Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт
Дікові в цьому зауваженні почувся неприємний натяк на те, що його життєва енергія підупадає, і він хотів уже був уїдливо пожартувати з приводу вбрання Томмі й князя Челишова - костюмів химерного крою й кольору, які побачиш хіба що на молодиках, що швендяють недільними вечорами по Біл-стріт. Але князь випередив його.
- Я бачу, ви придивляєтеся до нашого одягу,- сказав він.- Розумієте, ми щойно повернулися з Росії.
- А костюми нам шив у Польщі придворний кравець,- додав Томмі.- Так-так, я не жартую - особистий кравець Пілсудського.
- То була туристська подорож? - спитав Дік.
Обидва засміялися, і князь досить безцеремонно ляснув Томмі по спині.
- Атож, подорож! Тривала туристська подорож! По всій Русі - і при повному параді!
Дік чекав пояснення. Його дав містер Маккіббен - двома словами:
- Вони втекли.
- Отже, ви сиділи там у в’язниці?
- Я сидів,- сказав князь Челишов, дивлячись на Діка порожніми й тьмяними жовтими очима.- Цебто, не сидів, а переховувався.
- Певно, видобутися звідти було нелегко?
- Важкенько. Довелося застрелити трьох червоноармійців-прикордонників. Двох застрелив Томмі...- Він показав два пальці, на французький манір.- Одного я.
- Оце вже незрозуміло,- сказав Маккіббен.- Чому, власне, вони не хотіли вас випустити?
Хеннан відвернувся від піаніно й сказав, підморгуючи:
- Мак гадає, що марксисти - це ті, хто закінчив школу святого Марка.
Розказана після цього історія втечі була витримана в класичних традиціях жанру: аристократ дев’ять років переховується у свого колишнього лакея й працює в державній пекарні; його вісімнадцятирічна дочка знайомиться в Парижі з Томмі Барбаном... Слухаючи, Дік думав, що життя трьох юнаків - занадто велика плата за цей муміфікований пережиток минулого.
Потім мова зайшла про те, чи страшно було Томмі й Челишову.
- Коли було холодно - так,- озвався Томмі.- Холод завжди наганяє на мене страху. Мені й на війні було страшно в холодну погоду.
Маккіббен підвівся.
- Мені вже час іти. Завтра вранці я вирушаю машиною до Інсбрука з дружиною, дітьми і... і гувернанткою.
- Я теж завтра їду до Інсбрука,- сказав Дік.
- Та невже? - вигукнув Маккіббен.- То, може, приєднаєтеся до нас? У мене просторий «паккард», а нас небагато - я з дружиною, діти і - гувернантка.
- На жаль, я не...
- Власне, вона не зовсім гувернантка,- закінчив Маккіббен, майже благально дивлячись на Діка.- До речі, моя дружина добре знайома з вашою своячкою, Бебі Уоррен.
Але можливість такої поїздки не приваблювала Діка.
- Я вже домовився їхати з двома знайомими.
- Що ж,- Маккіббен був розчарований.- Тоді - до побачення.- Він одв’язав двох чистокровних жорсткошерстих тер’єрів від ніжки сусіднього столика й зібрався йти. Дік уявив собі переповнений «паккард», що торохкотить по шосе з подружжям Маккіббен, з їхніми дітьми, валізами й гавкучими собаками і - і гувернанткою.
- Газета пише, що редакції відома особа вбивці,- говорив Томмі.- Але родичі просять не називати ніяких імен, бо сталося це в підпільному барі. Як вам це подобається, га?
- Певно, вони дбають про честь сім’ї.
Хеннан гучно вдарив по клавішах.
- Навряд чи й ранні його опуси витримають іспит часом,- сказав він.- Не кажучи вже про Європу, в самій Америці набереться добрий десяток композиторів, що пишуть не гірше за Норта.
Аж тепер Дік зрозумів, що йдеться про Ейба Норта.
- Єдина різниця між ними полягає в тому, що Ейб був першим,- сказав Томмі.
- Не згоден,- наполягав Хеннан.- Репутацією великого композитора він завдячував своїм друзям, що хотіли якось виправдати його непросипне пияцтво.
- Про що це ви? - спитав Дік.- Що з Нортом? Щось сталося?
- Ви хіба не читали сьогодні «Геральд»?
- Ні.
- Ейб помер, його побили в якомусь підпільному нью-йоркському шинку. Він тільки доповз до себе в Рекет-клуб і там помер.
- Ейб Норт?
- Атож, атож. «Геральд» пише...
- Ейб Норт? - Дік підвівся.- Помер? Це правда?
Хеннан обернувся до Маккіббена.
- І зовсім не в Рекет-клуб він приповз помирати, а в Гарвардський клуб. Я знаю напевно, що він не належав до Рекет-клубу.
- Але так написано в газеті,- наполягав Маккіббен.
- Тоді газета помиляється. Я вам достеменно кажу.
... Побили в шинку, і він помер...
- Та я знаю майже всіх членів Рекет-клубу,- говорив Хеннан.- Це безперечно був Гарвардський клуб.
Дік вийшов з-за столу. Томмі теж. Князь Челишов, виведений із своїх туманних марень ні про що - може, про свої шанси на втечу з Росії, які він зважував так довго, що вже навряд чи зможе викинути їх з голови,- підвівся й рушив слідом за ними.
... Ейб Норт помер, побитий у шинку...
Ідучи до готелю, Дік не бачив нічого довкола себе, а Томмі не вгавав:
- Ми виїдемо до Парижа, як тільки будуть готові замовлені костюми. Я тепер подамся в маклери, і в такому вигляді мені, звісно, ніде не можна з’являтися. У нас в Америці всі тепер наживають мільйони. Ви й справді їдете завтра? Шкода, ми навіть не зможемо пообідати разом. У князя тут, у Мюнхені, була колись пасія. Він до неї подзвонив, але виявилося, що вона померла п’ять років тому, зате нас запросили на обід дві її дочки.
Князь кивнув головою.
- Може, я влаштую запрошення й для доктора Дай-вера?
- Ні, ні,- поспішив відмовитися Дік.
Він спав міцно, і розбудили його звуки жалобного маршу за вікном. Вулицею сунула довга процесія: люди в мундирах і знайомих касках зразка 1914 року, огрядні здоровані у кашкетах і циліндрах, бюргери, аристократи, ремісники. Це товариство ветеранів ішло класти вінки на могили полеглих. Крокували повільно й статечно, свідомі того, що вшановують утрачелу велич, нездійснену мрію, забуте горе. Вираз смутку на їхніх обличчях був тільки маскою, але Дікові здушила раптом горло туга за Ейбом і за власною молодістю, що минула десять років тому.
XVIII