Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Він схлипував і хапав ротом повітря, а його тягли крізь кривавий туман, по підлозі й по сходах і, нарешті, затягли до якоїсь клітки й кинули на бетонну підлогу. Потім усі вийшли, двері грюкнули, і він лишився сам.

Бебі Уоррен лежала в ліжку до першої години, читаючи напрочуд безживні римські оповідання Меріона Крофорда; потім вона підвелася, підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Навпроти готелю прогулювалися двоє карабінерів в арлекінських капелюхах і пелеринах, які на поворотах заносило то в один, то в другий бік, мов вітрила при маневрі яхти; спостерігаючи їх, вона згадала гвардійського офіцера, який так безцеремонно розглядав її сьогодні під час сніданку. То була зухвалість рослявого представника низькорослої нації, якому зріст є запорукою всіх перемог. Якби він підійшов до неї й сказав: «Ходім зі мною»,- вона відповіла б: «А чого ж, можна»,- принаймні так їй здавалося в цю мить, за цих незвичних обставин, що мовби звільняли її від себе самої.

Від гвардійця вона поволі повернулася думкою до тих двох за вікном, а від них до Діка. Вона лягла й загасила світло. Близько четвертої її розбудив різкий стукіт у двері.

- Хто там?

- Це портьє, мадам.

Накинувши кімоно, сонно позіхаючи, вона відчинила двері.

- Ваш приятель, ім’я Ді-івер, він у халепі. Напав на поліцейського, його посадили в тюрму. Він послав таксі, щоб сказати вам, шофер каже, він обіцяв дати двісті лір...- Портьє розважливо почекав, яке враження справлять його слова.- Шофер каже, що містер Ді-івер у великій халепі. Він побився з поліцією, і його дуже покалічили.

- Зараз я зійду.

Бебі вдяглася під тривожний стукіт серця й через десять хвилин вийшла з ліфта в темний вестибюль. Шофер, якого прислав Дік, уже поїхав; портьє зупинив для неї інше таксі й сказав, до якого поліцейського відділка треба їхати. Нічна темрява потроху рідшала й розвіювалася за вікном, і ці переливи світла між ніччю й днем шарпали нерви Бебі, все ще напнуті після перерваного сну. Їй здавалося, що вона мчить наввипередки із світанком, і коли таксі виїздило на широкі проспекти, вона вела перед, та як тільки світло починало відставати, нетерплячий вітер підганяв його різкими поривами, і воно знову повільно наздоганяло її. Машина проминула фонтан, що плюскотів над власною розлогою тінню, завернула в завулок, такий покручений, що будинкам доводилося вигинатися й перехилятись, щоб дотримуватися строю, прогуркотіла по нерівній бруківці і, підскочивши, різко зупинилася перед двома будками вартових, що яскраво вирізнялися на тлі зеленого від вогкості муру. І зразу ж із фіалкової темряви підворіття долинули зойки й крики Діка:

- Чи є тут англійці? Чи є тут американці? Чи є тут англійці? Чи є тут - а-а, щоб вас! У-у, кляті макаронники!

Він замовк, і вона почула глухий грюкіт у двері. Потім голос його залунав знову.

- Чи є тут американці? Чи є тут англійці?

Бебі побігла на голос - проскочила підворіття, опинилася на подвір’ї, покрутилася на місці, утративши на мить орієнтир, і нарешті зрозуміла, що крики долинають з маленької вартівні. Двоє карабінерів схопилися на ноги, коли вона ввійшла, але Бебі, не звернувши на них уваги, кинулася до дверей камери.

- Діку! - крикнула вона.- Що сталося?

- Вони вибили мені око! - почулося з-за дверей.- Вони наділи мені наручники, а потім покалічили - ці мерзотники, ці гади...

Бебі круто обернулася й рушила до карабінерів.

- Що ви з ним зробили? - просичала вона так люто, що ті мимоволі позадкували.

- Non capisco inglese. 66

Вона почала клясти їх по-французькому; її несамовитий, невідпорний гнів заповнював вартівню, огортав обох карабінерів, а вони тільки нітилися й щулилися, намагаючись викрутитися з його майже на дотик відчутного сповиття.

- Зробіть що-небудь! Чуєте? Зробіть що-небудь!

- Ми не можемо нічого робити без наказу.

- Bene! Be-ene! Bene! 67

Знову Бебі ошпарила їх потоком люті, а вони, вже ладні вибачитися перед нею за своє безсилля, розгублено перезиралися - мовляв, може й справді сталась якась страшна помилка? Бебі тим часом повернулась до дверей камери, притулилася до неї майже пестливо, немов сподіваючись, що тим додає Дікові впевненості й сили, й гукнула:

- Я їду до посольства. І скоро повернуся!

Потім ще раз кинула на карабінерів спопеляючий погляд і вибігла.

Біля американського посольства вона розрахувалася з водієм таксі, який відмовився чекати. Було ще темно, коли вона, збігши сходами, натисла на дзвоник. Тільки після третього дзвінка двері відчинилися й на порозі постав заспаний швейцар-англієць.

- Покличте кого-небудь. Будь-кого, але негайно.

- Всі ще сплять, мадам. Ми працюємо з дев’ятої.

Вона нетерпляче відмахнулася.

- Я в невідкладній справі. Одного чоловіка, американця, жорстоко побили. Він в італійській в’язниці.

- Всі ще сплять. О дев’ятій годині...

- Я не можу чекати так довго. Моєму швагрові вибили око, а тепер тримають його у в’язниці й не випускають. Я мушу з кимось поговорити, розумієте ви чи ні? Чого ви стоїте й витріщаєтеся на мене, як недотепа?

- Нічим не можу зарадити, мадам.

- Ідіть розбудіть кого-небудь! - Вона схопила його за плечі й щосили трусонула.- Це питання життя і смерті. Якщо ви не розбудите когось негайно, я вам не заздрю...

- Будь ласка, без рук, мадам.

Згори, з-поза спини швейцара, хтось утомлено промовив з виразним новоанглійським акцентом:

- Що там таке?

Швейцар з явним полегшенням озвався:

- Прийшла якась дама, сер, і почала мене торсати.

Він відступив на крок, і Бебі зразу ж прорвалася до вестибюля. На горішній площадці, кутаючись зі сну в білий гаптований перський халат, стояв незвичайний на вигляд молодик. Обличчя його, страхітливо, неприродно рожеве, здавалося безживним, незважаючи на яскравий колір, а під носом біліло щось, схоже на кляп. Побачивши Бебі, він квапливо позадкував у тінь.

- Що сталося? - знову спитав він.

Схвильовано розповідаючи, Бебі крок за кроком підходила до сходів. Вона вже зрозуміла, що під носом у нього не кляп, а пов’язка на вусах, а обличчя вкрите рожевим кольдкремом; зрештою