Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький

- На тобі сви­ту та за­раз геть з моєї ха­ти! - кри­ча­ла Они­ся.

- Якби в ме­не бу­ла своя ха­та, то я б і пішов. Ку­ди ж я піду? Батька не­ма, ма­тері не­ма. Бу­ла ко­лись в ме­не ма­ти, та на сте­пи втек­ла, а ме­не по­ки­ну­ла…

Прокіп сів на ла­ву й нес­подіва­но зап­ла­кав, як пла­чуть ма­ленькі діти: по­пе­ре­ду зап­хи­кав, а потім за­ри­дав го­лос­но й вти­рав сльози ку­ла­ком. Най­мич­ки й пан­ни по­ча­ли сміятись, а сльози по­ча­ли ду­ши­ти Про­ко­па. Він підняв го­ло­ву вго­ру, як підніма­ють діти, й по­чав не­на­че стог­на­ти, вти­рив­ши очі в сте­лю. В йо­го сльози за­би­ва­ли дух, а далі пе­рес­та­ли тек­ти; очі ста­ли сухі, а Прокіп все стог­нав, не­на­че йо­му прий­шов кінець. Сміх в пе­карні за­тих. Най­мич­ки поск­рив­ля­лись. Пан­ни од­на за дру­гою по­ви­хо­ди­ли з пе­карні. Вий­шла й Они­ся, мах­нув­ши ру­кою. А Прокіп ще дов­го ри­дав по-ди­тячій та кри­чав: "Ма­ти втек­ла, ме­не по­ки­ну­ла. Ма­ти ме­не жа­лу­ва­ла, гос­тинці мені да­ва­ла; а те­пер ме­не ніхто не жа­лує, гос­тинців не дає. Ой бо­же мій:! Ой-ой-ой! Я їм роб­лю, а во­ни ме­не ла­ють, ще й з ха­ти про­га­ня­ють. Де ж я дінусь? Як прий­де ма­ти з степів, я ма­тері все роз­ка­жу".

Довго пла­кав Прокіп, а далі впав до­до­лу, не­на­че мерт­вий. Потім схо­пивсь, взяв сви­ту, нап­нув на го­ло­ву та й пішов в Бо­гус­лав.

Дочки Млин­ковсько­го ще дов­го жи­ли в от­ця Ха­ри­то­на й бу­ли ладні жи­ти хоч і до смерті. Отець Ха­ритін бо­яв­ся сто­ло­на­чальни­ка й мов­чав, але Они­ся Сте­панівна бу­ла не з таківських, що мов­чать. Во­на прос­то без це­ре­монії ска­за­ла пан­нам, що їм час їха­ти далі, до сво­го ро­ди­ча. Пан­ни мов­ча­ли, не хотіли зби­ра­тись в до­ро­гу, все отя­гу­ва­лись.

- Чи дов­го ще бу­ду го­ду­ва­ти оцих злиднів? Зап­ря­гай, па­руб­че, коні та під'їжджай під га­нок, - гук­ну­ла Они­ся на па­руб­ка.

Парубок запріг коні й під'їхав під га­нок.

- Вбирайтесь, пан­ни, бо вже коні зап­ря­жені; поспішай­те, щоб за­вид­на доїха­ти, - ска­за­ла Они­ся пан­нам.

Панни кру­ти­лись, вертілись, - од­на­че му­си­ли зібра­ти своє ма­нат­тя, сіли й ру­ши­ли з дво­ру до от­ця Мельхи­се­де­ка.

- Ой Онисіє Сте­панівно! Ко­ли б ча­сом з то­го чо­го не вий­шло, - несміли­во обізвав­ся отець Ха­ритін. - Ми собі розп­ло­ди­мо во­рогів.

- Є вже їх і так до­волі. Од­ним більше, од­ним мен­ше, - все од­но; за всі го­ло­ви! Раз ро­ди­ла ма­ти, раз і про­па­да­ти, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.

9

Біда впа­ла на го­ло­ву от­ця Ха­ри­то­на нес­подіва­но. Отець Ха­ритін вже пос­тарівся, по­сивів і по­чав сла­бу­ва­ти. Він став блідий та ху­дий од кло­по­ту, од важ­ких дов­гих постів, що їх старі ба­тюш­ки дер­жа­ли сли­ве ас­ке­тич­но. Перші йо­го доч­ки пов­ми­ра­ли, а менші по­рос­ли й вже тро­хи за­сиділись в пан­нах. Отець Ха­ритін все ка­хи­кав, ко­ро­дивсь на живіт і жалівся на кольки в бо­ках і в гру­дях, - та й лічив­ся ор­данською во­дою й хе­ру­вимським ла­да­ном: це бу­ли одні в йо­го ліки.

Раз літом прой­шла чут­ка, що по па­рафіях бу­де їзди­ти архієрей, вікарій мит­ро­по­ли­та. Про­то­поп прис­лав от­цю Ха­ри­то­нові архієрей­ський марш­рут. В марш­руті сто­яла й Вільша­ни­ця.

- Ой бо­же мій! Ой гос­по­ди! От те­пе­реньки про­то­поп підста­вить мені стільчи­ка! - го­во­рив отець Ха­ритін, бідка­ючись. - Ка­жуть, архієрей оп­риш­ку­ва­тий і не лю­бить ста­рих ба­тю­шок.

- Чого ти бідкаєшся! Чи то ж ми зро­ду не ба­чи­ли архієреїв? - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Як приїде, то й поїде.

- А як він ме­не пе­ре­же­не на ма­лу па­рафію, а в Вільша­ни­цю по­са­дить мо­ло­до­го, вче­но­го, - ска­зав отець Ха­ритін.

- Нехай пе­редніше ме­не зса­дить з па­рафії, та тоді са­до­вить ко­го іншо­го. А ме­не зса­дить не ле­генько, - ска­за­ла Они­ся.

- Архієрей їде! Архієрей вже в Бо­гус­лаві! В Бо­гус­лаві бу­де сніда­ти, а в Вільша­ниці обіда­ти! Го­туй­тесь, па­нот­че Ха­ри­то­не! Го­туй­те ве­ли­кий обід та ви­на, Онисіє Сте­панівно, для півчих, па­нотців та по­го­ничів! - такі звістки пе­ре­да­ва­ли бла­го­чинні, па­нотці, ста­нові, ска­чу­чи на ко­нях в Бо­гус­лав, за­во­зи­ли дя­ки й ди­яко­ни, вик­ли­кані про­то­по­пом в Бо­гус­лав.

- Ой бо­же мій! Ой що ж нам ро­би­ти! З ким по­ра­ди­тись? Де тих до­ро­гих вин дос­та­ти? - бідкав­ся отець Ха­ритін, хо­дя­чи по хаті та ка­хи­ка­ючи.

- Іди лиш до церк­ви та поп­ри­би­рай, а я за­ход­жусь обід ва­ри­ти. Та пош­ли до ти­та­ря, щоб дос­тав ри­би та поїхав в Бо­гус­лав за ви­ном: не пи­ти­ме ж архієрей на­шої ва­ре­ну­хи, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна.

Прибігла ти­тар­ка; поп­рибіга­ли мо­ло­диці з усього кут­ка. В пе­карні за­кипіла ро­бо­та. На го­роді розк­ла­ли ба­гат­тя й прис­та­ви­ли здо­рові горш­ки. Мо­ло­диці по­наз­но­си­ли си­лу яєць, си­ру, сме­та­ни, ку­рей та по­ро­сят. На подвір'ї підняв­ся шум та гвалт. Обід го­ту­ва­ли на півсотні ротів: півчих, ди­яконів, поліцей­ських, бла­го­чин­них, па­нотців, ще й по­го­ничів. Пан і собі звелів зго­ту­вать обід на кож­ний ви­па­док.

На дзвіниці пос­та­ви­ли чо­ловіків виг­ля­дать й веліли дзво­ни­ти в усі дзво­ни, як тільки на бо­гус­лавсько­му шля­ху з'явиться архієрей­ський поїзд. Два вер­ховці бу­ли зад­ля то­го ж пос­тав­лені на шля­ху за се­лом.

Опівдні на шля­ху підня­лась здо­ро­ва ку­ря­ва, й з'яви­лись три здо­рові во­зи. Чо­ловіки вда­ри­ли в дзво­ни. Здо­ро­вий дзвін був роз­би­тий й гу­пав, не­на­че хто лу­пив мо­лот­ком в роз­би­тий ча­вун. Отець Ха­ритін надів ри­зи й вий­шов з прич­том за бра­му в цвин­тарі. Дзво­ни брен­ча­ли. На­род збігав­ся до церк­ви й за­лив цвин­тар, бо ще ніко­ли не ба­чив архієрея в Вільша­ниці, од­ко­ли сто­яла Вільша­ни­ця. Всі жда­ли. Отець Ха­ритін ізнемігся од ждан­ня й зблід. З дзвіниці крик­ну­ли, що три здо­рові по­воз­ки, які спус­ка­ються з гор­ба на греб­лю, - то бу­ли три жидівські през­до­рові ба­ла­гу­ли з жи­да­ми.

Дзвони за­мовк­ли. На­род засміявся. Отець Ха­ритін, блідий як смерть, вер­нув­ся в церк­ву.

Через дві го­ди­ни знов з дзвіниці наг­ляділи здо­ро­вий поїзд. Знов задз­во­ни­ли в дзво­ни. На­ро­ду зібра­лось ще більше. Отець Ха­ритін знов вий­шов з хрес­том за бра­му. З-за го­ри виїжджа­ли во­зи за во­за­ми. По­пе­ред усіх ка­тав на ко­нях бла­го­чин­ний, за бла­го­чин­ним про­то­поп, за про­то­по­пом справ­ник, за справ­ни­ком ста­но­вий, а там далі три во­зи з півчи­ми, один з ди­яко­на­ми, один з про­то­ди­яко­ном та з кон­тор­щи­ком. На кінці всього поїзду з'яви­лась блис­ку­ча ка­ре­та, зап­ря­же­на два­над­цятьма му­жи­чи­ми шка­па­ми. За ка­ре­тою тяг­ся дов­гий поїзд з па­нот­ця­ми, що про­вод­жу­ва­ли вла­ди­ку далі по трак­ту. Поїзд зас­та­вив увесь шлях ко­ло церк­ви, зай­няв ви­гон ко­ло цвин­та­ря. Ка­ре­та ста­ла ко­ло бра­ми. Про­то­поп з бла­го­чин­ним підбігли до ка­ре­ти, од­чи­ни­ли дверці й вхо­пи­ли попід ру­ки архієрея. Архієрей, ще не ста­рий, здо­ро­вий, ог­ряд­ний, ши­ро­кий в пле­чах та рум'яний на ви­ду, вий­шов з ка­ре­ти. На йо­му лисніла про­ти сон­ця шов­ко­ва фіоле­то­ва ря­са, а на гру­дях бли­ща­ла