Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

площі - піднесення, викликане буянням квітів у кіосках і усвідомленням того, що ти стоїш перед будинком, де помер Кітс. Діка завжди цікавили тільки люди; крім людей, він помічав хіба що погоду; обличчя міст оживали в його пам’яті лише в зв’язку з якимись подіями, що там відбувалися. В Римі розвіялася його мрія про Розмері.

Підійшов хлопець-розсильний і вручив йому записку.

«Я нікуди не поїхала,- прочитав Дік,- я у себе в номері. Рано-вранці ми виїздимо до Ліворно».

Дік повернув записку хлопцеві й дав йому на чай.

- Скажіть міс Хойт, що ви не знайшли мене.- Він обернувся до Колліса й запропонував йому податися до «Бонбонієрі».

Вони оглянули повію за стойкою, приділивши її принадам стільки уваги, скільки вимагала її професія, а вона відповіла їм веселим і зухвалим поглядом; пройшли через безлюдний вестибюль, важке драпірування якого зберігало в своїх складках куряву вікторіанської доби; кивнули, виходячи, нічному портьє, який уклонився з гіркою догідливістю, властивою всім нічним службовцям готелів. Потім сіли в таксі й поїхали безрадісними вулицями, оповитими сирою імлою листопадового вечора. Жінок не було видно; тільки чоловіки із сірими плямами замість облич, у темних, під шию застебнутих плащах купками стовбичили під холодними стінами будинків.

- От же ж, господи! - зітхнув Дік.

- Це ви про що?

- Та згадав отого типа: «Цей стіл,- каже,- зарезервований для княгині Орсіні». Ви знаєте, що таке римська аристократія? Це бандити, це вони захопили храми й палаци, коли занепала імперія, і почали грабувати народ.

- А мені Рим подобається,- стояв на своєму Колліс.- Чому б вам не спробувати щастя на перегонах?

- Я їх не люблю.

- Побачили б ви, які жінки приїздять на іподром...

- Мені тут ніщо не подобається. Я люблю Францію, де кожен вважає себе Наполеоном; а тут кожен вважає себе Христом.

В «Бонбонієрі» вони спустилися в кабаре, дерев’яні панелі якого виглядали напрочуд нетривкими на тлі холодного каменю стін. Оркестр мляво награвав танго, з десяток пар танцювали на просторому паркетному майданчику, дрібочучи й вихиляючись у спосіб, особливо відразливий для американського ока. Тут було забагато офіціантів, а тому бракувало руху, метушні, яку можуть створити навіть двоє-троє по-справжньому зайнятих людей. По-своєму пожвавлювало цю сцену тільки написане на всіх обличчях понуре чекання того, що от-от щось урветься - танець, ніч, ті сили, які тримали все в стані рівноваги. Вразливий гість відразу ж переконувався, що тут він не знайде того, чого шукає.

Дік це, в усякому разі, зрозумів. Він озирнувся довкола, сподіваючись поглядом зачепитися за що-небудь, що бодай на час дало б поживу якщо не розумові, то уяві. Не знайшовши нічого, знов обернувся до Колліса. Він уже пробував ділитися думками, які опосідали його, з Коллісом, але той виявився на диво забутливим і неуважним співрозмовником. Пробалакавши півгодини з Коллісом, Дік відчув, що і сам втрачає здатність мислити.

Вони випили пляшку італійського іскристого вина. Дік зблід і говорив тепер трохи голосніше, ніж звичайно. Він жестом запросив до столика диригента оркестру, негра з Багамських островів, зарозумілого і несимпатичного, і через кілька хвилин вони затіяли сварку.

- Ви запросили мене сісти з вами.

- Гаразд, і дав вам п’ятдесят лір. Так чи ні?

- Ну, дали, дали, дали.

- Отож, дав вам п’ятдесят лір, так? А ви вертаєтеся й вимагаєте, щоб я дав ще більше.

- Ви мене запросили, так чи ні? Так чи ні?

- Запросив, але я дав вам п’ятдесят лір.

- Ну, дали, дали.

Розлючений негр підвівся й пішов, а в Діка ще більше зіпсувався настрій. Але тут він помітив, що якась дівчина всміхається до нього з другого кінця залу, і відразу тіні римлян, що оточували його кільцем, зблякли і розступилися. Дівчина була англійка, білява, із свіжим рум’янцем на гарненькому суто англійському личку; вона знов усміхнулася знайомою йому усмішкою, яка, обіцяючи все, водночас говорила, що обіцянка ця нездійсненна.

- В тому прикупі козир, або я не розуміюся на картах,- сказав Колліс.

Дік підвівся й підійшов до дівчини.

- Дозвольте вас запросити?

Літній англієць, що сидів з нею, сказав майже винувато:

- Я вже збираюся йти.

Протверезившись від збудження, Дік повів дівчину танцювати. Для нього вона уособлювала всі принади Англії, дзвінкий голос її нагадував про оправлені морем затишні сади. Відхиляючись, щоб краще бачити її, Дік у кожне своє ласкаве слово вкладав стільки щирого почуття, що голос його аж тремтів. Вона пообіцяла перейти до їхнього столика, як тільки її супутник піде. Коли Дік привів її на місце, англієць знову зустрів його винуватою усмішкою.

Повернувшись до свого столика, Дік замовив ще одну пляшку іскристого.

- Вона нагадує мені якусь кіноактрису,- сказав він.- От тільки не пригадаю, кого.- Він нетерпляче озирнувся через плече.- Чого ж вона не підходить?

- Ех, мені б у Голлівуд,- мрійливо промовив Колліс.- Батько, звичайно, певен, що я працюватиму в його фірмі, а мені ой як не хочеться. Двадцять років просидіти в конторі в Атланті...

У голосі його вчувався протест проти засилля матеріалістичної цивілізації.

- Ви створені для більшого?

- Я зовсім не це мав на увазі.

- Ні, саме це.

- Звідки ви знаєте? І взагалі, якщо вам так подобається працювати, чому ви не лікуєте хворих?

Вони мало не посварилися, але обидва були вже п’яні, отож забули про причину незлагоди. Колліс зібрався йти, і Дік довго й зворушено тис йому руку.

- Ви все-таки обміркуйте це,- напутливо сказав він.

- Що саме?

- Самі знаєте що.- Йому здавалося, що він дав Коллісові якусь пораду щодо праці в батьковій фірмі, дуже слушну й розумну.

Клей розчинився в просторі. Дік допив пляшку й знову пішов танцювати з англійкою, змушуючи своє неслухняне тіло виконувати сміливі піруети й тверді, енергійні па. Та раптом сталося щось цілком несподіване. Він танцював з дівчиною, потім музика урвалася - і дівчина зникла.

- Ви не знаєте, де вона?

- Хто саме?

- Дівчина, з якою я танцював. Була - і немає. Напевно, вона десь тут.

- Ні, ні! Туди не можна! Це дамський туалет.

Він підійшов до бару. За стойкою сиділи