Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт
Вайолет стала розкішною дамою, її туалети були витворами найуславленіших кравців, і вона безнастанно тішилася маленькими відкриттями, що їх добре виховані дівчата встигають зробити до двадцяти років. Свого часу, звичайно, вона могла б дечого навчитися в своєї матері в Бойзі, але виховання її почуттів відбувалося в темряві закутніх кінотеатриків Айдахо, і для матері тоді не лишалося часу. Тепер вона належала до «вищого світу» - як і кілька мільйонів інших людей - і була щаслива, хоч чоловік і досі прилюдно цитькав на неї, коли вона виявляла надмірну наївність.
Маккіско зійшли в Гібралтарі. Наступного вечора в Неаполі, дорогою з готелю на вокзал, Дік в автобусі розговорився з жінкою, що подорожувала з двома дочками - вони прибули тим самим пароплавом. У всіх трьох був такий жалюгідний і розгублений вигляд, що йому захотілося їм допомогти а чи й показати, який він добрий. Він всіляко намагався їх розважити, навіть запропонував вина, і щиро радів, помічаючи, як до них поволі повертається самовладання й самовдоволення. Щедрий на компліменти, він і сам уже ладен був повірити в те, що казав, а щоб ілюзія не зникла, пив чарку за чаркою. Всі три дами мало не молилися на нього. Він залишив їх, коли вже розвиднювалося, а поїзд, трясучись і гуркочучи, мчав повз Кассіно й Фрозіноне. Рано-вранці поїзд прибув до Рима, і після по-американському багатослівного прощання на вокзалі Дік, досить-таки втомлений, поїхав до готелю «Квірінал».
Біля конторки портьє він раптом озирнувся і став як укопаний. Неначе він випив вина і воно, гарячою хвилею розійшовшись по тілу, вдарило в голову... Він побачив ту, до якої приїхав на побачення, заради якої переплив Середземне море.
Тієї ж миті Розмері теж побачила його й зраділа, не встигши здивуватись; розгублено глянула на свою супутницю і, зразу ж забувши про неї, кинулася вперед. Дік чекав, випроставшись, затамувавши подих. Лише коли вона була вже зовсім близько - сяючи свіжою, здорового красою, мов пещена лошиця з лискучими боками й лакованими копитами,- він отямився; але все це сталося надто швидко, він устиг тільки, як міг, приховати свою втому. У відповідь на її щирий радісний погляд він розіграв незграбну пантоміму, що мала означати: «Невже це ви? Хто б подумав!...»
Руками в рукавичках вона накрила його руку, що лежала на конторці.
- Діку! Ми тут знімаємо «Давню велич Риму»,- якщо це називається знімати. Не сьогодні-завтра, можливо, виїдемо.
Він дивився їй просто в очі, сподіваючись, що, збентежена цим поглядом, вона не помітить його неголених щік, несвіжого, прим’ятого за ніч комірця сорочки. На щастя, вона поспішала.
- Ми починаємо рано-вранці, бо вдень наповзає туман. Подзвоніть мені після другої, гаразд?
У себе в номері Дік нарешті дав лад думкам. Він попросив телефоністку, щоб та дзвінком розбудила його рівно о дванадцятій, швидко роздягся й поринув у глибокий сон.
Телефонний дзвінок він проспав, але о другій прокинувся сам, відпочилий і бадьорий. Розпакувавши валізи, відіслав костюм до прасувальника, білизну - до пральні. Потім поголився, полежав з півгодини в теплій ванні й поснідав. Сонце вже зазирнуло на Віа-Націонале і він впустив його до кімнати, розсунувши портьєри на старовинних бронзових кільцях. Чекаючи, поки принесуть відпрасований костюм, він довідався з «Корр’єре делла сера» про появу «una novella di Sainklair Lewis «Wall-Street» nella quale autore analizza la vita sociale di una piccola citta Americana». 52 Потім спробував думати про Розмері.
Спочатку думки не в’язалися докупи. Вона молода й чарівна, але те саме можна сказати й про Топсі. Мабуть, за ці чотири роки в неї були коханці, було кохання. Зрештою, ніколи не можна сказати напевно, яке ти посідаєш місце в чужому житті. Але потроху з цього туману викристалізувалось одне - його почуття. Найкращі взаємини - ті, які прагнеш зберегти всупереч відомим уже перешкодам. Минуле повільно оживало перед Діком - безоглядне й палке бажання Розмері принести йому в дар себе саму,- і він хотів прийняти цей неоціненний дар, зробити її своєю й нічиєю більше. Він спробував подивитися на себе збоку - вирізнити в собі те, чим міг би привабити її,- і подумав, що такого тепер менше, ніж чотири роки тому. Вісімнадцять дивляться на тридцять чотири крізь романтичний серпанок юності; але двадцять два з безжальною виразністю бачать усе, що стосується тридцяти восьми. До того ж, на час їхньої зустрічі на Рів’єрі Дік перебував у розквіті емоційних сил; відтоді завзяття його встигло ослабнути.
Коридорний приніс костюм, Дік надяг білу сорочку, пов’язав чорну краватку й пришпилив її шпилькою з перлиною; крізь другу таку перлину був просилений шнурок його пенсне. Після сну обличчя його знову прибрало бронзового відтінку, набутого протягом багатьох літніх сезонів на Рів’єрі. Щоб розворушитись, він став на руки на бильцях крісла - з кишені випала авторучка й посипалися дрібні гроші. О третій він подзвонив Розмері, і вона запросила його до себе в номер. Відчуваючи легке запаморочення після своїх гімнастичних вправ, він зайшов по дорозі до бару випити джину з тоніком.
- Вітаю, докторе Дайвер!
Тільки тому, що в готелі мешкала Розмері, Дік одразу впізнав у цьому чоловікові Колліса Клея. Він мав той самий щасливо-самовпевнений вигляд, тільки щоки були вже, як у бульдога.
- Ви знаєте, що Розмері тут? - спитав Клей.
- Так, ми випадково зустрілися вранці.
- А я у Флоренції почув, що вона тут знімається, і приїхав сюди минулого тижня. Її тепер не впізнаєш - де й поділася матусина донька! - Він затнувся, потім чемніше додав: - Ви ж знаєте, як воно буває з дівчатами: сьогодні ще тиха, скромна школярочка, а завтра - світська дама. Ці юні римляни бігають за нею, мов собачки, і як вона ними командує!
- Ви навчаєтеся у Флоренції?
- Я? Еге ж. Я там
