Останній рейс "Сінтоку-мару" - Тендюк Леонід

Прикутий ланцюгами до скелі, він не може зійти з місця. Раз на добу йому подають кружку води та миску вареного тофу[28]. Він приречений.

Рухливі цівки води, просочившись крізь базальтову твердь, ніби жовто-бурі ящірки, сповзають зі стелі. Підлога залита водою. І коли вода перехлюпує через кам'яний бруствер, потік, точнісінько самогубець, зривається зі скелі й стрімголов падає вниз.

Схудлий — кістки та шкіра! — солдат якось відречено дивиться у щілину.

Невидючий погляд охоплює поплямоване брижами плесо затоки, смугу піщаної улоговини.

Смертник той — Мукудорі, вірнопідданий імператора, рядовий самохідної баржі, яка не так давно вирушила в останній рейс.

… Отже, обслуга кулеметів та інші члени екіпажу з горішньої палуби ганебно втекли.

Океанське вантажне судно, кілька років тому перероблене в самохідну баржу й спеціально обладнане для перевозки бойової техніки і висадки десанту, мало глибокі трюми, житлові й службові приміщення, розташовані на твіндеку[29].

Ці відсіки стали тепер пристановищем "бравих" вояків. Од повсталих їх відгороджували надійні дерев'яні настили й металеві перетинки.

Після того як в'язні розправилися зі старшим офіцером, скинувши його за борт, командування взяв на себе унтер-офіцер Такеда.

З Мукудорі він був майже ровесник і навіть земляк — теж із Хоккайдо. А тільки Такеда після закінчення військової школи раніше прибув в острівний гарнізон Сюмусю і завдяки своїй пихатості зверхньо дивився на просту солдатню, вважаючи себе обранцем долі.

Вайлуватого телепня Мукудорі[30] він принижував як міг: зумисне посилав чистити гальюни, на іншу чорнову роботу. Солдат мовчки виконував накази самодура, бо не смів заперечувати офіцеру, хоч і лютував потай.

Між ними виникла прихована ворожнеча.

"Коли-небудь я з тобою поквитаюся", — виношував помсту Мукудорі.

Одного разу в штормовому океані він таки наважився здійснити свій задум — скинути ненависного земляка за борт. Мукудорі непомітно підкрався до Такеди, який із секстаном[31] у руках проводив обсервацію.

Майданчик, на якому стояв Такеда, був з'єднаний із палубою вузьким дерев'яним трапом… Мукудорі подолав майже всі сходини, заносячи ногу на останню приступку. Як раптом трап задзвенів: дзінь-дзілінь! Виявляється, тріснутий дерев'яний щабель недавно був замінений металевим. Він-то й підвів нині.

— Хто там?!

В грудях у Мукудорі ніби щось обірвалося.

— Це я… я, Такедо-сан, — захлинаючись від страху, улесливо пролепетав.

— Ти? — здивувався унтер. — Чого тобі треба, гейсі?

— Душно в кубрику, от я й вийшов провітритися…

— Ну, що ж — гуляй, — і Такеда знову підняв кутомір, шукаючи в просвітах хмарного неба потрібну навігаційну зірку.

Чи здогадався він про намір свого земляка? Авжеж здогадався! Тому що на другий день, зустрівши Мукудорі на палубі й окинувши з ніг до голови прискіпливим поглядом, запитав:

— То, значить, душно в кубрику? Хі-хі…

Губи його скривила глузлива посмішка, і він спустився в каюту, так більше нічого й не сказавши.

"Ти од мене все одно не втечеш!" — вирішив подумки Мукудорі.

Проте сталося інакше…

Палуба стугоніла від тупоту ніг. Згори раз у раз долинали вдари чогось важкого об глухарі й кришки люків. За перетинкою вчувся скрегіт металу.

— Вони хочуть проникнути через ілюмінатор!

Напарник Мукудорі по вахтах, невеличкий, мовби іграшковий, солдат другого розряду Хіраока, злякано відсахнувся од перетинки.

— Нічого, гейсі, — посміхнувся Такеда. — Ми їх почастуємо свинцем.

Він наказав ще раз перевірити, чи добре задраєні бортові ілюмінатори.

— А ці, на кормі, в які рвуться язепохі, навпаки, відкриємо.

Так і зробили: задрайки по правому борту відгвинтили. Крім того, дерев'яні лючини, що прикривали вантажний люк, широко розсунули по бімсах, лишивши зверху тільки брезент. Той, хто на нього стане, неодмінно провалиться в глибоку шахту.

— Коли кішка збирається ловити мишу — хі-хі! — вона ховає кігті, — афористично вирік Такеда, й тонкі вуса здригнулися, неначе на компасі магнітна стрілка.

Після розгрому ходової рубки баржа зовсім втратила управління: нею владарювали хвилі. Вони хижо вгризалися в борти, перехлюпували через палубу. Щоразу, коли крізь прочинені ілюмінатори долинав розпачливий зойк, японці знали: там когось змило в океан.

Але стихія не лякала тих, хто вирвався на волю. Охоплені гнівом, люди намагалися добратися в черево корабля, розправитись із своїми мучителями. Поки що їм це не вдавалося.

Ілюмінатор, крізь який вони збиралися проникнути всередину, був глухо-наглухо задраєний. Тоді повстанці взялися за ілюмінатори кормові, розташовані в бортах, відразу за настилом головної палуби. До них можна було дістати рукою, якщо лягти на огороджену дротяними леєрами палубу, біля жолобистих ватервейсів[32].

— Спускайся, Хоа, а ми тебе потримаємо за ноги, — почувся чийсь голос.

Кілька чоловік схилилося над тим, кого назвали Хоа, — кістлявим, схожим на мумію юнаком. Він, звісивши голову за борт, намацав кружало ілюмінатора.

— Кришка відкрита, — повідомив.

— От і добре!

Всі сторожко почали вслухатися, стараючись з'ясувати, чи є там хто. Мовчання. Пустка. Отже, можна діяти.

— Ну, ходімо…

Спочатку Хоа, потім інші полізли в ілюмінатор.

Кубрик, в який вони спустилися, був порожній. В коридорі, що вів із корми до носової частини, теж нікого. Японці, видно, сховалися на спардечній палубі.

— Лізьте сюди! — гукнув Хоа.

Ще з десяток чоловік майнуло вниз. Їх ледве вмістив тісний коридор.

— А тепер розвідаємо, що там далі…

Не встигли вони ступити й кроку, як із сусіднього відсіку, з-поза бічної перетинки, кинулися японці. Вони збивали полонених із ніг, ножами намагалися вцілити в голову, груди.

Стогін. Кров… За якусь мить усі були перебиті.

— Непогано, гейсі, — похвалив солдатів Такеда. — Непогано! Мишоловка не підвела, хі-хі…

Біля інших, зумисне залишених відкритими, ілюмінаторів теж чатували солдати. Коли з палуби хто-небудь перехилявся, в нього відразу випускали кулі.

Пастка на люку вантажного трюму спрацювала теж: у шахту провалилося кілька чоловік.

Поєдинок кінчився поразкою повсталих. І вони ламали голову, як їм бути тепер. Насамперед, щоб вижити, треба добратися до цистерн із прісною водою та продуктового складу. Не захопивши їх, люди не протримаються. Тому-то знову почали спускатися до ілюмінатора. І знову натикалися на кулі, падали в океан. Бралися відкривати в носовій частині запасний люк, але він був міцно задраєний.

Один полонений, кореєць-моряк, запропонував:

— Треба пошукати водонепроникну шахту. Вхід до неї має бути десь тут, під нами.

І таки знайшли — застелений товстим конопляним матом лаз, що вів у глибоку, вузьку шахту. Головне те, що люк той, з кількома задрайками вгорі, відкривався не зсередини, а з палуби — японці ним зараз скористатися не могли.

Під вечір того-таки дня, коли всі, хто спустився в кубрик, загинули, полонені заходилися штурмувати знайдену між ходовою рубкою та середнім трюмом шахту.

Більшість із них пішло на корму. Щоб відвернути увагу японців від шахти, удали, ніби знову хочуть проникнути в ілюмінатор. Японці клюнули на той "гачок" — зчинилася стрілянина.

— Готуйте ножі! — звернувся до солдатів Такеда. — Зараз вони полізуть.

Але лізти ніхто не збирався. Тим часом за ходовою рубкою решта полонених уже відкривала люк.

Тихо й безшумно спускалися вони скоб-трапом униз. Нарешті досягли широкого, за сталевими перетинками, міждоння. Це був розміщений нижче ватерлінії відсік. Горловина його вела до цистерни з прісною водою.

Кореєць-матрос, що спустився разом з іншими, намацав на невисокому комінгсу[33] кришку, вміло відгвинтив над нею закрутки, зняв товсту гумову прокладку.

І ось вони біля жаданої й рятівної води!

З інших відсіків потрапити сюди ніхто не міг. А тому віднині прісна, хоч і солонувата вода належала їм, великомученикам-копачам.

Так і дрейфували в океані, відгороджені сталевими перетинками один від одного, японці-вояки й корейські та китайські полонені, що вирвалися на волю.

Минали дні — все лишалося без змін. Вітер і хвилі носили баржу по безмежжю спіненого океану. Ті, хто був на її борту — ворогуючі, непримиренні, — вели поєдинок. Проте ніхто не перемагав.

Кілька разів японці спробували захопити горішню палубу. Двоє озброєних гранатами солдатів вилізли-таки через люк. Але не встигли досягти фальшборту, як їх скинули у воду.

Гинули й полонені, ті, хто необачно наближався до ілюмінаторів, де була засада.

А все ж, хоч і дорогою ціною (полягло кілька десятків чоловік), проникли в один із трюмів, роздобули там трохи продуктів: консервовані овочі, майже лантух рису, соєві боби. Такеда лютував. Злість свою зганяв на Мукудорі.

— Бевзь, телепень, — розлігшись на лаві в кубрику, сипав. — Подумати тільки: він хоче таку ж пайку, як і в офіцера. Встати! — гримнув.

Мукудорі, виснажений голодом, підвівся.

— Віднині будеш одержувати ще менше: півжмені рису й кружку води, — заявив унтер.

— Але ж ви берете собі кілька жмень…

— Мовчати!

Так і зробив: собі брав левину долю продуктів, решту розподіляв порівно — жменя рису на кожного — між солдатами. Мукудорі, як і пообіцяв, лишав жалюгідну дрібку.

І той не витримав — кинув унтерові в обличчя:

— Ти звір, гірше звіра — абарамусі![34]

Баржу несло й несло безупинно. І вже тоді, коли всі, хто був на ній, вкрай виснажилися й, здавалося, кінець неминучий, — на неї натрапив японський сторожовий корабель, що повертався із бойового завдання від Алеутських островів.

Долю полонених вирішили просто — їх потопили. З Мукудорі Такеда теж звів давні рахунки — віддав його під суд військового трибуналу. За непокору офіцерові його помістили в дот.

І ось він, прикутий до скелі, крізь вузьку щілину — юган — оглядає сектор обстрілу: поплямоване брижами плесо затоки, смугу піщаної улоговини ліворуч — те фатальне коло, на якому віднедавна для нього замкнувся увесь світ.

СМЕРТНИКИ

Мукудорі прокинувся опівночі.

В печері було сиро; зі стелі монотонно капала вода. Солом'яний мат під ним набубнявів. Холод, ніби мокрим простирадлом, сповив задубіле тіло.

Звечора, невідь-чому, йому принесли подвійну порцію товченого рису тцукікоме з смачною, гострою приправою.

Відколи він тут, голод не залишав ні на мить, переслідував навіть уві сні.