Останній рейс "Сінтоку-мару" - Тендюк Леонід
І раптом така розкіш, улюблений тцукікоме!
Забувши навіть про "виделку", палички хасі[35], Мукудорі жменею зачерпнув ще гарячу страву, пожадливо заходився їсти.
— Смакота! — прицмокнув язиком.
В уяві постала рідна домівка. В одній із кімнат, перед невеличким хатнім вівтарем, де стоять вмуровані в стіну урни з прахом батька й діда, жевріє лампадка. Якось особливо духмяно пахне тиша. За розсувною бамбуковою перетинкою на підлозі сидять його молодші сестри. Мати ставить на циновку тарілочки та чашки.
Новий рік. Сьогодні можна поласувати досхочу. Перед ними (вибирай, що хочеш!) фарширована риба, овочеві млинці — такі смачні, що самі тануть у роті; зварений у власній мушлі молюск тцубуакі, сливовий мус, суп із пагінців бамбука, гарячий чай, крижаний лимонад…
Ах, чого тільки там не було!
Від згадки про це ще дужче захотілося їсти. Ковтаючи слину, Мукудорі облизав перешерхлі губи й простяг руку до луб'яної коробочки, в якій принесли вечерю.
"Так не можна. Не можна! Треба ж і поснідати чимось", — схаменувся, коли трохи вгамував голод.
Але коробочка майже спорожніла, і він начисто вилизав її шорсткі внутрішні стінки. Від приправи, що з'їв із таким смаком, цілу ніч мучила спрага. Кілька разів спросоння пив воду. І нині, підвівшись із холодного, вогкого мата, вирішив намацати кружку. Де ж вона поділася? На кам'яній приступці її не було.
Немов пес, прив'язаний до прикорня, він у темряві обійшов довкруг кулемета на своєму довгому металевому повідку. Так і є, кружка скотилася на підлогу. Води не лишилося жодної краплини.
Як і тоді, на скелі, коли привиділися потоплені полонені, його зненацька охопив жах.
"Що ж робити?! — розпачливо подумав. — Як витримати майже добу без води? Принесуть її десь аж пізно ввечері".
Ця тісна кам'яна пастка, ця неможливість напитися гнітила тяжким тягарем. Та поступово Мукудорі заспокоївся, а спрагу втамував просто: припавши губами до мата, висмоктав із нього брудну, солонувату воду.
"Я — смертник", — знову боляче різонуло свідомість.
Ось до чого він докотився! Потрапив у безвихідь, як і ті, кого возив на баржі в океан…
А мріялося ж зовсім інакше, снувалися райдужні плани: скінчиться війна, він забере зі скелі скриньку із скарбами. Повернеться у рідний виселок уже багатієм. Придбає шхуну. Та що там одну — десяток шхун. Стане рибопромисловцем, а може, навіть сяте-сан, тобто президентом компанії.
"Придбав, — з гіркою іронією подумав. — Зробився президентом… Бо якби живий був дядечко, полковник Сімура, Такеда мене ні за що не здолав би!"
— Ненавиджу! Звірюка, тигр лютий, — мало не плачучи, простогнав уголос.
Блискавично майнула думка, виникло непереборне бажання: від люті й ненависті натиснути на гашетку кулемета, випустити увесь набій в цей сірий, вранішній морок, а останню кулю — в себе.
Він на прив'язі підійшов до прямовисної стіни, нашорошив вуха, вслухаючись у тишу. Глянув крізь косооку щілину. Небо й затока були в тумані. Клуботливі, розкуйовджені пасма, звисаючи зі скель, ворушилися, немов живі. Знизу в обличчя вдарив йодистий дух перегнилих, викинутих на берег штормовою хвилею водорослин, морських їжаків, риби.
Була середина серпня — лагідна пора на тутешніх островах, коли літні шторми тільки-но відлютували, а пізніші, осінні, ще не почалися. Море й океан угомонились. Аж не вірилося, що вони такі спокійні, схожі на величезне, незаймане озеро. Лише бурунисті течії в протоках, здіймаючи брижі, нагадували про удавану океанську тишу.
Мукудорі навшпиньки дотягся до високого, що завис над амбразурою доту, карниза. Зірвав прирослу до його зовнішнього боку жовтоголову ромашку. Пожував край соковитої, терпкої стеблини — на губах і в роті лишився полинний присмак.
— Гидота! — плюнув спересердя.
Ніби мініатюрний чоловічок-парашутист, який під час стрибка зазнав аварії, ромашка, кинута Мукудорі в туман, стрімголов полетіла донизу.
В досвітній тиші почувся віддалений гул, якесь приглушене двигтіння. Воно, наростаючи, долинало від моря, саме з того місця, що припадало на сектор обстрілу з кулемета Мукудорі.
Цей гомін почули й інші, хто теж був прикутий до скелі в сусідніх гніздовинах доту.
— Ти чуєш, Мукі? — озвався гармаш Томіяма, якого кинули сюди кілька днів тому за те, що він привселюдно заявив у казармі: імператорська армія, мовляв, не здатна перемогти, а війна приносить народові лише нещастя.
— Чую, — відповів. — То, мабуть, наші кораблі повертаються на базу, в Касівабару.
— Щось не схоже, — заперечив Томіяма. — Дуже тихо йдуть. Так, ніби підкрадаються.
— І ринди не чути[36], а в такому тумані звукові сигнали обов'язкові, — докинув кулеметник з щілини ліворуч, розбуджений їхніми голосами.
Гул наростав. Усі троє — Мукудорі, Томіяма, їхній товариш по нещастю, кулеметник Катамура (щоправда, він був смертник-"доброволець")[37] — зійшлися на думці, що то на малих обертах працюють двигуни якогось великого судна.
Офіцер, який відповідав за дот, не раз проводив із ними інструктаж, розтлумачував, коли і за яких обставин слід відкривати вогонь.
Сама печера була обладнана світловою сигналізацією, мала односторонній телефонний зв'язок із островом: накази, передані звідти, смертники повинні були виконувати негайно.
Томіяма, що потрапив у дот недавно, приніс чимало новин. Він розповідав, ніби війна в Європі закінчилася цілковитим крахом Німеччини і що тепер союзні війська спільними зусиллями візьмуться за Японію.
— На Сюмусю, як, мабуть, і на інших островах Чисімо-ретто, — повідомив він, — оголошено бойову готовність.
— Тому-то за останні дні нашу печеру начинили додатковими боєприпасами. Набоїв стільки, що й повернутися ніяк, — озвався Катамура.
— Отже, ми першими зустрінемо лобовий удар, — зітхнув Мукудорі.
— Атож, — погодився Томіяма. — Нам першим випала честь підставити лоб під довбню, — невесело пожартував він.
Припавши обличчям до вузьких залізобетонних щілин, вони оглядали затоку.
Уже почало розвиднятися, туман трохи порідшав. Крізь нього можна було розгледіти навіть плями морської капусти, що розляглася на воді, урвища голих скель та смугу піщаної улоговини збоку.
Раптом у тумані, ніби величезні гостроносі рибини, майнули тіні — десантні кораблі. З них просто у воду почали стрибати якісь високі, не схожі на японців, солдати.
Пущена з острова ракета освітила і берег й затоку — солдати притьмом кинулися на мілководдя, високо над головою тримаючи автомати.
І в цей час тишу стряс оглушливий артилерійський залп. То десь праворуч від доту озвалася берегова батарея. Їй вторили кулемети.
У печері під стелею спалахнув сигнальний вогник. Хриплоголосо засичали гудки зумера. Всі троє кинулися до гучномовців.
— Об'єкт "Сакура"! Об'єкт "Сакура"! — прориваючись крізь гуркіт канонади, захлинався знайомий голос вахтового офіцера. — Негайно зайняти бойову позицію. Вогонь — з усіх стволів, за планом "Тайфун"! — наказав він.
Це означало: стріляти, допоки вистачить патронів і витримає зброя.
Смертники покірно скорилися наказу. Свинцева лавина хлюпнула з усіх амбразур.
ШТУРМ КАТАОКИ
Узявши в порту Датч-Харбор, на Лисячих островах[38], необхідний вантаж, радянське військове судно, прозване моряками "Двійкою", лягло на західний курс і під прикриттям ночі попрямувало до берегів Камчатки.
Схід сонця зустріли серед пустельного океану. На сотні, тисячі миль жодної живої душі. Навіть косатки, що раз у раз витикали з води схожі на серп плавці, давно відстали.
Більшу частину шляху йшли непомітно. А це — неабищо: на борту корабля знаходився стратегічний вантаж.
Та ось і Командори.
— Мідний![39] — помітивши вдалині стрімкі чорні скелі, вигукнув марсовий, матрос Іван Байда.
— Дивися зіркіше, щоб не наскочити на каміння, — звернувся до нього вахтовий, високий, кремезний хлопець із дивним прізвищем Затуливітер. Теж Іван і теж степовик, з України. — Зараз наша "Двійка", — додав він, — поверне на зюйд-вест, а там і Пітер[40] скоро.
— Авачинська губа. Скелі Три Брати. Сопка Кохання… — почувши про рідний порт, мрійливо мовив напарник Затуливітра по вахтах стерновий Костянтин Гольцев.
Костянтин, корінний камчадал, разом із Байдою та Затуливітром потрапив в один і той же навчальний загін. Потім усі троє одержали призначення на плавбазу "Північ". Навесні нинішнього року вони переганяли з Сполучених Штатів Америки кораблі. І ось знову в рейсі.
Хлопці потоваришували. Їх інакше й не звали, як три брати.
Тому-то Костині слова про Три Брати — скелі, які чатують вхід до Авачинської губи й Петропавловської бухти, викликали в Івана Затуливітра лагідну усмішку.
Одначе він розсудливо зауважив:
— Не до сопки Кохання, друже…
На тій високій, схожій на бригантину з напнутими вітрилами сопці вони не раз призначали побачення дівчатам. Одержавши навіть короткочасне звільнення на берег, ходили туди гуляти.
Зараз таки було не до гульок. Хоч і відсалютували великій Перемозі — гітлерівська орда розбита! — проте лишилася мілітаристська Японія. Мир на сході ще не настав.
"Двійка", прямуючи з Датч-Харбора, до пізнього вечора затрималася на Командорах.
Чи то були якісь невідкладні справи — матроси про це, звичайно, не знали, — чи, може, командир не наважився завидна йти далі. А тільки коли минули гористий мис Монаті й опинилися на траверзі маяка тамтешнього острова Берінга, судно несподівано змінило курс. Обігнувши острівець Топорків, стало на рейді, неподалік від селища Нікольське.
Крім заступника капітана по політичній частині та ще двох офіцерів, нікого з команди на берег не пустили.
Матроси заздрісно дивилися навздогін мотоботу, який, пінячи гладінь води, наближався до острова. Кожному кортіло хоч ногою ступити на цю легендарну землю.
Море було спокійне. Пологі хвилі, м'які й притишені, набігали з безвісті, ледь-ледь погойдували "Двійку".
Вільні від вахти моряки стояли на палубі, здалеку розглядаючи поросле чагарями узбережжя.
Ліворуч до бухти підступала розлога долина. По ній в'юнилася невеличка річка. Далі, аж під хмарами, височіли Столові гори.
Хтось-бо влучно назвав їх так: вершини гір справді були схожі на широкий стіл.
— Як далеко і водночас як близько ці землі від наших степів, — задумливо мовив Іван Байда, хлопець із таврійського краю, як і його діди-прадіди, хлібороб, кряжистий степовик.
— Російський стяг тут майорить здавна, можна сказати, одвічно, — озвався присадкуватий, але широкий в плечах камчадал Костянтин Гольцев.
— А що, правда, ніби на острові могила Вітуса Берінга? — спитав Затуливітер.
— Могили я не бачив, — відказав Гольцев.
