Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Дік насилу вгамував Клея, який неодмінно хотів записати його джин на свій рахунок у барі, довгий, як біржовий бюлетень.

Вийшовши з ліфта, Дік довго йшов лабіринтом коридорів і нарешті почув знайомий голос із напівпрочинених дверей. Розмері зустріла його в чорній піжамі; посеред кімнати стояв столик на коліщатках - вона пила каву.

- Ви все така ж гарненька,- сказав Дік.- Навіть трошки погарнішали.

- Вип’єте кави, юначе?

- Мені соромно, що я з’явився перед вами вранці в такому непоказному вигляді.

- Ви були стомлені, але вже відпочили? Хочете кави?

- Ні, дякую.

- Тепер ви знову такий, як були, а вранці я навіть злякалася. Мати хоче приїхати сюди наступного місяця, якщо наша група ще буде тут. Вона завжди питає, чи не зустрічала я вас,- наче ми з вами сусіди. Ви їй дуже сподобалися - вона вважає, що я не повинна занедбувати знайомство з вами.

- Приємно чути, що вона мене ще пам’ятає.

- Звичайно, пам’ятає,- запевнила його Розмері.- І часто вас згадує.

- Я вас кілька разів бачив на екрані,- сказав Дік.- А якось навіть улаштував для себе перегляд «Татової доньки».

- У новому фільмі в мене непогана роль, якщо тільки не виріжуть найкращі кадри.

Вона пройшла за його спиною до телефону, торкнувшись його плеча. Подзвонила, щоб забрали столик, і вмостилася в глибокому кріслі.

- Я була ще зовсім дівчиськом, коли ми познайомилися, Діку. А тепер я вже доросла.

- Розкажіть мені про себе, я хочу знати все.

- Як Ніколь? І Ланьє, і Топсі?

- Дякую, добре. Всі вас часто згадують...

Задзвонив телефон. Поки вона розмовляла, Дік погортав дві книжки, два романи - один Едни Фербер, другий Елберта Маккіско. Зайшов офіціант і забрав столик; без столика, в своїй чорній піжамі, Розмері здавалася самотнішою.

- У мене гість... Ні, не дуже. А потім я маю їхати до кравця на примірку, і це надовго... Ні, вже іншим разом...

Вона всміхнулася Дікові так, наче, позбувшись столика, здобула свободу,- наче їм пощастило нарешті звільнитися від усіх земних турбот і знайти спокій у раю.

- Ну от...- сказала вона.- Чи знаєте ви, що я робила протягом останньої години? Готувалася до зустрічі з вами.

Але тут знову задзвонив телефон. Дік підвівся, щоб перекласти свого капелюха з ліжка на підставку для валізок, і Розмері злякано затулила долонею трубку.

- Ви вже йдете?

- Ні.

Коли телефонна розмова скінчилася, він сказав, намагаючись склеїти розірваний час:

- Я вже не люблю безпредметних розмов.

- Я теж,- кивнула Розмері.- Щойно мені дзвонив якийсь тип, сказав, що він був знайомий з моїм троюрідним братом. І це привід для телефонної розмови!

Так, це голос кохання - інакше навіщо б вона ховалася від нього за якимись дурничками? Тепер він посилав їй слова, як листи, щоб у нього лишався час, доки вони йтимуть до неї.

- Важко бути поряд з вами і не цілувати вас.

Вони палко поцілувалися, стоячи посеред кімнати. Потім вона ще на мить пригорнулася до нього й повернулась до свого крісла.

Все, що досі відбувалося в цій кімнаті, було дуже мило, але нескінченно тривати так не могло. Або вперед, або назад. Коли телефон задзвонив знову, Дік перейшов до спальні, ліг на ліжко й розгорнув роман Елберта Маккіско. За хвилину Розмарі ввійшла і сіла на краю ліжка.

- У вас такі довгі-предовгі вії,- сказала вона.

- Леді й джентльмени, шановні гості нашого студентського балу! До нас завітала міс Розмері Хойт, відома любителька довгих вій...

Вона поцілувала його, а він пригорнув її й змусив лягти поряд, і вони цілувалися, аж доки обом не захопило дух. Її віддих був молодий, свіжий і жаркий, а уста злегка спечені, але в кутиках м’які.

Крізь запаморочливу плутанину тіл і одягу, крізь дзвін напружених м’язів і теплу ніжність її горла та грудей до нього долинув її шепіт:

- Ні, не зараз... Я сьогодні не можу.

Зціпивши зуби, він загнав свою жагу в далекий закуток свідомості, підняв її, тендітну й легку, над собою й удавано легковажно промовив:

- Це не так уже й важливо, люба.

Тепер, коли він дивився на неї знизу вгору, обличчя в неї було зовсім інше, ніби раз і назавжди осяяне місяцем.

- За законом найвищої поезії це мало б статися саме з вами,- сказала вона.

Вивільнившись з його обіймів, вона підійшла до дзеркала й долонями пригладила скуйовджене волосся. Потім присунула до ліжка стілець і погладила Діка по щоці.

- Скажіть мені правду про себе,- попрохав він.

- Я завжди казала вам правду.

- Можливо. Тільки вона чомусь не тримається купи.

Обоє засміялися, але він провадив своєї:

- Ви справді ще невинні?

- Отако-о-о-ї! - проспівала вона.- Я мала шістсот сорок коханців! Чи таку відповідь ви хотіли почути?

- Це звісно, не моя справа...

- Ви цікавитеся мною як психолог?

- Я вважаю вас цілком нормальною двадцятидворічною дівчиною, що живе в тисяча дев’ятсот двадцять восьмому році, а через те припускаю, що ви вже спізнали радість кохання.

- Все, що було, завершувалося нічим,- відповіла вона.

Дік не міг повірити їй і намагався вгадати, чи вона навмисне зводить між ними перепону, чи хоче піднести в його очах значення своєї жертви на випадок, якщо вирішить піддатися.

- Хочете прогулятися по Пінчіо? - запропонував він.

Він обсмикнув на собі костюм, причесався. Мить надійшла, і мить минула. Три роки Дік був для Розмері ідеалом чоловіка, героєм-лицарем. Вона не хотіла, щоб він був як усі, а він зустрів її тією самою настирливою вимогою, неначе хотів відібрати в неї частку її самої і винести в кишені.

Коли вони йшли по траві між херувимами й філософами, фавнами й водяними каскадами, вона взяла його під руку й довго примощувалася, аж поки знайшла найзручнішу позу - немовби обирала й нарешті обрала її раз і назавжди. Потім зірвала галузку і розламала її,