Останні орли - Старицький Михайло

Тут уціліло всього кілька зовсім дивних і незрозумілих слів.

"Там пі... півсписа... камінь... на тому місці... ра й Павла... сонця сімдесят три кроки, там по..."

Що могли означати ці розрізнені слова?

Думка Найди працювала з гарячковою швидкістю. Обхопивши голову руками, з розпаленілим обличчям, схилився він над папером, не відриваючи очей від таємничих слів, які ніби дражнили його своєю недосказаністю.

Невже він не розгадає їх, невже він не розкриє змісту останніх рядків записки? Невже він не знайде цього скарбу? На саму думку про це мимовільний жах охопив Найду.

— Ні-ні! — мовив він гаряче й з новим запалом узявся до праці.

Про який камінь тут ідеться?

"На тому місці..." Чи не закопаний на тому місці, під тим каменем, скарб?

Ні! Адже далі говориться про сімдесят три кроки, отже, від того каменя треба ще відлічити сімдесят три кроки.

Як же пізнати той камінь? Де знайти його? Що означає оте "півсписа"? Міра його? Завдовжки півсписа?

Правда, це можливо, але певності в Найди не було, бо він ніколи не чув, щоб довжину предметів вимірювали списом. Крім того, дивувало ще й таке: навіщо було так точно описувати ознаки каменя, якби він лежав якраз на відстані ста кроків від похилої сторони дерева? Адже кожен, відлічивши сто кроків, наткнувся б просто на нього. А тим часом у записці було ясно сказано: "Відлічи звідти сто кроків уперед там пі... півсписа... камінь..."

Отже, камінь лежить на відстані ста кроків.

Але де ж він може лежати, якщо потрібні ще точніші вказівки? Де звичайно лежить каміння? Адже не на деревах, а тільки на землі, або в воді, або під землею.

При останньому слові наче блискавка осяяла мозок Найди, вигук захоплення вирвався в нього з грудей.

— Так! І не може бути інакше: камінь — під землею на півсписа! Встромивши в землю спис, можна його вістрям діткнутися каменя, так завжди й пробують грунт. От чому й треба було в записці на це вказати.

Тремтячи від радості, Найда вписав на вільних місцях: "Там, під землею на півсписа, лежить камінь" — і з новою енергією заходився розбирати записку далі.

Насамперед йому впали в око дивні слова "...ра й Павла". Що це означає? Павла? Якого Павла? Та ще сказано: "...й Павла". Кого ж іще? Чи не Петра й Павла? Звичайно, так! Петро й Павло, ці два "імені називаються поряд, коли мова йде про свято.

Але чому виникла потреба в автора записки вказати саме на це свято? Може, він закопав скарб саме в той день? Але це аж ніяк не з'ясовує, де ж саме закопано скарб, а слова "Петра й Павла", мабуть, поставлені були тут для точнішого визначення місцевості. На що ж вони могли вказувати Може, на тому місці закопано образ Петра й Павла? Але чому в такому разі стоїть після слів "Петра й Павла..." "сонця сімдесят три кроки"?

Найда встав і заходив по кімнаті. Він зайшов у глухий кут — не міг нічогісінько придумати.

Образ? Ні, коли так точно сказати про камінь, подробиця щодо ікони зовсім зайва, та й слова "закопано образ" "знаходиться образ" ні в якому разі не могли б лягти на те місце, що лишилося в рядку...

"Чому після слів "Петра й Павла" стоїть слово "сонця"? — раз у раз питав себе Найда, кусаючи з досади губи. Яке значення може мати сонце при визначенні місцевості. Правда, можна було б вказати на схід, на захід сонця, але тоді при чому тут "Петра й Павла"? Що діється з сонцем на Петра й Павла? Воно світить так само, як і на різдво, як і на стрітення, як і в будь-яке інше свято.

Найда задумався.

Відгадуючи втрачений зміст таємничого листа, він і не помітив, що ніч уже минула — свічка кволо мерехтіла на столі, а тьмяний вогник її тонув у потоках ясного рожевого світла, що пробивалося до келії...'Найда підвів голову й, помітивши це, зняв запинало з вікна й загасив свічку.

Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на листі. З вікна келії видно було всю далину з лісом, що збігав схилом гори, з синьою смугою далеких гір...

Найдине вікно виходило на схід.

Ясна, рожева зірниця розгорялася на небі, кидаючи ніжний полиск на далекі сині гори...

Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохіть зами-лувався ним.

— Сонце, сонце! — говорив він сам собі, не відриваючи очей од вікна. — Та хіба сонце не однаково світить і в свято, і в будень?

Найда напружував думку, намагаючись розгадати таємничий зв'язок між словами "сонце" та "Петро й Павло" й не міг нічого придумати.

Зоря горіла дедалі яскравіше.

Ось неначе золота стріла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промінь ударив Найді просто в очі.

Найда мимоволі зажмурився й здивувався: як він не помічав цього раніше, — адже коли він приїхав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очі, а тепер, а тепер... куди пересунулось? А це ж було коли?

Прибув він сюди якраз після великодня... а тепер...

Найда задумався: щось крутилося в нього на думці, немов якесь забуте слово. Він болісно напружував мозок, намагаючись упіймати його — і не міг!

Раптом його охопило незвичайне хвилювання: він рвучко схопився з місця й застиг, приголомшений несподіваною думкою. І йому вмить усе стало ясно.

— "Стань на тому місці на Петра й Павла і відлічи на схід сонця сімдесят три кроки", — промовив він уголос. — Так, так, інакше й бути не могло!

Не міг же автор записки написати просто: відлічи на схід сонця сімдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й літом не в одному місці. Ось чому й сказано про день, у котрий треба відлічити від певного місця сімдесят три кроки. "Але схід сонця чи захід?" — задумався був він, але зараз же заспокоївся тим, що це можна буде перевірити на місці.

Наче камінь упав йому з душі. Він вписав знайдені слова в пропущені місця записки й, ще раз перечитавши її, старанно склав і сховав у себе на грудях.

Тепер уже всю записку було розгадано й він міг сміливо вважати себе володарем величезного скарбу.

Мов зачарований, стояв Найда коло вікна... І радість, і передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; він відчував, як за спиною в нього виростали могутні крила, готові понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря...

Навколо все було тихо... все спочивало ще в солодких обіймах вранішнього сну...

Нараз повільний удар дзвона сколихнув іще сонне повітря, й гудіння його попливло далеко-далеко в далину, через сині грані лісів...

Найда стрепенувся, побожно перехрестився й підійшов до свого ложа, щоб узяти патерицю і чотки й піти до церкви.

Сповнений тривожних мрій, він простяг руку і з диким криком відсахнувся...

На ложі його, замість патериці й чоток, лежали спис і довга низка куль...

XIII

Після розмови з Залізняком Петро не став баритися жодної хвилини; він одразу розшукав на монастирському подвір'ї диякона й вирушив з ним у дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранці вони прибули в Малу Лисянку без будь-яких пригод. У дорозі в Петровому серці кілька разів з'являлося бажання — перш ніж вирушити в Малу Лисянку, заїхати в містечко й розвідати, чи є там Гершко й Сара? На повороті, де дорога розходилася в містечко і в село, це бажання стало особливо сильним, але свідомість небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рідним, усьому селу, взяла гору над егоїстичними прагненнями, і Петро рішуче повернув коня на Малу Лисянку.

Небагато часу минуло, як він виїхав з рідного села, а над його головою прокотилося стільки приголомшуючих подій, що здавалося, ніби відтоді, коли він жив у Лисянці, минула ціла вічність.

При в'їзді в село Петро за звичкою глянув праворуч і побачив спустілу корчму, з відчиненими вікнами й дверима і розкиданим по всьому двору мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серці пекучий біль і нагадало йому ту страшну ніч, коли він проводив Сару назад до корчми, коли він присягався не залишати її до скону.

Хіба не сам він одвів її на заклання? А як вона боялася, як знемагала її душа! Йому пригадалися останні слова Сари, її шалені пестощі, її клятви... і серце його стислося від невимовної туги...

"Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому світі не знайде він своєї коханої голубки, не побачить її очей, не почує її голосу?.."

Сповнений гнітючих передчуттів, Петро в'їхав з дияконом у село; вигляд села ще більше посилив його побоювання: скрізь було безлюдно й тихо, тільки де-не-де порпалися в пилюці дітлахи, а з дорослих нікого не зустріли.

З душевним хвилюванням під'їхав Петро до батьківської хати... Та в дворі усе було гаразд, тільки теж безлюдно. Собаки, що мирно дрімали на осонні, голосно загавкали й кинулися до вершників, але, побачивши Петра, заспокоїлись і з радісним скавучанням застрибали навколо молодого господаря, намагаючись лизнути йому руку.

Петро скочив з коня й пішов був відчиняти ворота, коли почув ззаду дзвінкий дівочий голос:

— Петре, ти?!

Парубок обернувся і побачив Прісю, яка поспішала йому назустріч.

— Я, я, голубко! — відповів він, ніжно обіймаючи сестру.

— Господи! Ми вже думали, що тебе й живого немає! Ой Петре! Голубчику, як страшно! Що робиться навколо... Хвалити бога, хоч ти вернувся!

Дівчина витерла рукавом сльози, що виступили на очах, і ще раз міцно поцілувала Петра, не випускаючи його руки з своєї, та, помітивши незнайомого вершника за ворітьми, зніяковіла й відійшла од брата.

— Це мій товариш, — мовив Петро, кивнувши головою в бік диякона. — А де ж панотець, де батько? Де всі?

— У церкві... сьогодні неділя... та й батюшка хотів сказати всім останнє слово.

— У церкві! Ох ти господи, а ми за цими клопотами й неділю святу забули! — обізвалися разом диякон і Петро.

— Ну, — додав диякон, звертаючись до парубка, — ти попорай мого коня, а я не буду баритися, піду просто на цвинтар!

Диякон скочив з коня, передав повід Петрові, а сам пішов до церкви. Парубок узяв коней, завів у двір і хотів уже розсідлати їх, але Пріся притримала його за руку.

— Зачекай... нехай охолонуть... Скажи мені, чи дізнався тя•гяl^&>•-нeбyдь про Сару?

— Нічого!

— Але де ж вона, що з нею?..

— Я знаю стільки ж, скільки й ти!

— Але ж ти їздив розвідати, вистежити!

— І розвідав тільки те, що вони приїхали до Турової, а куди поділися потім — не знаю. Там уже дорога розходиться: одна йде бозна-куди, на південь, а друга напрямки повертає назад до Великої Лисянки.