Тихий Дін - Михайло Шолохов

— Не інакше, як виступати.

Не дадуть і відпочити, чорти!

— Вахмістр' казав, що бригадний командир приїде. "Та-та-та — трі-трі-та-ті-та!.." — плеснув сурмач тривогу.

Козаки посхоплювалися.

— Куди кисета запроторив? — заметушився Прохір.

— Сі-і-д-ла-ти!

— Пропади він, твій кисет! — на бігу крикнув Григорій.

У двір убіг вахмістр. Придержуючи рукою шаблю, про-

тюпцяв до конов'язі. Коні засідлали в належний за статутом термін. Григорій рвав приколи намету; йому встигнув ше-потнути урядник:

— Війна, хлопче!.

— Брешеш?

— І от тобі бог, — вахмістр сповістив!

Зірвали намети. На вулиці шикувалася сотня.

Командир сотні на розпаленому коні крутився перед

лавами.

— Чотовими колонами!.. — повиснув над лавами його дзвінкий голос.

; Зацокотіли копита коней. Сотня на ристях вийшла з містечка на тракт. Від села Кустень перемінним алюром ішли до полустанка перша та п'ята сотні.

Через день полк вивантажився на станції Верби, за тридцять п'ять верст від кордону. За станційними, березками займалося на зорю. Погідний обіцяв бути ранок. На коліях гуркотів паротяг. Блищали відлаковані росою рейки. По мостинах хропучи сходили з вагонів коні. За водотягом перекликання голосів, басовита команда.

Козаки четвертої сотні за поводи виводили коні за переїзд. В бузковій пухкій темряві в'язкі пливли голоси. Мутно синіли обличчя, обриси коней танули в невиді.

— Яка сотня?

— А ти чий такий приблудився?

— Я тобі дам, падлюко! Як з офіцером, роз-мов-ля-єш?

— Винуватий, ваше благородіє!.. Не пізнав.

— Проїжджай! Проїжджай!

— Чого розлопушився? Паротяг он суне, рушай!

— Вахмістре, де. в тебе третя чота?

— Со-о-о-т-ня, підтягнись!

А в колоні тихо, півголосом:—Підтягнулись, щоб тебе, тягло, дві ночі не спавши.

— Семко, дай потягнути, з вечора не курив.

— Жеребця потягни!..

— Чумбур перегриз, дияволяка.

— А мій на передок розкувався.

Четвертій сотні перегородила дорогу, звернувши вбік.,, інша сотня.

В синюватій білості неба чітко вирізувались, мов намальовані тушшю, силюети вершників. їхали по чотири в шерезі. Коливались списи, схожі на оголене сояшничиння. Зрідка дзв'якне стремено, рипне сідло.

— Ей, братця, ви куди ж це?

— До куми на христини.

— Га-га-га-га!

— Мовчати! Що за розмови?

Прохір Зиков, обіймаючи долонею ковану луку сідла,, вдивлявся в обличчя Григорія, говорив пошепки:

— Ти, Мелехов, не боїшся?

— А чого ж боятися?

— Як же, нині, може, в бій підемо.

— І хай.

— А я от торопію, — признавався Прохір і нервово-перебирав пальцями слизькі від роси поводи: — цілу ніч у вагоні не спав. Немає сну, хоч убий.

Голова сотні хитнулась і поповзла, рух передався третій чоті, розмірено пішли коні, хитнулись ;І попливли приторочені ДО (НІГ списи.

Пустивши поводи, Григорій дрімав. Йому здавалось: не кінь пружно переступає передніми ногами, похитуючи його в сідлі, а він сам іде кудись в теплій чорній дорозі, і йти незвичайно легко, радісно.

Прохір щось говорив над вухом, голос його мішався з хрустінням сідла, копитним стукотом, не порушуючи бездумної дрімоти, що обгортала Григорія.

їхали путівцем. Колисаючи бриніла у вухах тиша. Над дорогою курились у. росі визрілі вівси. Коні тягнулись до низького колосся, видираючи з рук козаків поводи. Ласкаве світло залазило Григорієві під набухлі від безсоння повіки; він підводив голову і чув усе той же одноманітний, мов скрипіння гарби, голос Прохора.

Пробудив його, раптом припливши з далекого вівсяного поля, густий перекотливий гуркіт.

— Стріляють! — майже крикнув Прохір.

Страх муттю налив його телячі очі. Григорій підвів голову; перед ним рухалась у такт з кінською спиною сіра шинеля чотового урядника, збоку мліло поле з невикоше-ними ділянками жита, з жайворонком, що танцював на рівні телеграфного стовпа. Сотня пожвавішала, густий гарматний стогін пройшов по ній електричним струмом. Підоса-вул Полковніков, підхльоснутий стріляниною, повів сотню ристю. За вузлом путівців, що сходились коло занедбаної корчми, почали здибати підводи біженців. Повз сотню про-мчався ескадрон чепурних драгунів. Ротмістр з русявими бурцями на рудому чистокровному коні, іронічно оглянув козаків і дав коневі остроги. В долинці, болотяній і грузькій, застрягла гавбична батарея. Верхові мордували коней, навколо метушилась прислуга. Рослий рябий батареєць ніс від корчми оберемок дощок, одірваних, напевно, від паркана.

Сотня перегнала піхотний полк. Салдати із згорнутими