Тихий Дін - Михайло Шолохов
— Лови, в австріяків кинеш!
— Не дурій, кобилко, — на льоту розсік Григорій батогом грудку.
— Козачки, везіть їм від нас поклони!
— Самі побачитесь!
У головній колоні шкварили соромицької пісні; товстозадий, подібний до баби, салдат, ішов обік колони задки, ляскаючи долонями по куцих халявах. Офіцери посміхались. Гострий душок недалекої небезпеки зближував їх з салдатами, робив їх поблажливішими.
Від корчми до села Горовищук гусінню плазували піхотні частини, обози, батареї, шпиталі. Почувався смертний подих близьких боїв.
Не доходячи до села Берестечка, четверту сотню випередив командир полку Каледін. З ним поруч їхав військовий старшина. Григорій, проводжаючи очима ставну постать полковника, чув, як військовий старшина хвилюючись— казав йому;
— На триверстці, Василю Максимовичу, не зазначено це село. Ми можемо потрапити в незручне становище.
Відповіді полковника Григорій не чув. Доганячи їх, про* скакав адьютант. Кінь його улягав на ліву задню. Григорій машинально визначив якість адьютантського коня.
Віддалеки під положистим схилом поля показалися халупи сельця. Полк їхав перемінним алюром і коні помітно припотіли. Григорій долонею мацав потемнілу шию свого гнідого, поглядував по боках. За сельцем, зеленим вістрям встромляючись у синю баню неба, виднілися верхівки лісу. За лісом набухав гарматний гук; тепер він потрясав слух вершників, примушував нашорошуватись коні; в проміжках частили рушничні випали. Далекі танули за лісом димки шрапнельних вибухів, рушничні випали відпливали кудись праворуч від лісу, завмираючи і посилюючись. .
Григорій гостро сприймав кожен звук, на кілочки почуттів туго накручувались нерви. Прохір Зиков совався на сідлі, лепетав, не замовкаючи.
— Грицьку, стріляють, — скидається на те, як хлопці ціпком по штахетах. Правда ж?
— Мовчи ти, базікало!
Сотня підтягнулась до села. По дворах кишать салдати, в хатах метушня: хазяї збираються виїздити. Скрізь на обличчях мешканців лежав відбиток тривоги і розгубленосте. В одному дворі Григорій, проїжджаючи, бачив — салдати запалили вогонь під повіткою, а господар, — високий сивий білорус, — розчавлений тягарем раптового нещастя, ходив навколо, не звертаючи уваги. Григорій бачив, як родина його кидала на віз подушки в червоних пошивках, різне манаття, а господар дбайливо ніс зламаний обід колеса, нікому непотрібний, що пролежав на погребищі, можливо, десяток років.
Григорій дивувався на безтолковність бабів, що тягли на вози квітчані горщики, образи й залишали в хатах речі, потрібні та коштовні. По вулиці метелицею стелився випущений кимсь з перини пух. Смерділо пригорілою сажею і затхлим духом льоху. На виїзді перестрів їх біжучи назустріч єврей. Тонка, мов розрізана шаблею, шпарина його роту роззявлена криком:
— Пане козаче! Пане козаче! Ах, бож-ж-же-ж мій!
Маленький, круглоголовий козак їхав ристю, помахуючи
батогом, не звертаючи на крик уваги.
— Стій! — крикнув на козака підосавул з другої сотні. Козак пригнувся до луки і шмигнув у завулок.
— Стій, мерзотнику! Якого полку?
Кругла голова козака припала до кінської шиї. Він, мов на перегонах, повів коня скаженим чвалом, коло високого паркана, підняв його дивки і ловко перемахнув на той бік.
— Тут 9-й полк, ваше благородіє, не інакше, як з їхнього полку, — рапортував підосавулові вахмістр.,
— Чорт з ним, — поморщився підосавул і звернувся до єврея, що припав до стремена. — Що він у тебе взяв?
— Пане офіцере... Годинник, пане офіцере!.. — єврей часто блимав очима, повертаючи до офіцерів, що під'їхали, гарне рудувате обличчя.
Підосавул, відводячи ногою стремено, рушив уперед.
— Німці прийдуть, однаково заберуть, — посміхаючись у вуса, від'їжджаючи, промовив він.
Єврей розгублено стояв серед вулиці. По обличчі його блудила конвульсія.-
— Дорогу, пане-жиде! — суворо крикнув сотник і замахнувся нагайкою.
Четверта сотня пройшла проз нього в дрібному стукотінні попитів, у скрипі кульбак. Козаки насмішкувато косились на розгубленого єврея, переговорювались.
— Наш брат живий не буде, щоб не вкрасти.
— До козака кожна річ, прилипає.
— Хай погано не кладе.
— А меткий цей...
— Ач, махнув через паркан, мов хорт!
Вахмістр Каргін відстав від сотні і під сміх, що прокотився по лавах козаків, опустив списа.
— Біжи, жидюго, заколю!..
Єврей перелякано позіхнув ротом і побіг. Вахмістр наздогнав його, ззаду шмагнув нагайкою. Григорій бачив, як єврей спіткнувся і, закриваючи обличчя долонями, повернувся до вахмістра. Крізь тонкі пальці його цівкою приснула кров.
— За що?.. — з риданням у голосі крикнув він.
Вахмістр, маслячи в усмішці круглі, мов казьонні гудзики,
шулячі очі, відповів, від'їжджаючи:
— Не ходи босий, дурню!
За селом, у