Старосвітські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький
Онися Степанівна задумала годувати зятя, по старому звичаю, борщем та кашею. Зятеві схотілося кращої харчі. Він звелів ставити вранці й увечері самовар, їздив в Богуслав та купував м'ясо та питльоване борошно на паляниці. Онися почала докоряти зятеві. Почалась в господі звичайна тяганина за господарське право двох хазяйок в хаті.
Раз Надезя взяла ключі од комори й не оддала матері. Онися Степанівна лапнула рукою коло пояса, де в неї завжди висів здоровий пучок ключів, і не знайшла ключів. Вона побігла в Надезину кімнату.
- Надезю! Чи це ти не оддала мені ключів, чи я їх де згубила? - спитала Онися Степанівна.
- Ні, не оддала, - сказала Надезя.
- То дай їх сюди, - сказала Онися Степанівна.
- Нащо вам, мамо, ключі? Я буду видавати харч до пекарні на поживок для всіх!
- А то навіщо? - крикнула Онися Степанівна.
- Та тим, що ви годуєте нас борщем та кашею, - обізвався зять, почервонівши.
- Ото великі пани понаїздили в Вільшаницю! Як забагатієте, тоді будете їсти пундики. Передніше придбайте добра, та тоді й коверзуйте. В мене зайвини та збитків не було й не буде, - сказала Онися Степанівна.
Зять спахнув. Його лице почервоніло. Він підняв голову вгору.
- Коли сказати по правді, то господиня в домі - моя Надезя, а не ви, - сказав гордовито зять.
- Хто? Надезя, а не я? Я тридцять років тут господинею! Мої комори, моє й добро в коморах! Наоріть, насійте, та тоді й будете господарями. Дай сюди ключі! - крикнула Онися до Надезі й кинулась до її кишені, де бряжчали сховані ключі.
- Надезю, не давай! - крикнув зять. - В коморі яйця, сир, масло, всяке добро, а ви нас годуєте кашею з салом, - сказав зять.
- Не ваше масло, не ваш сир! Я сир продам та собі грошей зароблю. В мене дочка панна, в мене син, - сказала Онися.
- Дочка при нас житиме й харчуватиметься, й ви будете при нас. Хіба ми вас виженемо з хати, чи що? - обізвалась Надезя.
- А ти думала ще мене з хати вигнати? О, не діждеш цього! Я тут господиня, а не ти. Як заходжусь та наважусь, то й хата піде уперекидь, а ви вилетите з Вільшаниці.
- Ба я тут господиня! - сказала Надезя. - Тут на парафії мій чоловік, а я його жінка.
- Овва! Яка господиня! Це дім мій - його ставив твій дід Моссаковський. А коли хочете коверзувати, то нехай вам громада ставить другу, опрічню хату, - сказала Онися.
- Хоч дім - ваш, та він стоїть на церковнім грунті, тим він і наш, - сказав зять.
- Земля церковна. Оріть свою частку городу, а дім мій. Я тут була й буду господинею, а вам не хочу в руки дивитись. Дай, Надезю, ключі! - крикнула Онися.
Надезя не думала оддавати ключі. Онися без церемонії засунула свою руку в кишеню й вихопила ключі так швидко, що Надезя й незчулась і не опам'яталась. Онися гуркнула дверима й пішла в свою кімнату, приказуючи: "От і правда, як співають: "Ой піду я до дочки, наберуся бідочки; ой піду я до сина - лиха моя година!"
Змагання то за се, то за те виникали сливинь щодня. Стара бігала лаятись до молодих, а зять взяв молотка й цвяшків і забив двері в тещину кімнату, щоб теща до їх не ходила сливинь щодня змагатись та лаятись.
- Забивайте, забивайте двері од матері. А я й через двері достану до вас. Я вас вижену з Вільшаниці, як не будете покірливі мені, - кричала Онися Степанівна через двері. - Це буде найкраща діляниця!
Од того часу зять з Надезею пили чай в своїй кімнаті й купували до столу м'ясо за свої гроші. Онися продавала сир та масло з своїх корів і ховала гроші в свою скриню. Од того часу в пекарні була одна наймичка материна, а друга зятева. Стали навіть обідати нарізно: мати з Палазею рано, по-старосвітській, а зять з Надезею пізно, опівдні. Онися держала ключі в скрині під замком і сама ходила в комору та в льох.
Настала весна. Завіновський почав піддобрюватись до тещі та все заговорював, щоб вона оддала йому свою третину городу.
- Нащо вам, мамо, той клопіт! Я виорю, й зралю, і заскороджу, й посію, й вас прохарчую. Нащо вам розводити ті воли та плуги: ви вже старі, - такої співав зять.
- Так, зятю, так. А як ви мене не схочете годувати хлібом, чим я тоді живитимусь? Лучче-таки й безпечніше, коли я матиму свій хліб та не буду нікому дивитись на старість в руки. Якби пак ви обоє були статковиті люди, а то!.. Ет! - говорила Онися.
- А я таки виорю й засію увесь город, - говорив зять.
- А я не дам. Городу зроду-звіку не дам нікому, - й не просіть, і не канючте в мене.
Настала весна. Завіновський найняв чоловіка й вислав плуга орати город. Город був на леваді дуже здоровий. Чоловік виорав зятеву половину. Зять звелів орати й тещину частку.
Онися вибігла на город і підняла гвалт.
- Не ори моєї частки, бо я тобі плуга порубаю, - кричала вона на чоловіка.
- Коли батюшка звеліли орати увесь город! - говорив чоловік і погнав воли на Онисину частку.
- Не ори, кажу тобі, бо підеш під суд. Це моя частка. Геть з мого городу! - гукнула Онися й при тих словах вхопила обіруч здорову палицю й давай лупити воли по мордах. Воли закрутили головами.
- Не бийте-бо худоби! Що вона вам винна? - гукнув мужик, розсердившись за безвинну худобу. - Гей, сірі!.. Оступіться, матушко! Не нівечте мені худоби надаремно!
- Оступись сам, а я не оступлюсь! - репетувала Онися й розп'яла руки перед самими волами.
Завіновський з Надезею вибігли на город і кричали, щоб мужик орав увесь город. Онися стояла перед волами, розчепіривши руки.
- Поганяй воли! Чого ти стоїш та дивишся? - гукнув зять на чоловіка.
Чоловік погнав воли. Онися лягла на землю впоперек перед самими волами.
- Передніше переореш мене пополовині! Під суд підеш і ти, й твій дурний піп! - кричала Онися, лежачи на землі.
- Одколи живу на світі, ще