Останній рейс "Сінтоку-мару" - Тендюк Леонід
Він повертався з путини від Малого Курильського пасма. В головному двигуні поплавилися підшипники, їх будь-що треба було замінити.
Море штормило, присадкувате судно, з трюмами, повними риби, носом черпало воду, раз у раз зариваючись у бурунисті хвилі. Вода прекочувалася через палубу. Все було закріплено по-штормовому. Безлюдно. Ніхто із членів команди на палубу не виходив.
Та ось траулер спинився під прикриттям берега, куди вітер уже не досягав, а хвилі значно понижчали. І тоді Мукудорі уздрів як на палубу один за одним почали підніматися одягнуті в зюйдвестки рибалки.
Серце його прискорено забилося. Надто свіжі були враження від перебування в полоні на тому, навіки втраченому березі. А ці мореплавці, що він їх нині побачив, прибули саме звідти. І хоч росіяни нічого лихого йому не зробили — не кривдили й не принижували, все ж у серці закипіла безпричинна лють, так ніби вони, а не його земляки-мілітаристи змусили пройти крізь тяжкі випробування.
Якір-ланцюг, загримівши, поповз у воду. На берег із корми завели швартові кінці, спустили трап.
— Добрий день! — склавши докупи долоні та уклінно нахиляючись, привітався Мукудорі. — Ласкаво просимо на землю Японії.
— Добрий день. Конніті ва! — почулося у відповідь.
Обтираючи рукавом забризкане обличчя, до Мукудорі весело посміхався високий моряк. У рисах його обличчя здалося щось дуже знайоме. А гість, видно було, теж силкується пригадати, де він бачив цього японця.
Нарешті голосно вигукнув:
— Здорово, здорово, пане Мукудорі! Що — не впізнаєш?
— З-здрастуйте, — не попадаючи зуб на зуб, відповів. — Упізнаю…
Перед ним стояв Іван Затуливітер, його рятівник, який виволік Мукудорі з палаючого доту на Сюмусю.
"Чисімо-ретто знову нагадує про себе", — поспішивши назустріч Затуливітру, майже вголос проказав він.
Але посмішка — ширма, якою японці вміють прикривати свої наміри, — сховала біль та сум'яття, що піднялося в душі. Він привітно мовив:
— Радий знову вас бачити.
Власне, якщо зважити усе, що колишньому смертнику зробив цей стрункий, русявочубий хлопець, то радість, якщо вона була справжня, можна зрозуміти.
— І я радий бачити тебе живим-здоровим, — щиросердо відказав Іван.
Йому, степовикові, поталанило вийти живим із пекла війни. І хоч кортіло вернутися в рідну Таврію, він, демобілізувавшись, залишився на Курилах, там, де полягли його бойові побратими. Став рибалкою вирушав на лов із Сєверо-Курильська в Охотське море й у Тихий океан. Правда, не думав, що доведеться потрапити в Японію, тим паче зустрітися з "хрещеником", якого колись урятував. Але ж немарно кажуть: то лише гора з горою не сходиться… Спливуть роки — Іван ще раз побачиться з Мукудорі, за інших, майже трагічних обставин.
Рибалок із радянського СРТ[75] гід-перекладач узяв під свою "опіку".
Як і наказував Кокікі, він, ніби між іншим, заходився випитувати про нинішні Курили, про зміни, що сталися на Шумшу та Парамуширі.
Рибалки, збагнувши, куди гне "гостинний" японець, крадькома перезирнулися. А Затуливітер, не криючись, все ж відрубав:
— Те, що було, загуло, пане Мукудорі. І вороття не буде.
— Японію ви скривдили, забравши в неї Чисімо-ретто й Карафуто, — тепер уже відкрито перейшов у наступ гід.
Повернувшись із полону та потрапивши в тенета до американської таємної служби, Мукудорі, якого янкі змусили спеціалізуватися на радянській далекосхідній околиці — Курилах і Сахаліні, взявся за довідники, почав вивчати історію "освоєння" Японією північних територій.
Авторитетний "знавець" тієї історії Рюуносуке писав: той, хто утримує Курильські острови, володіє й дверима між океаном і Охотським морем і, отже, завжди може зберегти за собою перевагу повного контролю над ними.
Ось для чого потрібні були північні території! Не тому, що в японців обмаль своїх земель і вони перенаселені — "освоювачам" потрібні були переваги, як про це зазначав Рюуносуке.
Правда, Мукудорі знав: якщо бути справедливим, то нікуди не дінешся від того, що з сивої давнини Курили належали Росії, а крайньою північною околицею Японії завжди був острів Хоккайдо.
На Курильському архіпелазі, затиснутому лещатами Охотського моря й Тихого океану, першими з'явилися не японці, а російські землепрохідці.
Було те дуже давно. В сімнадцятому столітті про далекі острови сповістив прикажчик Анадирського острогу Володимир Атласов, хоч російські звіробої-промисловики плавали до них набагато раніше. Вони й відкрили ті суворі, ніким не бачені землі, на яких жили мужні й працьовиті айни[76].
Минав час, і Японія почала зазіхати на. відкриті росіянами суходоли, нищити зведені там землепрохідцями фортеці й поселення.
Коли в кінці дев'ятнадцятого століття Курили повністю опинилися під п'ятою імператорської Японії, звідти силоміць вигнали тубільців та росіян-поселенців. Айнів із давно насиджених місць переправили на інші, південні острови, під страхом смерті заборонивши залишати ті землі.
Тоді-то так званий вчений Окамото Кансуке виступив із закликом заснувати для "освоєння" Курил асоціацію Чисімо Гікаї.
Сам імператор благословив його починання — і на колись російські острови ринули полчища "освоювачів".
Похід було організовано на кількох вітрильниках, які відчалили з Токіо під керівництвом самурая-авантюриста Гунзі Нарітада.
"Освоювачі" добралися аж до Шумшу, на ньому й осіли. По-хижацьки нищили тамтешніх морських звірів — каланів і котиків, хутро яких цінувалося так високо.
Слідом за "мирними" колонізаторами прийшли військові. Острови дедалі більше перетворювалися на казарму, дарма що за Вашінгтонською угодою тисяча дев'ятсот двадцять другого року Курили було оголошено мирними островами й включено в демілітаризовану зону Великого океану.
Про все це, звичайно, знав Мукудорі, вивчаючи історію островів, на яких йому випало перенести стільки горя. Знав, що Японія на ті землі не має ніякого права. І все ж, зустрівшись нині з радянськими рибалками, знехтував істиною, висловив зухвалі самурайські претензії.
— По-твоєму виходить: ми вас скривдили? — перепитав Затуливітер.
— Не будемо більше про це говорити. Ми ж бо друзі й сусіди, і нам нічого ділити, — зрозумівши, що сказав зайве, мовив Мукудорі.
— Я теж так гадаю, — погодився Затуливітер.
Поки ремонтували двигун, рибалки СРТ знайомилися з містом, відвідали рибоконсервний завод і навіть побували в сусідньому порту.
Мукудорі від них не відставав, повсюди супроводжуючи гостей.
Випитати що-небудь йому так і не вдалося. І тоді Кокікі за наказом майора велів Мукудорі запросити радянських моряків до себе додому і влаштувати для них вечоринку.
Пішов із товаришами й Затуливітер.
Внизу на столиках уже стояли закуски, в пузатих кришталевих пляшках жовтіла каламутна саке.
Не встигли хлопці опуститися на подушки для сидіння, як у кімнаті з'явилося кілька молодих, вродливих японок. Одягнуті в барвисті кімоно, вони сіли поряд із моряками за невеликими приземкуватими столиками. Защебетали щось незрозуміле на своїй "пташиній" мові.
— Ти ба! Як у ресторані — прислуговують офіціантки, — пошепки мовив Затуливітер.
Старший механік траулера, бувалий моряк Євген Сєдих, що сидів поряд, пояснив:
— Не офіціантки, хлопче, а гейші. Може, пригадуєш стародавню матроську пісню про гейш?
Коли в порт зайде англійський крейсер,
Лейтенант вам розповість про гейш, —
тихо наспівав Затуливітер.
— Вона, вона, — кивнув головою Сєдих. — Так оце перед нами ті гейші і є, дівчата, які водночас офіціантки й артистки, що прислуговують і розважають гостей.
— Оце так Мукудорі! — ще більше здивувався Іван. — Має таку прислугу.
А гейші уже почали господарювати. Вони підсовували гостям тарілки із стравою, наливали, стежили, щоб ніхто не нудьгував.
Одна з них щось мовила Мукудорі, той в свою чергу звернувся до капітана СРТ, поцікавився, чи бажають гості послухати пісень та побачити, як танцюють японки.
— Ми згодні, — відповів капітан.
Дівчина дістала з шкіряного футляра маккурі[77] і, підвівшись із долівки, заходилася грати. Тим часом дві інші пустилися в танок.
Музика сямісену мелодійна, але журлива, так, ніби струни ридають, і Затуливітру стало сумно. А дівчата кружляли й кружляли.
Іван бачив, як перед очима, немов переливисті хвилі, миготять усіяні квітками хризантем кімоно, в такт музиці дрібно цокотять дзорі[78].
Він, не відводячи очей, спостерігав. Навіть незчувся, коли до нього підсіла гейша. Вона підійшла крадькома ззаду. Опустившись на пласку дзабутон, обвила руками Іванову шию. Збоку ніби щось клацнуло, висульки на бамбуковій циновці, якою був занавішений вхід до сусідньої кімнати, хитнулися…
Мукудорі виявився гостинним господарем. Не скупився на частування, умовляв гостей залишитися в нього на ніч.
— Дякуємо. Всього, як мовиться, потроху, — ввічливо відказав капітан. — Нам час іти.
Попрощалися вони як друзі.
До кінця ремонту залишалося кілька днів. Траулер збирався в дорогу. Саме тоді й розкрилася справжня "гостинність" гіда-перекладача.
Цього разу Мукудорі прийшов на траулер раніше — відразу після сніданку.
Моряки поралися на палубі. Привітавшись із пірса, гід покликав Затуливітра.
— Піднімайтеся, пане Мукудорі, по трапу.
— Краще спустіться ви…
Іван зійшов униз.
— Присядьмо на хвильку, — запропонував Мукудорі, показуючи рукою на дерев'яну колоду в кінці причалу.
Вони присіли, запаливши цигарки.
— Спасибі тобі за хліб-сіль, — мовив Іван. — Усе було так добре. Тільки незрозуміла вихватка твоєї гейші. Чого це вона раптом кинулася мені на шию? Якась дурість!
Мукудорі мовчав. Потім тихо, по-змовницькому мовив:
— Я хотів тобі, Іване, запропонувати одну річ…
— Запропонувати? Мені?
— Тобі, моєму давньому знайомому, — підтвердив Мукудорі.
Те, що почув моряк з уст цього "сумирного" японця, обурило і вразило в саме серце. Та й кого б воно залишило байдужим! Мукудорі пропонував, щоб Іван відстав від судна.
— Ти що, гад, з глузду з'їхав?! — пополотнів моряк.
— Не кричи так голосно, — урвав його японець.
— Та я не те що кричатиму — я розчавлю тебе, як слимака!
В очах гіда зблиснула ненависть. Ще мить тому тихий та привітний, він став, як звір, хижим і агресивним.
— Руки короткі, — прошипів. — Не розчавиш.
— Так, можливо, — зітхнув Затуливітер. — Бійки на чужому березі заводити не стану.
— От і добре, — мовби погодився Мукудорі і раптом із бокової кишені вихопив чорний паперовий конверт.
Розкривши його, витяг якісь фотографії.
— На, полюбуйся, — зловтішно мовив, простягуючи Затуливітру фото.
Іван побачив себе в обіймах гейші.
— Яка ж бо ти підступна сволота! — стиснув він кулаки.
