Останні орли - Старицький Михайло

Вони повернули коней. Петро погасив свій смолоскип, узяв Прісю за руку й рушив загадковою просікою в протилежний бік.

Блискавка спалахувала, безперестанку освітлюючи таємничий праліс білим моторошним світлом.

Рука дівчини здригалася; Петро, як міг, заспокоював сестру, але сам із жахом помічав, що вони зовсім не наближаються до узлісся, а заглиблюються все далі й далі в лісові хащі.

— Петре, ми вже йдемо довго, дуже довго, — обізвалася Пріся тремтячим голосом.

— А що, ти втомилась? То можна відпочити...

— Ні, не те, а тільки коли ж ми вийдемо з лісу?

— Хто його знає: можливо, ця дорога довша за ту, якою ми їхали сюди... Може, ти сядеш на коня?

— Ні, тут можна голову розбити об гілля, я й так не відстану. Петро й Пріся прискорили ходу. Вони вже довгенько блукали, не присівши й на хвилину. Грозові хмари повільно пливли над лісом, піднімаючись до зеніту. Раз у раз спалахували білясті вогні, на мить вихоплюючи з мороку страшні, волохаті чудиська, які стояли на шляху подорожніх. Пріся так стомилася, що ледве йшла, але пристрасне бажання вибратись якомога швидше з цього пралісу подвоювало її сили. Ще з півгодини минуло в напруженому мовчанні, аж раптом Петро, що йшов трохи попереду, тихо скрикнув:

— Назад!

Пріся позадкувала.

— Стій, не ворушись, — звелів Петро. — Я викрешу вогню, там щось не гаразд-барліг... безодня... провалля!..

Дівчина завмерла на місці, вкрай перелякана: їй здавалося, що досить зробити хоча б один крок в будь-який бік, і вона впаде в безодню. Блискавка спалахнула на мить, мигнула білим сяйвом по чорних стовбурах велетенських дерев і згасла... Здалеку долинув глухий гуркіт.

— Грім! — прошепотіла Пріся.

Петро мовчки кивнув головою. У глибокій темряві од його кресала зірочками розсипалися іскри, нарешті трут спалахнув. Парубок зробив новий смолоскип і освітив місцевість. Подорожні стояли перед страшним урвищем, глибину якого оком не можна було зміряти, бо з дна його підіймалися високі дерева; дорога обривалася так круто, що якби Петро зробив ще півкроку вперед, то вони обоє лежали б на дні урвища з потрощеними кістками. Петро й Пріся мимоволі позадкували.

— Ой Петре, куди це ми зайшли? — з жахом прошепотіла дівчина, тулячись до брата.

— І сам не знаю... ніколи не бачив ані цього урвища, ані просіки.

— Що ж нам тепер робити?

— Спробуємо йти понад краєм!

— Ні, ні! — Пріся вчепилася за братів рукав. — На бога, Петре, краще почекаємо світанку, вже недовго... тут досить тільки оступитися — й смерть... ось і грім... може, мине гроза...

Справді, здалеку долинув ще удар, глухий, короткий, а за ним прокотилася по лісі луна.

— Чуєш? — обізвалась після довгого мовчання Пріся. — І досі луна йде лісом... аж дивно.

— Невже луна? — здригнувся Петро, прислухаючись і собі до лісових звуків, які дівчина прийняла за луну від громовиці. — Ні, це щось інше... це не грім... здається, рубають ліс чи що?

Обоє почали уважно прислухатися.

Рівномірні звуки, справді схожі на удари, долітали відкілясь з глибини, ніби з-під землі, й виразно лунали в хвилини затишшя...

Подорожні відійшли на кілька кроків від страшного провалля й посідали на землю. Хоча Петро і втішав сестру, та сам дуже непокоївся: в несходимих Мот-ронинських лісах було легко заблудитися, а, крім усіх небезпек, які могли виникнути внаслідок цієї несподіваної пригоди, ще й поїздка до Умані по Сару відкладалася на невизначений час.

Тим часом удари почулися знову. Ці уаємничі звуки в глухому пралісі, серед непроглядної темряви наганяли якийсь незбагненний жах...

— Петре! — прошепотіла Пріся, притискаючись тісніше до брата. — Що б це могло бути?.. Мені лячно!

— А ось, здається, що... — спроквола мовив Петро.

— Чи не молотять? — спитала дівчина.

— Що ти! — відказав Петро. — В глупу ніч, коли хоч в око стрель!.. Еге, он воно що! Це б'ють молотом по ковадлу... так... так... вставай, сестро, ходімо!

— Oй, брате, куди? — сплеснула руками Пріся. — Адже це, може, нечиста сила!..

— Що ти? — засміявся парубок. — Це, значить, житло поблизу, якийсь лісовий хутірець, а може, й село недалеко! Це слава богу — ось що!

Дівчина радісно схопилася, і вони рушили, обережно намацуючи дорогу понад яром, у той бік, звідки долітали глухі удари; незабаром уже й Пріся не сумнівалася, що це були звуки від ударів молота по ковадлу. Хоча вони лунали водночас, та можна було розібрати, що гупало відразу кілька молотів. Скоро перед подорожніми здалеку, в глибині яру блимнув маленький вогник, червонуватий і тремтливий, немов зірочка. Ці ознаки людського житла викликали в обох страшенну радість.

— Вогонь, вогонь! Братику, люди! — радісно вигукнула Пріся. Але Петро притримав її за руку.

— Тс... — прошепотів він. — Вогонь то вогонь, та біля вогню, напевно, й люди... тільки які? В лісі, та ще вдвох, не можна підходити так довірливо, а то, бува, вскочиш у халепу. Прив'яжемо тут коней, а самі спершу підповземо і роздивимося, хто це й що.

Парубок прив'язав коней, потім ліг на траву й звелів Прісі повзти слідом за ним, намагаючись робити якомога менше шуму. Чим далі вони просувалися, тим легше ставало повзти, бо вогонь освітлював найближчі до яру ділянки лісу.

— Стій! — мовив нарешті Петро. — Тепер поповземо до урвища.

Безшумно, звиваючись по вологій лісовій траві, Петро й Пріся гадюками підповзли до самого краю урвища і, сховавшись за великим кущем, глянули вниз.

Глибокий яр тут ширшав і утворював улоговину; дерева на дні її були вирубані, й на вільному місці розмістилося десять величезних кузень. Купи вугілля яскраво палали, освітлюючи всю улоговину й сусідні ділянки лісу. Біля кожної кузні метушилося по кілька голих до пояса людей. Одні велетенськими міхами роздмухували вогонь, другі підносили до палаючих горн лемеші, коси й залізні штаби, треті працювали біля ковадл, четверті виносили вже готові ножі й наконечники для списів і складали їх у купи. Ці купи блискучої, щойно викуваної зброї тяг-лися вздовж усієї улоговини. Здавалося, їх могло б вистачити на величезне військо.

Молоти не замовкали, лише інколи чулись уривчасті слова ковалів. Недалеко від кузень хропло, розлігшись на землі, кілька таких самих напівголих велетнів.

Затамувавши подих, Петро й Пріся мовчки спостерігали протягом кількох хвилин цю сцену. Несподіване видовище вразило їх.

Для кого готували стільки зброї, наші подорожні зрозуміли відразу; але їм ніколи ще не спадало на думку, що справа повстання зайшла так далеко, що таємні люди, які верховодять усім цим, володіють такими силами, що скрізь, по всіх ярах, по всіх пущах, йде гарячкова робота, мета якої — визволення вітчизни. А вони ще й досі стоять осторонь від боротьби...

— Це все він, Залізняк, сокіл, гетьман, — шептала Пріся, міцно притискуючи руки до серця, що несамовито калатало, і образ Залізняка виростав перед нею, повитий якоюсь магічною, надприродною силою.

Аж раптом сильний стусан в одну мить розвіяв усі Прісині мрії; дівчина мало не скотилася в яр і мимохіть голосно скрикнула.

— Га, підлі тварюки! — пролунав над нею чийсь хрипкий, грубий голос. — Думали підглянути й виказати нас, та не вдалося! Запорожців не так-то легко обдурити!

Пріся з жахом озирнулася і побачила, що її тримає за комір велетенський на зріст запорожець; такий же велетень держав і Петра.

— На бога, панове, що це вам спало на думку? — заговорив Петро. — Та ми ж свої!

— Свої! — вигукнув із злобним сміхом запорожець. — На череві, як гадюки, підповзаєте та підглядаєте з-за кущів, що робиться внизу?

— Хотіли дізнатися, хто зібрався вночі, що роблять... Страшно ж так іти, а як побачили, що кують, то й задивилися.

— Задивилися? Цікаво стало? Ну, йдіть же, йдіть та познайомтесь ближче з нашим молотом і ковадлом.

При цих словах очі запорожця так страшно блиснули, що в Прісі від жаху підломилися ноги.

— Змилуйтесь... за що ж нас карати? — закричала вона, падаючи на коліна перед козаком і з благанням простягаючи до нього руки. — Ми свої... свої... присягаюся пречистою, спитайте кого хочете... З Малої Лисянки, лисянського титаря діти.

— Хоч би й самого протопопа! Ви побачили те, чого не можна було бачити нікому, жодній душі в світі, — а тому вам більше не жити!

Пріся затулила обличчя руками й ревно заридала... Петро похнюпився, але жоден м'яз на його обличчі не здригнувся.

— Якщо треба карати, то мене карайте, — сказав він похмуро, — а дівчину простіть, відпустіть її додому, я її завів до лісу.

— Дівчину? Ні, дівчина гірше, ніж три хлопці: знаємо ми бабські язики!.. Та що тут з вами теревені правити, тягни їх, брате, до отамана!

Запорожець підняв ридаючу Прісю і, перекинувши її собі через плече, пішов попереду, а його товариш зв'язав Петрові руки й попростував із своїм полоненим слідом за ними...

XIV

До палацу київського генерал-губернатора Федора Матвійовича Воєйкова раз у раз під'їжджали важкі ридвани, запряжені цугом, новомодні берлінські коляски та різні каруци. З екіпажів, підтримувані слугами, виходили вельможні гості. Перед очима простого люду, що стояв на протилежному боці вулиці, мелькали напудрені перуки, оксамитові французькі каптани, пошиті в обтяжку, на прусський кшталт мундири, стрічки, зірки, позолочені шаблі, жіночі високі зачіски, штофові сукні з низько вирізаними ліфами й червоні черевички на дуже високих каблуках.

Серед цих строїв, пошитих за останньою французькою модою, вряди-годи з'являлися козацькі жупани, високі кораблики, оздоблені коштовним камінням, дорогі байбараки й спенсери, а також старопольські кунтуші.

Із зовнішнього вигляду гостей можна було судити, що у генерал-губернатора збиралося найрізноманітніше товариство. Та, власне, так воно й було. За останньою угодою, Київ опинився поблизу польського кордону, й через те в ньому постійно стикалися три елементи: великоруський, малоруський і польський. Посаду київського генерал-губернатора могла займати лише надзвичайно спритна, хитра й промітна людина, яка не прогавила б своєчасно повідомити кому слід про те, що затівають ляхи, як дивиться на ту чи іншу справу малоросійська старшина, що діється на Запорожжі і тому подібне.

У своєму наказі, виданому російським чиновникам, котрих посилали в Малоросію, Катерина веліла їм дбати про зближення малоросіян з великоросіянами, а також стежити за поведінкою тамтешньої старшини, певна річ, непомітно, нишком.