Тихий Дін - Михайло Шолохов
Вечорами в тупотливому дзвоні стогнали вулиці, грища лунали піснями, танками під гармошку, і тільки глупої ночі догорали в теплій сухмені останні чна околицях пісні.
Наталка на вулицю не ходила, з радістю вислухувала немудрі Докійчині оповідання. Непомітно вирівнялась Докійка в ставну і на свій кшталт гарну дівчину. Рано виспіла, мов яблуко-скороспілка. Цього року, край кладучи її під-літству, прийняли її старші подруги до дівочого свого товариства. Зростом вийшла Докійка в батька: присадкувата, смаглява.
П'ятнадцята весна минула, не вирівнявши тонку незграбну-вату її постать. Була в ній мішанина, зворушлива й наївна, дитинства й не зовсім розквітлого дівоцтва: міцніли і помітно випиналися під кофточкою невеличкі, з кулак, перса, роздавалася в плечах; а в довгих, трішки косих розрізах очей, такі самі ще соромливі й бешкетливі іскрились чорні в агатовій сині білків миндалини очей. Прих1одячи з вулиці, жона Наталці тільки розказувала немудрі свої таємниці.
— Наталю, ясочко, щось хочу розказати...
— Ну, розкажи.
— Михась Кошовий учора цілий вечір зі мною просидів на дубках під гамазеями.
— Чого ти почервоніла?
— Ані трішки.
— Глянь у дзеркало. Чисто полум'я.
—'Ну, стривай. Ти ж засоромила...
— Розказуй, я не буду.
Докійка смаглявими долонями розтирала зашарені лиця, притискаючи пальці до скронь, видзвонювала молодим, безпричинним сміхом: "Ти, — каже, — мов та повная рожа..."
— Ну, ну?—підбадьорювала Наталка, радіючи чужій радості, забуваючи про свою, розтоптану і минулу.
— А я йому: "Не бреши, Михайло". А він божиться, — Докійка дзвіночками розсипала сміх по світлиці, мотала головою, і чорні, туго заплетені кіски ящірками метлялися по нлечах її та спині.
— Що ж він ще плів?
— Хустку, мовляв1 дай на пам'ять.
— Дала?
— Ні, — кажу, — не дам. Піди в своєї кралі попрохай. Адже він з Єрофеєвою невісткою... Вона жалмерка, гуляє.
— Ти подалі від нього.
— Я й так далеко. — Докійка, перемагаючи усмішку, огю-відала: — 3 вулиці йдемо додому, троє нас дівчат, і доганяє нас п'яний дід Михей: "Поцілуйте,—кричить,—хороші мої, по гривні відвалю". Як кинеться на нас, а Нюрка його хворостиною через лоб. Насилу втекли.
Сухе тліло літо. Проти хутора мілішав Дін, і там, де раніш бистрилося шалене стрем'я, утворився брід, на той бік переходили воли, не замочивши спини. Ночами в хутір злазила з гребня густа, пекуча задуха, вітер насичував повітря пряним запахом припалених трав. На толоці горіли сухостійні бур'яни, і тьмяне мариво невидимою запоною висло понад Доном. По ночах густіли за Доном хмари, тріскалася сухо й розкотисто громовиця, але не падав на палку землю дощ, дарма спалахувала блискавка, ламаючи небо на гострокутне блакитне Груддя.
Вночі на дзвіниці кричав сич. Пливкі й моторошні висіли над хутором крики, а сич з дзвіниці перелітав на кладовище, витолочене телятами, стогнав над бурими затравілими могилами.
— На біду, — пророкували старі, зачувши виголоси сича на кладовищі.
— Війна буде.. о".
— Перед турецькою кампанією накликав отакечки.
— Може, знову холера?
— Добра не сподівайся, з церкви до мертв'яків злітає.
— Ох, Миколо-угоднику...
Шумілій Мартин, брат безрукого Олекси, дві ночі засідав на проклятого птаха, під огорожею кладовища, але сич — невидимий і таємничий —нечутно пролітав над ним, сідав на хрест в другому кінці кладовища, сіючи над заснулим хутором тривожні клики. Мартин непристойно лаявся; стріляв учорне, обвисле черево хмари, і йшов геть. Жив він поруч. Жінка його, полохлива хвора баба, плодюча, мов кролиця, зустрічала чоловіка докорами:
— Дурень, ото дурень! Що він тобі, вражий сину, заважає чи що? А як бог покарає? Ходжу от на останньому, а ну як не розрожуся через тебе, чортяко?
— Цить ти! Надісь розродишся! Розходилась, мов бондарський кінь. А чого він тут, проклятий, в тугу вганяє? Біду, диявол, кличе. Трапиться війна, — заберуть, а ти їх он скільки нащенила, — махав Мартин у куток, де на повсті плелися мишача пискнява й хропіння дітей, що спали покотом.
Мелехов Пантелей, розмовляючи на майдані з стариками, поважно доводив:
Пише Григорій наш, що австрицький цар наїздив на кордон і віддав наказа, щоб все своє військо зігнати в одне місце і йти на Москву і Петербург.
Старі згадували минулі війни, ділились здогадами.
— Не бувати війні, по врожаю видно.
— Врожай тут ні до чого.
— Студенти баламутять, мабуть.
— Ми про це останні взнаємо.
— Як під японську війну.
— А коня синові справив?
— Чого там загоді...
— Брехня це!
— А з ким війна бо?