Тихий Дін - Михайло Шолохов
— А мастак ти брехати.
— На ланцюг би тебе, рябка.
— Що за базар? Розійдись! — гарлав вахмістр, підходячи, і козаки розходились до коней, посміхаючись і перекидаючись жартами. Після чаю виходили на муштру. Урядники вибивали з них домашню закваску.
— Черево підбери, ей, ти, тельбухи свинячі!
— Рівняння пра-во-руч,. кро-о-ком...
— Чота, стій!
— Арш!
— Ей, лівофлянговий, як стоїш, мать твою...
ГІанове-офіцери стояли осторонь і, спостерігаючи, як ганяють по широкому задвір'ї козаків, курили, іноді втручались в розпорядження урядників.
Дивлячись на вилощених, підтягнутих офіцерів у чепурних ясносірих шинелях і гарно підігнаних мундирах, Григорій почував між собою і ними неперелазний, невидимий, мур: там акуратно пульсувало своє, не по-козацькому ошатне,'інше життя, без бруду, без вошей,, без страху перед вахмістрами, що частенько застосовували зубобою.
На Григорія та й на, всіх молодих козаків тяжке вражіння справив випадок, що стався на третій день після приїзду до маєтку: навчались в кінному шикові; кінь Прохора Зи-кова, хлопця з телячо-ласкавими очима, якому часто снилися сни про далеку вабливу станицю, норовистий та полохливий, під час проїжджування вдарив вахмістрового коня. Удар був не дужий і злегка тільки просік шкуру на стегні лівої ноги. Вахмістр наод'маш шмагонув Прохора батогом по обличчі, наїжджаючи на нього конем, крикнув:
— Ти чого, в жилу твою мать, дивишся?.. Чого дивишся?.. Я тобі, с-с-учий сину! Ти в мене проднювалиш днів зо три!..
Сотенний командир, що наказував щось чотовому офіцерові, бачив цю сценку і відвернувся, смикаючи китицю шаблі, нудно й довго позіхаючи. Прохір рукавом шинелі витер з напухлої щоки смугу крови; губи йому затремтіли.
Вирівнюючи в лаві коня, Григорій дивився на офіцерів, але ті розмовляли, ніби нічого не ь трапилось. Днів через п'ять Григорій на водопої впустив у" колодязь цеберку, вахмістр налетів на нього скопцем, заніс руку.
— Не руш!.. — глухо кинув Григорій, дивлячись у воду, що рябіла в цямрині.
— Що? Лізь, гаде, витягай! Морду скров'яню!..
— Витягну, а ти не руш! — не підводячи голову, повільно розтягав слова Григорій.
Коли б коло криниці були козаки, інакше обернулася б справа: вахмістр, безперечно, побив би Григорія, але коноводи були коло огорожі і не могли чути розмову. Вахмістр, підступаючи до Григорія, оглядався на них, хрипів, вивалюючи хижі, безглузді від гніву очі.
— Ти мені що? Ти як говориш з начальством?
— Ти, Семен Єгоров, не насипайся!
— Загрожуєш?.. Та я тебе в мокре!..
— От, що, — Григорій відірвав від цямрини голову,— якщо ти коли вдариш мене-т~ однаково вб'ю! Зрозумів?
Вахмістр, уражений, позіхав квадратовим сазанячим ротом, не знаходив відповіді. Момент для розправи було загубленої Посіріле, кольору вапна, обличчя Григорія не обіцяло нічо.о доброго і вахмістр розгубився. Він пішов від колодязя, ковзаючись по грязі, замішаній під жолобом, по якому зливали воду в довбані корита, і йже, відійшовши, сказав, обернувшись, розмахуючи кулаком, як молотом:
— Сотникові доложу. Ось я сотникові відрапортую. — Але сотникові чомусь так і не сказав, а на Григорія тижнів зо два гнав гонку, чіплявся до кожної дрібниці, позачергово посилав на варту і уникав зустрічатись очима.
Нудний, одноманітний порядок дня вимотував живе. До вечора, аж доки сурмач просурмить зорю, мотались на муштрі в піших і кінних лавах, прибирали, чистили й вигодовували на конов'язях коні, і товкли безглуздя словесности і тільки о десятій годині, після перевірки і призначення на варту, ставали на молитву,' і вахмістр, обводячи вишиковану шерегу круглими олив'яними очима, заводив зроду хрипкуватим голосом "отче наш".
Зранку починалась та сама волинка, і минали дн; різні і в той же час подібні, як близнята.
На весь маєток, крім старої дружини управителевої, була одна жінка, на яку заглядалася вся сотня, не виключаючи й офіцерів, — молоденька, гарненька управителева поко-увка — полька Франя. Вона часто бігала з дому до кухні, де панував старий безбровий кухар.
Сотня* розбита під час муштри на чоти, зідхаючи й підморгуючи, стежила за —шелестінням сірої Франиної спідниці. Почуваючи на собі постійні погляди козаків і офіцерів, вона наче вимастилася в потоках похоті, що їх випромінювали три сотні очей, і, задирливо здригаючи стегнами, бігала з дому до кухні, з кухні в дім, усміхаючись чотам по черзі, панам офіцерам порізно. Її уваги домагались усі, але, за поголосками, поспіх мав самий тільки сотник, кучерявий і густоволохатий з ніг до голови.