Останній рейс "Сінтоку-мару" - Тендюк Леонід

Насамперед вони забезпечили "рибалок" пальним. Його взяли з таким розрахунком, щоб можна було пройти від Хоккайдо вподовж Курильського архіпелагу до Шумшу і навіть далі, а потім вернутися назад.

Отож пального лишалося чимало. Матрос-моторист Міяма за наказом капітана не збавляв обертів двигуна, справді-таки витискуючи з нього все, на що він був здатний.

Серед крутих, пагористих хвиль шхуна від днища до клотика[83] тряслася, немов у лихоманці. Вона йшла тепер уже в нейтральних водах, кудись далі й далі на схід.

Довкруг, на тисячі миль, розкинувся пустельний океан.

— Тихий хід! — схилившись над перемовною трубою, прокладеною з ходової рубки в машинне відділення, гукнув капітан.

Міяма натиснув на важіль — "Сінтоку-мару" стишила хід, рухаючись за інерцією.

Разом із боцманом Кавагуті Мукудорі щойно піднявся на місток. Він чув, як капітан давав розпорядження мотористу. Йому чомусь стало весело, і він сказав:

— Правду мовиться, що злодій спить лише вдень.

— Ха! — озвався капітан, зрозумівши глузливий натяк на свою адресу. — Можливо, й так. Та якби не туман і не сніговиця, хтозна, чим би все скінчилося. Ви ж бо, сіндо, самі бачили, що сторожовий катер нас переслідував.

— Бачив, Хасімото-сан, — погодився Мукудорі. — А тому за все вам спасибі! Хоч і ганебно, проте врятувалися.

— Ганьбою гатки не гатити, — зауважив боцман.

Він, мабуть, більш за всіх був розчарований, злився, що все так склалося і йому, Кавагуті, не вдалося до кінця довести дорученої справи — виявити й запеленгувати берегові радіоточки на Сімуширі. Втім, не моргнувши оком, удав, що радий.

— От тільки невода шкода, — прицмокнув язиком. — Господарю шхуни зайві витрати, — зиркнув він на Мукудорі.

У куточках губ майнула хитра посмішка, на вилицюватому обличчі, мов брижі, врізнобіч побігли дрібні зморшки. А єдине, схоже на стулку морського гребінця, вухо хитнулося й войовниче настовбурчилося.

"Неначе ріг носорога", — подумав Мукудорі і, не стримавшись, пирснув сміхом.

Вголос же мовив:

— І рибалили й тікали ми хвацько. У страха, кажуть, великі очі. Яке наше місцезнаходження? — перевів він розмову на інше.

Капітан назвав приблизні координати. Приблизні тому, що обсервації через туман і сніг, які заступили небо, не робили.

А все ж і приблизне місцезнаходження шхуни — далеко від берега, десь серед океану.

— Ого! — здивувався Мукудорі. — Ми так прудко накивали п'ятками, ніби за нами гналася сотня тигрів. Чого доброго, паніка може закинути аж на Гавайї.

— Тора! Тора! Тора![84] — відбиваючи в повітрі такт рукою, заторохтів боцман. І зловтішно додав: — Після Перл-Харбора там нам робити нічого. Пілоти славного Нагумо постаралися.

В кінці листопада тисяча дев'ятсот сорок першого року кораблі авіаносного з'єднання під командуванням віце-адмірала Тюїті Нагумо разом із велетенським флагманським авіаносцем "Акагі" непомітно залишили Хіттікапську бухту на Хоккайдо й попрямували в океан. Трохи більше ніж через тиждень з їхніх палуб піднялися навантажені бомбами й торпедами літаки. Лігши на давно намічений східний курс, зненацька з'явилися над гавайським островом Оаху, де була основна база американського військово-морського флоту на Тихому океані.

Піратський напад завдав їй нищівного удару. В бухті Перл-Харбор не вціліло жодного корабля. Руйнація, численні жертви…

— Цим пишатися не можна, — почувши про Гавайї, заперечив капітан.

— З яких це пір ви стали пацифістом?[85] — визвірився Кавагуті.

Боцману була відома біографія Іомури Хасімото. Він знав, що той під час війни служив офіцером в імператорському флоті, не раз полював на радянські торговельні судна. Коли торпедували пароплав "Об", Хасімото знаходився на борту одного з есмінців, які, перетнувши протоку Лаперуза, супроводжували караван японських транспортних суден[86].

"Пишатися не можна! — потай перекривив він капітана. — Чути подібне з уст колишнього офіцера — ганьба, — зло подумав. — Правда, вони, хоккайдці, всі такі: дух відданості мікадо[87] в їхніх серцях ніколи й не ночував. Відомо, що відразу по війні хоккайдці виступили з вимогою проголосити незалежність острова. До такого додуматися!" — просичав Кавагуті, що неабияк пишався своїм походженням не з якоїсь там провінційної глушини, а з самого Хонсю, острівного осереддя колись могутньої імперії.

— Звідтоді, боцмане, я заперечую війну, — суворо глянув на нього капітан, — як з'ясувалося, що нам морочили голову.

— Хто ж це вас так дурив? — єхидно запитав Кавагуті.

— Та всі, добродію! — теж уїдливо відказав Хасімото. — Насамперед ті, хто вважає; що життя інших не варте й мізерної сени[88], бо воно, мовляв, свічка на вітрі.

— Я бачу, російський полон зробив із вас червоного.

Він із прикрістю подумав: "Таке-то показав пробний рейс! Мало залишилося справді відданих духу Великої Японії, Ямато-дамасії. Ось тобі й мрія про вісім кутків світу під одним дахом! З такими, як мої "брати" по плавбі, її не здійснити. Що вже казати про матросів, якщо сам капітан — відступник".

І боцман вирішив: як тільки шхуна причалить в Абасірі, негайно про все доповість Кокікі.

— Панове! — озвався Мукудорі. — Ми зібралися не для політичного диспуту. Наказуйте, Хасімото-сан, повертати до берега. Годі блукати наосліп.

"Бевзь, новоспечений багатій! — в думках вилаявся Кавагуті. — Замість того, щоб заступитися й поставити цього переродженця на місце, він, бач, заговорив про політичний диспут. Сумнівний фрукт. До речі, теж хоккайдець, годованець бурого ведмедя"[89].

"Сінтоку-мару", натикаючись на хвилі, які щосили гатили в лівий борт, описала пологу циркуляцію[90] й лягла на західний курс.

Це була дорога додому.

Санкіті, рідний племінник капітана, наймолодший серед матросів, обличчям і станом схожий на вродливу дівчину, вранці змінив вахтового Мікімуру коло стерна.

— Довго ніжишся в ліжку, — невдоволено пробурмотів Мікімура. — Дядечко все пробачає. Скільки на твоєму золотому? — щоб таки довести свою правоту, насмішкувато запитав.

— Рівно восьма.

— Викинь в океан та протри очі! Зараз уже чверть на дев'яту, — показав він на лобову перетинку, де відсвічував фосфором циферблат суднового годинника.

— Не злися, Мікі, — примирливо мовив Санкіті. — Я ж недавно стояв за тебе зайву годину.

Нічого не відповівши, підвахтовий, сердито гупаючи на сходинках дерев'яними черевиками гета, почвалав униз. Туди невдовзі спустилися й Мукудорі та боцман.

У рубці залишилися капітан і він, Санкіті.

— Ти так змарнів, хлопче, — помітивши блідість на його обличчі, співчутливо відзначив Хасімото.

— Я злякався, сенсей, — відверто зізнався племінник. — Що б із нами сталося, дядечку, якби прикордонники наздогнали? Вони б нас розтерзали…

Капітан мовчав. Потім озвався:

— Мене ж не розтерзали. А я в полоні провів не один рік. Росіяни великодушні, — пояснив. — Хоч, правда, не терплять кривди.

— А хіба це гоже — лізти в чужу зону?

— Звичайно, ні, — погодився Хасімото. — Тим паче, що ми сусіди, здавна в одних і тих же водах рибалимо. Море ж для рибалок — спільний дім. Ось тільки така наша, хоккайдців, доля — рідний острів знову перетворюється на військовий плацдарм. Знову пахне порохом, і першими під удар, як уже не раз бувало, підставлять нас. Що не кажи, хлопче, а з сусідами краще жити через стіну, ніж двері в двері. Ще краще — через дорогу, — афористично вирік він.

Полон Хасімото дечого навчив, насамперед вивітрив із голови самурайську войовничість, той "нездоланний", шовіністичний дух Ямато-дамасія, який вкорінився в серцях багатьох.

Після воєнної катастрофи імператорської Японії до її солдатів прийшло гірке похмілля й здоровий глузд. Правда, не до таких закоренілих солдафонів, як боцман Кавагуті. Та й Хасімото не відмовився б, щоб Японія знову стала незламною. Але… але брязкати самурайським мечем він не бажав — надто трагічно скінчилося недавнє брязкання. Спочатку Хасімото поранило, потім він попав у полон; сім'я його —. дружина й двоє дітей — загинула під руїнами будинку, коли на Абасірі налетіла американська авіація.

На "Сінтоку-мару" він пішов, щоб трохи заробити грошей. Йому обіцяли добру платню, натякнули, що сума цілком залежатиме від виконання його "навігаторських" обов'язків. Проте справжньої мети рейсів, у які вирушала шхуна, не пояснили. Про них знали лише Мукудорі та довірений Кокікі боцман Кавагуті.

"Екіпаж чудернацький, — похмуро думав Хасімото, роблячи на карті прокладку курсу. — Збіговисько якихось озлоблених мовчунів. Та й сам я не капітан, а іграшка, якою може бавитися навіть цей кретин Кавагуті".

— Президент риболовецької кампанії, в якій ви служили, рекомендував вас як здібного капітана, — згадав Хасімото слова Кокікі. — Проте — забудьте про самолюбство! — іноді вам, Хасімото-сан, доведеться слухатися сіндо й боцмана.

Ось так! Капітан, повноправний господар судна в плаванні, як те водиться споконвіку, раптом повинен виконувати волю боцмана. Воістину, все пішло шиворіт-навиворіт.

— Хасімото-сан! — заволав упередзорячий. — Ліворуч тридцять — проблисковий огонь.

— Бачу, Кіносіті, — відказав капітан. — То маяк на мисі Сіретоко. Отже, ми майже вдома.

Вранці шхуна пришвартувалася біля рідного причалу.

"ЯПОНІЇ ПОТРІБНА РИБА…"

— Що ж, на перший раз досить і цього, — розглядаючи в монокуляр проектора звивисту, покраплену мерехтливими цятками стрічку, відзначив сержант-дешифрувальник, якому дали зроблений боцманом радіоперехват.

— Є щось путнє, Гаррі? — запитав такий же, як і сержант, здоровань, що сидів за сусіднім столом перед тумбою обчислювального апарата.

— Ні, Майкле, — не відриваючи погляду від стрічки, мовив дешифрувальник. — Звичайні портові радіосигнали. Очевидно, з бухт Такіура й Накатомарі[91], — додав.

— Росіян так просто не спровокуєш, не викличеш в ефір радіостанцій, які нас цікавлять, — відповів той, кого звали Майклом.

— Ти маєш рацію, — докинув сержант. — Не такі вони простодушні, як дехто вважає. Але ж шхуна спеціально ходила в рейс, на її спорядження затрачена не одна тисяча доларів. А ми, американці, люди ділові: вкладений капітал повинен приносити гендель. Ото майор Сміт і хоче козирнути перед начальством, поспішає дати звіт про "блискучі" результати підлеглої йому шхуни.

— Пнеться в генерали, — саркастично зауважив Майкл.

— Атож, — погодився Гаррі.