Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

па­нагія та звізда. Про­то­поп щось ска­зав ти­хо архієреєві, ско­са пог­ля­да­ючи на от­ця Ха­ри­то­на. Отець Ха­ритін як гля­нув на вла­ди­ку, та й пе­ре­ля­кав­ся, зат­ру­сив­ся й сто­яв на од­но­му місці, на­че скам'янів.

- Що ж ти не підійдеш до ме­не з хрес­том? Ти п'яний чи тве­ре­зий? - ска­зав го­лос­но архієрей, так що ближчі па­рафіяни чу­ли.

Отець Ха­ритін пе­ре­ля­кав­ся на смерть. В йо­го но­ги зат­ру­си­лись, і він все сто­яв в брамі.

- Та підійди ж з хрес­том! Чи ти не­ду­жий, чи п'яний? Бла­го­чин­ний, візьми в йо­го хрест та підне­си мені, - ска­зав архієрей.

- Ні! Я чо­гось нез­ду­жаю, - обізвавсь о. Ха­ритін.

Благочинний взяв од от­ця Ха­ри­то­на хрес­та й підніс архієреєві. Архієрей поцілу­вав хрест і пішов у церк­ву. Дя­ки заспіва­ли "Дос­той­но єсть", - до їх прис­тав архієрей­ський хор. Дзво­ни дзе­ленька­ли, а ве­ли­кий дзвін хрипів, не­на­че ста­ра роз­би­та ско­во­ро­да.

- Чом ти не ку­пиш но­во­го дзво­на? Чуєш, як сту­кає твій дзвін, не­на­че роз­би­тий ка­зан, - ска­зав архієрей до от­ця Ха­ри­то­на.

- Я… в… ва­ше пре­ос­вя­щенст­во!.. Хлопці на ве­лик­день на ра­до­щах так дзе­ленька­ли, що дзвін тро­хи лус­нув, - ска­зав отець Ха­ритін.

- Що він ка­же? - спи­тав архієрей в бла­го­чин­но­го. Бла­го­чин­ний пе­ре­ло­жив сло­ва от­ця Ха­ри­то­на по-руській.

- Ти не дбаєш за дім бо­жий. В те­бе дзво­ни по­роз­би­вані, церк­ва ста­ра, ан­тимінс ста­рий, все ста­ре, - ка­зав сер­ди­то в ол­тарі архієрей на всю церк­ву. - В те­бе все ста­ре й не­чис­те. А то що? - Архієрей по­ка­зав пальцем на жертівник, де зо­ло­тий промінь сон­ця ви­дав кілька по­ро­шин.

- Дурак, ста­рий прос­тець, не­уч! - заг­римів архієрей на всю церк­ву.

В от­ця Ха­ри­то­на в душі по­хо­ло­ло.

- Чи чуєш, бра, як архієрей по­па лає! - го­моніли ниш­ком лю­ди в церкві.

- А мо­же, то він так чуд­но бо­гу мо­литься, - об­зи­ва­лись де­котрі чо­ловіки.

- В те­бе кни­ги несп­равні. Ти не вмієш пи­са­ти кни­жок. Де ти вчив­ся? - спи­тав архієрей.

- Я вчив­ся до­ма в батька, - лед­ве насмілив­ся про­мо­ви­ти отець Ха­ритін, - а на свя­ще­ни­ка ме­не ек­за­ме­ну­вав ду­хов­ник в Лаврі.

- Знаю я ваші ек­за­ме­ни. По­пе­ре­во­дять вас, ста­рих, на малі па­рафії, - су­во­ро ска­зав архієрей.

- Мене вільша­ницька гро­ма­да обібра­ла на па­рафію, - ти­хо обізвав­ся отець Ха­ритін, при­га­ду­ючи сло­ва Онисі.

- Що він ка­же? - спи­тав архієрей в бла­го­чин­но­го, не ро­зуміючи по-українській.

Благочинний пе­ре­ло­жив сло­ва от­ця Ха­ри­то­на по-руській. Архієрей спах­нув, аж по­чер­вонів.

- Яка там гро­ма­да! Яке має пра­во гро­ма­да нас­та­нов­ля­ти вас! Я вам по­ка­жу гро­ма­ду, ви, старі п'яниці, дурні, не­учі! Ми вас пе­ре­чис­ти­мо!

З ол­та­ря на ша­нов­ну гро­ма­ду так і си­па­лись сло­ва: "ду­рак", "бол­ван", "не­уч", "п'яни­ця". Мо­ло­диці ду­ма­ли, що то архієрей якось по-своєму мо­литься бо­гу, і по­ча­ли би­ти пок­ло­ни. Чо­ловіки го­моніли: "Чи ти ба, як архієрей лається в ол­тарі?"

- Благочинний, зніми з йо­го ри­зи й ря­су! - ска­зав сер­ди­то архієрей. - Я вам по­ка­жу гро­ма­ду.

Благочинний підско­чив до от­ця Ха­ри­то­на, зняв з йо­го ри­зи, підриз­ник, а потім ря­су. Па­нот­цеві зда­ло­ся, що архієрей вже за­бо­ро­нив йо­му слу­жи­ти служ­бу бо­жу. Отець Ха­ритін сто­яв, не­на­че гро­мом при­би­тий; він не чув, як йо­го ро­зоб­ла­ча­ли, зніма­ли з йо­го ри­зи; він зовсім охо­лов і зде­ре­венів.

Півчі гриміли. Церк­ва бу­ла повнісінька лю­дей. Архієрей вий­шов з царських врат, поб­ла­гос­ло­вив на­род і ска­зав кілька слів до лю­дей, що во­ни нед­бай­ливі, що в їх дзво­ни по­биті, церк­ва ста­ра й несп­рав­на.

- Що то він ка­же? - пи­та­ли один у дру­го­го лю­ди.

- Хто йо­го зна: чи нав­чає, чи до­ко­ряє за щось, - го­во­ри­ли лю­ди.

Благочинний торк­нув о. Ха­ри­то­на, щоб він зап­ро­сив архієрея на обід.

Отець Ха­ритін насмілив­ся прис­ту­пи­ти до вла­ди­ки й поп­ро­сив до се­бе на обід. Але в той час в церк­ву ввійшов польський пан дідич, з кот­рим архієрей ко­лись обідав в од­но­му селі в поміщи­ка. Архієрей зир­нув на йо­го і впізнав. Пан прис­ту­пив до царських врат, поцілу­вав хрес­та й зап­ро­сив архієрея до се­бе на обід. Архієрей по­ки­нув нав­ча­ти гро­ма­ду й пішов з па­ном з церк­ви. Тільки що во­ни вий­шли за поріг, архієрей тричі поцілу­вав­ся з па­ном, взяв­ся з ним попід ру­ки й пішов до ка­ре­ти.

- Чи ти ба! З па­ном аж тричі поцілу­вав­ся! - за­го­моніли лю­ди по всьому цвин­тарі. Мо­ло­диці осміхну­лись, а чо­ловікам ста­ло ніяко­во: во­ни очі пос­пус­ка­ли. В селі лю­ди не лю­би­ли па­на діди­ча.

Сідаючи з па­ном в ка­ре­ту, архієрей го­лос­но, зовсім не по-цер­ков­но­му роз­мов­ляв з па­ном і навіть за­ре­го­тав­ся. Гро­ма­да по­чу­ла й собі засміялась. Ка­ре­та по­ко­ти­ла в панський двір, і ні од­на ду­ша не пішла про­вод­жу­ва­ти архієрея до пансько­го дво­ру.

Зате на­род ру­шив за по­воз­ка­ми, котрі поїха­ли в ба­тю­щин двір. По­воз­ки зас­та­ви­ли сли­ве усе подвір'я і навіть тік. Півчі, ди­яко­ни, па­нотці, поліцей­ські, про­то­поп, а за ни­ми всіма по­го­ничі за­ли­ли по­кої, сіни й пе­кар­ню от­ця Ха­ри­то­на, По­зас­те­ля­ли сто­ли в усіх по­ко­ях, навіть в сінях. Вся ва­та­га ки­ну­лась до по­зас­те­ле­них столів. По­го­ничів по­са­ди­ли обіда­ти над­ворі під вікна­ми. Ку­ри, гу­си, по­ро­ся­та, інди­ки - все щез­ло в од­ну мить. Півчі кри­ча­ли: "Горілки!" Про­то­ди­яко­ни кри­ча­ли: "На­лив­ки!" По­го­ничі не хотіли їсти житнього хліба й ре­пе­ту­ва­ли: "Да­вай па­ля­ниць!" Па­ля­ниць не ста­ло, по­го­ничі сту­ка­ли лож­ка­ми в вікна, аж шиб­ки по­би­ли. Мо­ло­диці біга­ли, роз­но­си­ли стра­ву й все-та­ки не на­го­ду­ва­ли тієї са­ра­ни. На двір от­ця Ха­ри­то­на не­на­че набігла та­тарська ор­да, об'їла, об­пи­ла, ще й ви­ла­яла Они­сю Сте­панівну, що всього бу­ло ма­ло. На виїзді от­цю Ха­ри­то­нові до­ве­лось да­ва­ти ха­барі про­то­ди­яко­нові, півчим, кон­тор­щи­кові й ре­ген­тові. Пе­ред ве­чо­ром архієрей­ська ка­ре­та ру­ши­ла з пансько­го дво­ру, а за нею ру­шив увесь поїзд.

Отець Ха­ритін, вип­ро­ва­див­ши ор­ду, як упав на ліжко, та вже більше й не вста­вав. Він про­ле­жав місяць та й бо­гу ду­шу од­дав. Зос­та­лась Они­ся Сте­панівна удо­вою з дво­ма доч­ка­ми та си­ном. Ще пе­ред архієрей­ським приїздом Они­ся Сте­панівна по­хо­ва­ла батька й матір. А те­пер до­ве­лось хо­ва­ти й сво­го па­нот­ця. В домі підняв­ся ве­ли­кий плач: го­ло­си­ла Они­ся Сте­панівна, пла­ка­ли доч­ки. 3 се­ла пос­хо­ди­лись мо­ло­диці й ба­би, на­тов­пи­лись в по­кої й го­ло­си­ли на ввесь двір. От­ця Ха­ри­то­на пок­ла­ли в світлиці без риз і навіть без ря­си: це ще більше зав­да­ва­ло жа­лю й своїм, і чу­жим, і па­рафіянам.

- Де ж я те­пер дінусь? Ку­ди я го­ло­ву при­хи­лю з си­ро­та­ми? Ме­не ви­же­нуть з ха­ти, ви­ки­нуть з оселі. Те­пер же я не­щас­ли­ва й безп­ри­хильна навіки! - го­ло­си­ла Они­ся Сте­панівна. - Кру­гом ме­не во­ро­ги: не­ма в ко­го по­ра­ди шу­ка­ти.

Зібралась у двір вся вільша­ницька гро­ма­да. В го­роді за­па­ла­ло ба­гат­тя: гро­ма­да ста­ви­ла обід. Поз'їжджа­лись свя­ще­ни­ки й по­хо­ва­ли з гро­ма­дою ос­таннього виб­ра­но­го гро­ма­дою ба­тюш­ку. Свя­ще­ни­ки ра­ди­ли Онисі не га­яти ча­су, - їха­ти до Києва та