Останній рейс "Сінтоку-мару" - Тендюк Леонід
Він упав у вимуровану під землею пастку. Таких "вовчих ям" — отосівана, розрахованих на піхотинців противника, японці нарили чимало. В одну з них і потрапив Мукудорі.
"Що ж це таке"? — зло подумав.
Озирнувся. Яма нагадувала пузатий, глибокий глек із вузькою, круглою шийкою вгорі. А тут, на споді, він був такий широкий, що, навіть розвівши руки, дістати протилежних боків було неможливо. Та й стіни — гладко вимуровані, без жодної зазублини. Піднятися по них — марна справа.
Пастка.
Внизу жовтіла скаламучена дощова вода.
"Може, дно земляне, і я під нього підриюся, вилізу звідси".
Він опустив по лікоть у воду руку. Пальці торкнулися до шорсткого, холодного покриття.
— Теж вимуровано, — безнадійно мовив.
Мукудорі залишив "лисячу нору" й подався до висілка, щоб загинути. А тепер у нього відпало бажання за кого б там не було помирати.
Жити! Піднялося непереборне бажання вибратися з цієї безвиході, а потім він знатиме, як діяти. Він піде у виселок не з гранатами — смиренно, з каяттям: "Якщо я заслужив кари, нехай вона настане".
Те рішення прийшло запізніло. Хоч би як він хотів, а з "вовчої ями" самотужки не піднятися. І, зрозумівши це, Мукудорі заплакав. Воїни, самураї, не плачуть. Японці взагалі стримані, уміють приховувати свої почуття, тим паче — сльози. Але Мукудорі ні перед ким було таїти горе.
Шийка "глека", ніби корабельний ілюмінатор, округлила над ним шмат імлистого неба, і Мукудорі здалося, що він на затонулому кораблі, в пучині моря.
Це вже вдруге за короткий час він опиняється в такому становищі. Бо хіба краще було в доті, прикованим ланцюгами до кулемета?
Настала ніч. Вода у вовчій ямі похолоднішала, і Мукудорі, щоб якось зігрітися, почав пританцьовувати. Холод не давав заснути; він ні на мить так і не стулив повік.
Уранці все ж, прихилившись до вологої стіни "глека", сидячи заснув. Снилася самохідна баржа, на якій не раз вирушав у океан… Унтер-офіцер Такеда, його "славетний" землячок, навіщось загнав Мукудорі в трюм, міцно зачинив за ним двері.
— А скринька… скринька зі скарбами? Віддай її мені! — наважився крикнути Мукудорі.
І — не зміг: вода, просочившись у трюм, почала його заливати. Силкуючись вирватися з того полону, прокинувся.
— Що це? — спросоння, не зрозумівши, де він, запитав самого себе.
— А-а-а… — збагнувши, простогнав. — Такеда… скарби, — мовив. — Та мені зараз нічого цього не треба. Аби тільки вижити, я б від усього відрікся, й душа моя сприймала б і віддавала лише добре й світле.
У роті пересохло — мучила спрага. Він, з огидою глянувши на жовтаву воду, все ж припав до неї губами й почав пити.
Потім дістав із кишені розм'яклі кульки — борошняне липке місиво — й набив ним рот.
Їв, чавкаючи, хоч і не хотілося їсти.
Гранати, прикріплені до пояса, коли він сидячи спав, намокли, і Мукудорі, відв'язавши, поклав їх на дно.
"Ось зараз… смикону за кільце — і кінець мукам!" — майнув безумний задум, але відразу зник.
"Людина грається зі смертю тоді, коли є шанси жити. А в мене тих шансів не лишилося", — подумав.
Чим заповнити спресований в довгі секунди й хвилини час? І Мукудорі витяг із бокової кишені крихітний записник, взятий у забитого кулеметника.
Нотатки читав десятки разів, знав їх майже напам'ять. І все ж, щоб якось змарнувати час і забути, що його чекає, розгорнув записник. На першій сторінці, в правому кутку — стовпці ієрогліфів. Кілька з них, намокнувши, злилися в суцільну пляму.
"… до тих пір, поки піщинка не стане скелею і не обросте мохом", — прочитав Мукудорі вцілілий текст.
"А", — згадав: у тих, розмитих, узятих із національного гімну "Кімі га є" рядках, мовилося про довічну владу прямого нащадка богів — імператора: вона буде, аж поки піщинка не стане скелею.
Погортав наступні сторінки, всіяні ряботинням ієрогліфів. Колишній матрос транспортного пароплава "Кайо-мару", — згодом солдат берегової оборони, кулеметник Ісана, якому належав записник, висповідав у ньому свою душу, душу воїна-самурая, хто був покликаний захищати й відстоювати "північні території" Японії.
Кожне слово сповнене гордості за доручену справу. Ісана, палкий прихильник сінто[58], писав, що, оберігаючи далеку околицю "японської" землі, острів Сюмусю, сам іде дорогою богів!
Було тут кілька рядків Басьо, Сікі. І навіть вірш про кохання Єсано Акіко з його збірки "Мідарекамі"[59].
Мукудорі найбільше припали до серця ті місця із записника Ісани, де розповідалося про плавання в південних морях, а також зустріч з екіпажем радянського пароплава "Ангарбуд".
Він знову пробіг очима по колонках ієрогліфів. Уголос прочитав:
"Узявши на борт "Кайомару" генеральний вантаж у Ніїгаті[60], ми поминули острів Садо й вийшли у відкрите море. Наш курс лежав на південний захід, у порт Шанхай.
Був початок травня. З півдня повівав теплий вітер. Води Чорного потоку[61] бурунилися. Його зустрічні струмені притишували швидкість нашого "Кайо-мару".
Я, впередзорячий, заступив на досвітню вахту. Ще не розвиднілось, і виднокіл сповнювала пітьма. Навігаційних огнів не запалювали — йшли потай.
Вітер посвіжішав, хвилі дедалі крутішали.
Раптом у темряві спалахнула ракета. Ми відповіли світловим сигналом і, змінивши курс, лягли право на борт.
Через кілька хвилин побачили два невідомі боти, з людьми на них. Наблизившись, з'ясували, що то росіяни, екіпаж пароплава "Ангарбуд", який кілька годин тому, як заявив його капітан Бондаренко, нібито був торпедований з японського підводного човна і потонув.
— Будьте, Бондаренко-сан, обачніші,— застеріг його наш капітан Тамакіті.— Судно ваше загинуло від американської торпеди, і ви з цим повинні погодитися.
— Ні, "Ангарбуд" потопили ваші земляки! — заперечив російський капітан.
— Чому ви так упевнено твердите?
— Факти — вперта річ, — відповів Бондаренко. — А вони свідчать ось про що. Ми, не порушуючи міжнародних правил плавання в нейтральних водах, тримали курс до рідного берега. На борту пароплава був мирний вантаж — цукор. У цьому пересвідчилися ваші колеги!
— Яким чином вони це зробили? — поцікавився Тамакіті.
— А ось яким, — і капітан "Ангарбуду" розповів.
Я, рядовий Ісана, переповідаю те, що довелося почути на містку нашого "Кайо-мару", коли Тамакіті через перекладача розмовляв із Бондаренком.
Російський капітан сказав:
— Ще дванадцятого квітня над "Ангарбудом", коли він проходив далеко від острова Кюсю, пролетів японський військовий літак. Пароплав був "засічений", і ваші земляки нас уже не відпускали, постійно тримаючи на прицілі.
Через кілька днів шлях "Ангарбуду" перетнуло шість есмінців та чотири лінкори й стільки ж лідерів. Ну, словом, ціла ескадра.
Знову літаки — цього разу їх було аж три! — пронеслися над самісінькими щоглами нашого судна. Ми не заперечували, коли у вимпелі, скинутому із літака, вимагалося змінити курс на триста п'ятнадцять градусів. Та, як видно, й цього було замало вашій ескадрі! — сердито додав пан Бондаренко.
— Що ви маєте на увазі? — перепитав Тамакіті.
— А те, що нам наказали застопорити машину. Коли ми й це виконали, на борт "Ангарбуду" піднявся наряд озброєних до зубів матросів. Після огляду й обшуку суднових приміщень японський офіцер, поставивши вартових на містку і в радіорубці, велів нам під конвоєм іти в порт Кушімото.
— Хай! — вигукнув Тамакіті. — Після далекого плавання вам надали можливість добре відпочити.
— Не слід глузувати, капітане! — заперечив Бондаренко. — У вашому Кушімото принизливий обшук тривав і далі. Його робило не менше сотні солдатів. І лише через тиждень, після того, як було підписано меморандум, дозволили вийти в море.
— Ось бачите, Бондаренко-сан, — зауважив капітан "Кайо-мару". — Японці справедливі: з'ясувавши, що ви не амеко[62], наші закляті вороги, а росіяни, доброзичливі сусіди, яких ми так шануємо — хейко банзай імператору! — благословили вас у щасливе плавання.
— Кажете: "щасливе"? Ні, пане Тамакіті, нас благословили на той світ!
Бондаренко зазначив, ніби першого травня над його судном знову пролетів японський бомбардувальник, потім опівночі в лівий борт "Ангарбуду" з підводного човна було випущено дві торпеди.
— Ось так ваші земляки провели нас у "щасливе" плавання!
— Я з вами, капітане, не стану сперечатися, — заявив розсудливий Тамакіті. — Якщо ви не бажаєте підписати документа, зазначивши, що "Ангарбуд" був потоплений не нами, японцями, а кимось іншим, тоді я змушений відвезти вас і ваших підлеглих у Шанхай"[63].
— Хай! — дочитавши нотатки Ісани, войовниче вигукнув Мукудорі.
Йому навіть відлягло від серця: "Бо таки, хоч нас і перемогли, а все ж ми воювали добре!"
І знову пронизав жах: "Що робити? Як вирватися з цієї пастки?"
О, який же він бовдур! Ба, він знайшов вихід…
Діставши на дні кілька кам'яних скалок, почав кидати вгору.
— Ось так! Ось так! — прицмокував язиком.
Скалки, вилетівши крізь шийку "глека", падали десь на поверхні. Правда, один камінець так і не зміг вилетіти назовні;— впав у воду.
"Це — погано, — засмутився Мукудорі. — А що, коли граната, яку я кину, скотиться назад? Тоді — смерть!"
Він задумав таке: жбурнути гранату на поверхню. Вибухнувши, вона Мукудорі не зачепить, а от "глек" угорі зруйнує. Тоді легко можна вилізти.
— Т-так… — роздумуючи, мовив.
Затис гранату в руці. Смиконув за кільце. Кинув. Слава богу, вона вдало вилетіла з "глека", гупнувши на пісок. І — через кілька секунд — оглушливий вибух. Здригнулися стіни вовчої ями, посипалася земля й пісок. Але самий "глек" лишився цілим.
— Донбутцу! — вилаявся Мукудорі і знову метнув гранату.
Те ж саме: вибух, цівки піску згори, їдучий дим од вибухівки — от і все.
— Донбутцу! Донбутцу! — мов навіжений закричав, жбурляючи одну за одною, останні гранати.
Ні, хоч шийку "глека" й вищербило — шматки породи впали, вдаривши Мукудорі по стегну, — проте все лишалося, як і було.
— О-ох! — з відчаю простогнав і, непритомний, звалився у воду.
Невдовзі почувся гуркіт мотора — до ями, в якій сидів напівбезумний Мукудорі, під'їхав бронетранспортер.
— Ось і воронки: вибух стався тут, — мовив хтось.
— Може, який-небудь звір наступив на міну? — висловив здогад інший.
— Ні, на вирву од вибуху міни не схоже.
— Іване, Іване! Йди-но сюди, — покликав той, хто першим угледів воронки. — Тут теж "глек" і… щось ворушиться.
Іван Затуливітер скочив із бронетранспортера.
