Останні орли - Старицький Михайло

Вона озирнулася. До зали входив високий, огрядний, смаглявий чоловік з розумним обличчям і проникливим поглядом темних, трохи примружених очей, одягнений у дорогий запорозький жупан; зброя його сяяла позолотою й коштовним камінням, довгий оселедець, за звичаєм запорозьким, був закручений за вухо. Видно було, що новий гість належав до значних запорожців.

— А, пан кошовий отаман, Петро Іванович, батечку, яким побитом? Яким вітром занесло до нас? — з дещо удаваним здивуванням вигукнув Воєйков, ступаючи кілька кроків назустріч новоприбулому.

При слові "кошовий отаман" Дарина мимохіть подалася вперед і насторожилась.

— Приїхав богу помолитися і найприємнішим обов'язком вважав передусім з'явитися до вашої ясновельможної милості з привітом і поклоном.

— Радий, радий бачити. Повеселимося разом... А може, одвик?

— Від веселощів, правда...

— Звикнути не важко буде... Хе, хе!.. У приказці вашій сказано: "Терпи, козак, отаманом будеш", а вже отаману що сказати? Терпи, отаман, султаном будеш?

При цих словах Воєйков дружньо торкнувся плеча кошового й зупинив на його обличчі допитливий погляд, але Калнишевський не збентежився, тільки ледь помітно насмішкувато примружився.

— Якби господь допоміг нам повернути до ніг наймилостивішої монархині нашої усіх бусурман, — відказав він з невимушеною посмішкою, — і найясніша цариця забажала б поставити мене над підвладними їй невірами, то й тоді я просив би її милость не давати мені цього сану, бо бусурмани суть персональні й перші вороги козаків, а найпаче запорожців.

— Одначе, — лукаво усміхнувся Воєйков і жартома посварився на кошового отамана пальцем, — ця неприязнь не перешкодила козакам за часів Мазепи шукати захисту в тих персональних ворогів.

—— Які часи згадав ти, наймилостивіший наш пане! З горя, кажуть, і в море кидаються, а за царювання премудрої цариці нашої кожен себе щасливим і задоволеним вважає, та й прислів'я каже: від добра лиха не шукають.

— А від лиха? — тонко усміхнувся Воєйков.

— Боронь боже навіть подумати таке про царювання наймилостивішої цариці, та хоч би які біди й напасті посилав на нас господь, сподіваємося, що не ввергне він нас у неволю бусурманську, бо гіршого лиха немає для християнина в сій юдолі сліз і зітхань.

— Воістину, дасть господь, і рукою монархині святий хрест переможе гордого півмісяця і знову засяє на банях святої Софії.

— Об тім і ми господа щиро й повсякчас благаємо!

— Отже, будемо уповати на премудру пильність монархині й ждати нових часів, вони не за горами! — багатозначно закінчив Воєйков. — А поки у нас мир і спокій панують, віддамося утіхам.

Воєйков злегка обняв за стан кошового отамана й пішов із ним у внутрішні покої свого палацу. До них приєдналося ще кілька вельмож і дехто з старшини малоросійської.

Пройшовши анфіладою яскраво освітлених залів, повних гостей, Воєйков увійшов у напівкруглу вітальню, що ховалася за оповитою зеленню аркою, вздовж стін якої стояли м'які канапи, і запросив своїх супутників сісти.

Зав'язалася жвава розмова, яка, природно, після двох-трьох фраз одразу ж перейшла на політичні теми, що тривожили в той час уми: на польські справи, союз з Пруссією, неприязні стосунки Австрії і Франції і деякі ускладнення на півдні й сході.

Тим часом на знак господаря загриміла музика, і граціозним менуетом почалися танці.

Калнишевський уважно прислухався до розмов і вставляв такі влучні зауваження, що всяк дивувався, як добре він обізнаний з політичним становищем усіх держав Європи.

Пари в залах спліталися й розпліталися. Дами манірно присідали перед своїми кавалерами, злегка підіймаючи сукні й показуючи вузькі черевички на дуже високих каблуках. Та ось, супроводжуваний лакеєм, до зали увійшов високий молодий козак із смаглявим обличчям і чорним як смола, коротко підстриженим під макітру волоссям; обережно пробираючись поміж танцюючих пар, він попрямував у вітальню, де сидів генерал-губернатор із своїми гістьми.

Побачивши козака, який так несподівано з'явився в залі і, судячи з вбрання, не був схожий на гостя, Воєйков насторожився. Малоросійські старшини також звернули на нього увагу.

— Хто це? — звернувся хтось до генерал-губернатора.

— Якийсь посланець! — відповів Воєйков. — Треба .гадати, невідкладна справа.

— Значко Трохим, сотник переяславський, брат отця Мельхіседека, — шепнув генеральний обозний Калнишевському, що сидів поруч з ним.

Сотник тим часом увійшов до вітальні, вклонився всім гостям, а Воєйкову окремо, і, подавши йому грубий пакет, промовив дзвінким молодим голосом:

— Від його милості ясної в бозі преосвященного єпископа переяславського й бориспільського.

Воєйков розірвав пакет і почав читати листа; з перших же рядків на обличчі його з'явився вираз погано прихованого невдоволення.

— Насмілюся запитати у вашого високопревосходительства, чи не приносить сіє послання поганих звісток — наступу ворогів, бунтів, заворушень? — сиплим басом вимовив прибулий у Київ з полком генерала Кречетникова незграбний широкоплечий полковник з негарним вилицюватим обличчям, до якого страшенно не пасувала напудрена перука.

— О ні, — з дещо вимушеною посмішкою відповів Воєйков, складаючи листа й ховаючи його в кишеню свого камзола. — Преосвященний владика просить нас про внесення в губернські книги копій з грамот і привілеїв королів польських про воль-ності благочестя, а також копії з грамоти нині царствуючого короля, якою грамоти попередніх королів конфірмовані, та копії з рескрипту її імператорської величності від його королівської величності про безперешкодне й цілковите додержання всіх звичаїв і обрядів православної греко-російської церкви, правобережному руському народові виданого, а також копії окремого мирного трактату, укладеного Росією з Короною польською про безборонне утримання церков православних синами православної східної церкви, щоб київська губернська канцелярія всі копії сих грамот в книги губернської канцелярії вписала й видала урядові виписки з них для посилки в указані задніпровські місця. Полковник знизав плечима.

— І нащо се преосвященному владиці знадобилося, не розумію... понеже оригінал мирного трактату існує і як російські, так і польські державні чини знають про нього.

— Одначе, незважаючи на всі ті, височайшими государями видані закони й пояснювальні листи для неухильного виконання їх, — промовив прибулий з листом єпископа сотник, — розорителі миру, римляни й уніати, хоча й добре обізнані з привілеями і трактатами, укладеними між державою Російською й Короною польською, чинячи наперекір, нехтують і зневажають їх.

— Офіціал митрополита уніатського Мокрицький із своїм поплічником роблять наїзди на православний люд, де тільки кого спіймають — по-звірячому б'ють, грабують та інших мук завдають, переманюють усіх під унію, як мирянам, так і священству та чесному чернецтву чинять нестерпні образи, кривди, грабунки, смертельні побої, впень знищити православний народ хочуть, — пролунали голоси малоросійської старшини.

Тільки генеральний обозний уперто мовчав і, важко відсапуючи, похмуро дивився на носки своїх чобіт.

— Але чим же сі виписки можуть послужити в захисті оного благочестивого народу й священства? — здивовано й неприязно знову спитав полковник. Воєйков розвів руками:

— Я бачу в сьому прощенні якісь нові кон'юнктури. Відаю, — його преосвященство пише мені, — що в ігумена Мельхіседека є справжні грамоти; в такому разі, нащо йому копії з них знадобилися і чому сіє має бути зроблене не в Короні польській, а в нашій київській губернській канцелярії?

— Превелебний ігумен не раз подававші грамоти в містах польських, але його превелебності всюди рекузували вписати Їх у книги міські, — зауважив кошовий отаман, — а понеже вони суть єдина надія в обороні від насильства і лише сими грамотами можна гвалтівників у свавільних вчинках, якими порушується спокій їхньої вітчизни, викрити, то й просить отець ігумен вписати ці грамоти в книги міські й видати з них виписки, бо справжні грамоти й привілеї остерігається показувати, щоб ляхи їх не відібрали й не знищили зовсім.

— Так, так, — схиляючи набік голову, задумливо мовив Воєйков і потім швидко додав: — Ач, молодець ти, пане кошовий: хоч і далі сидиш, ніж я, а всі справи, як свої п'ять пальців, знаєш...

— Що тут дивного, вельможний пане, ординанси імператорські вказують мені паче всього стежити, аби запорожці в справи польські не втручалися і в гайдамацтві участі не брали... отож і належиться мені про все, що в областях діється, знати, — спокійно відповів кошовий.

По обличчю Воєйкова майнула ледь помітна усмішка.

"Ох і хитрий же ти, старий хохол, — мовив він про себе, — але й нас обдурити не так-то легко; ми теж бували в бувальцях!"

Воєйков зітхнув і промовив уголос:

Рекузувати — відмовляти.

— Твоя правда, пане кошовий, та ось і мені такий самий ординанс видано, стараюся що є сили, а всього осягти не можу, — і, звертаючись до сотника, додав: — Передай, пане сотнику, його преосвященству, що я сердечно дякую йому за се послання і слізно співчуваю фортуні людей греко-російської нашої віри, які в Польській республіці живуть. А щодо цієї обставини, сиріч внесення в книгу тутешньої губернії конфірмованих від нинішнього короля польського новою його грамотою привілеїв, наданих колишніми польськими королями, то про них мені ні рескриптами, ні указами ніколи нічого не наказувалось, а звідси виходить, що й вимоги його преосвященства задовольнити не можу.

При цих словах Воєйкова серед малоросійської старшини виник ледь помітний рух.

— Одначе свавільне відібрання церков у всякого народу, що живе під законом, ані в якому разі апробовано' бути не може! — стримано зауважив молодий козацький полковник Іскра.

— Отець ігумен вживає резонабельних заходів, то чому ж не допомогти йому досягти своєї мети правом? — додав інший.

— Тим паче, — підтримав кошовий отаман, — що, наскільки нам відомо, політичні резони російські супроти цього не стоять, бо наймилостивіша цариця наша у височайшому рескрипті оголосила, що всіх переслідуваних за .благочестя під свій захист приймає.

— А без виписок цих, — мовив сотник переяславський, — насмілюся доповісти вашій ясновельможності, не зостанеться скоро жодної православної церкви в усій землі задніпровській.

— Серцем засмучений...