сорок першого року там розбився пакетбот "Святой апостол Петр". Мені розповідали, що учасники експедиції Берінга й Чирикова вирили в піщаних дюнах землянки, які їх і врятували.
— Вони довго у них жили? — поцікавився Байда.
— Ні, лише одну зиму, — пояснив Костя. — Навесні мореплавці з решток розбитого пакетбота змайстрували суденце, добралися на ньому до Камчатки. Правда, вже без капітан-командора: Вітус Берінг тут-таки й помер. Он там, за тими високими хребтами, — показав він рукою на північ.
Друзі глянули в той бік. Сіра, з чорним відтінком вода. Звивиста лінія берега. Широкі Столові гори. Десь там вічним сном спить великий мореплавець, відкривач земель. Про нього вони й думали нині, ці троє ще зовсім молодих моряків.
Великий, безмежний океан розкинувся довкруг, зітхав наморено внизу, у них біля ніг.
Хлопці знали: його освоювали співвітчизники, землепроходці… Добиралися вони до східних рубежів Росії, долаючи тисячі й тисячі верст. А потім починалося ризиковане плавання.
Відважні пращури вирушали в океан, з'являлися на протилежному боці планети, аж біля берегів Америки. Відкривали нові, невідомі архіпелаги. Як-от і Курильські та Командорські острови.
Безстрашні, працьовиті люди йшли не з мечем і вогнем — несли своє добре серце, кмітливість і вміння. Алеути, айни, інші остров'яни-тубільці приймали їх як братів.
На географічних картах лишилося чимало російських імен. Адже дороги до архіпелагів Великого океану торували не лише зарозумілі іноземці. Недарма північне узбережжя Американського континенту звалося колись Російською Америкою. Аляска, частина Каліфорнії, Алеутські острови, відкриті й досліджені нашими мандрівниками, належали Росії. Це вже згодом вони потрапили в чужі, загребущі руки.
Коли "Двійка" знімалася з якоря, була вже ніч. Острова хлопці так і не побачили, хоч і вдивлялися в смолянисто-чорну пітьму.
Після короткого перепочинку треба було заступати на вахту. В душний кубрик вони не спускалися, лишившись, як і інші моряки, на палубі.
Ніч стояла справді чарівна. З півдня повівав пестливий вітер. Небо рясніло міріадами зірок. Під ними стиха погойдувалися корабельні щогли.
— Гляньте-но, хлопці, краса яка! — захоплено вигукнув Іван Байда.
Море ніби хто підсвітив ізсередини. Його незаймана глибінь сповнилася мінливим сяйвом. Синій, іскристо-білий, оранжево-зелений огонь владарював неподільно. Але поверхня води, неначе обвуглений папір, була зовсім чорна.
Топорки, обважнілі ненажери, зненацька наполохані гуркотом суднових двигунів, намагалися злетіти в нічне небо. Звечора проковтнута риба ("Птахи в польоті, — говорив боцман "Двійки" Нікітін, — повинні бути напівголодні") не давала їм змоги відірватися од води. Топорки, як перепели з-під полотна жатки, випурхували з-під самого форштевня[41] — огнисте, розкрилене перед кораблем віяло. Від дотику їхніх лапок на воді ряботів, довго не згасаючи, фосфоричний слід.
— Кому це птахи сигналять? — посміхнувся Затуливітер.
Сяюче ряботіння таки нагадувало азбуку Морзе.
— Нептуну, мабуть, — теж сміючись, озвався Гольцев.
За кілька хвилин хлопці заступили на вахту. Байда піднявся на пункт спостереження, в "гніздо", влаштоване на салінгу[42] однієї із щогл. Гольцев і Затуливітер пішли в ходову рубку.
Вони полюбили свою непросту морську службу. Бо перед моряками як на долоні лежить увесь світ. Моряки бачать і знають те, що не доступне іншим: загадкові острови, океанські далі, тайфуни, урагани.
Скільки разів після короткочасного спочинку хлопці заступали на вахту і щоразу знову й знову йшли охоче, залюбки.
Ця сьогоднішня ходова вахта на "Двійці" була остання, а для Кості Гольцева й Івана Байди — остання в житті, хоч хлопці й мріяли до кінця життя залишитися на флоті…
У Петропавловськ-Камчатський прибули над вечір. Могли прийти й раніше, та затрималися в дорозі.
Коли вдосвіта корабель, наблизившись до узбережжя Камчатки, минав мис Шипунський, Іван Байда помітив на хвилях далеко в океані якусь темну цятку.
— Ліво на борт! — почувся голос вахтового штурмана.
Костянтин Гольцев переклав коромисло стерна ліворуч.
Судно відхилилося від узятого курсу й попрямувало у відкритий океан.
Над ранок вітер раптово посвіжішав. Голуба колиска спроквола розгойдувалася, хвилі ставали дедалі крутіші. Їх, неначе лапатий сніг, увінчувала торочка піни.
Екіпаж висипав на палубу. Кожен висловлював здогад: що ж то за невідомий предмет серед хвиль?
— Уламки затонулого корабля.
— Рятівний плотик.
— А може, міна…
Та, наблизившись, побачили в невеликому надувному човні людину. Ледве живу. На сигнали з "Двійки" вона не відповідала. Знесилена, не в змозі була підняти навіть руки.
Командир наказав спустити шлюпку. Зарипіли блоки, і шлюпка повисла на талях[43], розгойдуючись із боку в бік.
Посадити шлюпку на воду не вдавалося. Як тільки днище торкалося хвиль, ті одразу жбурляли її на корабель.
А все-таки спустили! Моряки, серед яких і Байда, добралися до надувного човна. Так само, ризикуючи, піднялися на борт "Двійки".
Врятований незнайомець, отямившись та зрозумівши, де він, зі сльозами на очах сказав:
— Я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили. Ви, росіяни, назавжди мої товариші. Спасибі!
Його звали Томі. Це був пілот американського бомбардувальника, який після бойового завдання, вертаючись на Алеутські острови, спалахнув над океаном. З екіпажу вцілів лише Томі.
І ось "Двійка" пришвартувалася в рідному порту. Командир, досвідчений, бувалий моряк, розумів: після далекого плавання екіпажу потрібен відпочинок.
Розвантаживши судно, моряки одержали звільнення на берег.
— Додому, в Паратунку, хоч вона й близько, за тими он горами, не встигну. Та мене й не відпустять. Тож погуляю з вами в Пітері, — сказав друзям Костя Гольцев.
Вони пішли в місто.
Праворуч, біля підніжжя порослого чагарями узвишшя, ніби пташині гнізда, тулилися потьмянілі од часу й вітрів дерев'яні хібари. Бухта глибоко вклинилася в суходіл. На її протилежному боці — так, мовби корабель з високо піднятим носом, — стриміла видовжена гора.
Це й була сопка Кохання, інакше — Нікольська, куди хлопці не раз ходили гуляти. І вони подалися на неї. Всілися на колоді, під гіллястою кам'яною березою. Запалили цигарки.
— Ви тут? — почулося ззаду.
Як сніг на голову, перед ними з'явився захеканий вістовий.
— Тривога, хлопці! — випалив він і побіг далі, скликаючи решту звільнених на берег членів екіпажу.
Усі негайно вернулися на корабель.
Трапилося надзвичайне. Було одержано повідомлення про те, що оголошено війну союзниці фашистської Німеччини — Японії, країні, яка, прикриваючись удаваним нейтралітетом, довгі роки на Сході чинила зло.
У Петропавловську-Камчатському спішно готували десант для висадки на Сюмусю та інші захоплені самураями острови.
Того ж дня хлопці подали рапорт, щоб і їх зарахували в штурмову групу.
… Десь позаду вже лишилася широченна Авачинська губа, мис Поворотний. На тисячі миль розкинувся океан. По ньому радянські моряки прокладали міст дружби до Американського континенту. Океан роз'єднував землі. Але він водночас був спільною колискою, єднав народи на своїх протилежних берегах.
Що б там не казали — гарне узбережжя Північної Америки, звідки недавно вернулася "Двійка". Та все ж хлопці знову піймали себе на думці: ці камчатські, обрамлені голубінню неба гори, ці суворі, з безмовними скелями-кекурами й шумливими від прибою затоками, береги — наймиліші. Бо вони хоч і далека околиця, проте рідна земля, мила Радянська Батьківщина.
З Петропавловська-Камчатського на південь йшли непомітно, ніби прилипнувши до скелястих берегів.
— Невже верби? — глянувши на зеленокосу гущавину, яка збігала улоговиною до води, вигукнув Іван Затуливітер.
— Нам, тезку, пригадується, і в Америці марилися степові верби та чорнобривці ласкаві, — відповів Байда.
— Нічого дивного немає, — пояснив Гольцев. — Тутешня вільха чимось таки схожа на вашу українську вербу.
Невдовзі минули півострів Крашенинникова й гирло річки Велика Ходутка. Ось і мис Лопатка, за яким починався вогневий рубіж.
Вісімнадцятого серпня на світанку "Двійка" з кількома іншими десантними суднами, перетнувши бурунисту протоку, непомітно підійшла до японської фортеці на воді.
Шумшу! Крихітний суходіл в океані, правічно російська земля, як і решта островів Курильського архіпелагу, сімдесят років конав під п'ятою чужинців.
— Ми прийшли визволити тебе від ненависного ворога, — тихо мовив Іван Затуливітер.
Тримаючи високо над головою автомати й в'язки гранат, морські піхотинці скочили з корабля у воду.
Не встигли минути покритої пасмами морської капусти мілини, як десь збоку, від маяка, раптом ударили кулемети, гримнули гармати.
До берега — кілька десятків метрів — пробиралися під шквальним вогнем.
Дехто так і не добіг. Скошений кулею, пішов на дно. Та наступ не припинився. Охоплені єдиним поривом, усі кинулися на приступ острова-фортеці.
Нога ще не торкнулася берегової тверді, а у дротяну загороду вже полетіли гранати.
Було очевидно: тут, де база Катаока, укріплена кожна п'ядь суходолу. Позиції з кулеметними гніздами, майданчики для батарей. У скелях, вподовж берега, доти й дзоти, з яких лилася свинцева злива.
Прорвавши першу лінію оборони, десантники кинулися вперед — їх підтримала корабельна артилерія. Кілька японських батарей замовкло.
Штурмові загони, незважаючи на шалений опір, який чинили самураї, вчепилися, як мовиться, в острівну твердь, зайняли, хоч і незначний, плацдарм.
Та в цей час почувся гул моторів, скрегіт гусениць. По схилу сопки з-за косогору виповзали приземисті, схожі на клоп-черепашок, танки. Їхні жовто-зелені борти були прикрашені синіми драконами.
Танки повільно наближалися до улоговини й косогору, того місця, де залягла морська піхота.
— Один, два, три… — навіщось заходився рахувати Іван Байда.
І збився з ліку — ворожих машин було понад двадцять.
Над баштою одного з танків хлопці побачили біле, з червоним сонцем посередині, полотнище.
— Нічого, браття, — озвався командир груші підривників Сашко Водинін. — Броня в них нікудишня, здолаємо!
— І, здається, озброєні танки лише сорока-міліметровою гарматою та кулеметом, — докинув Іван Байда.
— Тож нема чого боятися, — підбадьорив командир.
Він підвівся на повен зріст.
— Хлопці! — мовив.
