Останні орли - Старицький Михайло
Я й поспішав оце сюди як тільки міг — хочу податися до замку, чи не повернувся жид до містечка кружним шляхом?..
— Ні, — тихо мовила Пріся й сумно похнюпилась, — їх там немає, наші дізнавалися вже не раз...
— Немає? — скрикнув Петро і в розпачі схопився за голову. — Куди ж він подівся?.. Де її тепер шукати? Куди податися?
"Загинула... загинула!.."
Парубок сів на колоду, що лежала посеред двору, і затулив обличчя руками. Пріся сіла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дівчини бриніли сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утішити його.
Кілька хвилин вони сиділи нерухомо, пригнічені страшним горем; нарешті Петро підвів голову й заговорив знову, глухо, уривчасто, немов розмірковуючи сам із собою:
— Шукай тепер! Дорога йде на південь... Хіба мало міст обабіч неї?.. Щоб обшукати всі, не вистачить і життя... Та, мабуть, Гершко бачився з Кшемуським і розповів йому про все, через те пани й вирішили насамперед обрушити свою кару на Лисянку... Бачився... Але де ж він подівся потім?.. Де?..
— Ох, ніхто не знає, братику! — Пріся глибоко зітхнула й знов витерла рукавом очі.
— Чи не можна розпитатися в челяді?
— Пани як поїхали в Умань, то й досі не поверталися. Петро жваво обернувся до неї.
— Ще не поверталися? Ще в Умані? То, виходить, він там!..
— Братику! — радісно скрикнула Пріся. — Не може бути!..
— Ні, справді, — вів далі Петро, — ніхто інший не міг би повідомити їм про те, що затівалося в нашому селі... і дорога... так, є коротша дорога, але можна проїхати в Умань і через Турову, а жид, певно, вибрав кружний шлях, щоб збити нас з пантелику... Так, так!.. Він чкурнув на Умань слідом за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад.
— То ти розшукаєш його?! Ти врятуєш Сару?
— Врятую! Якщо це тільки в людських силах, то я врятую її! Сьогодні ж ми, не гаючи й хвилини, вирушимо з тобою у Мотронинський монастир, а звідти я подамся з товаришами в Умань.
— Зі мною в монастир? — здивувалася Пріся. — Навіщо?
— Так, з тобою! — квапливо заговорив Петро. — Пани вирішили тяжко покарати Лисянку; на жінок чекає безчестя, а найстрашніша доля спіткає тебе, Прісю, бо ти найгарніша! Тому-то ми й вирішили сховати тебе в монастирі...
— Ні, Петре, ні! Тата я не покину: якщо всім нам судилася страшна кара, я теж хочу прийняти її, — стримано, але твердо відповіла дівчина.
— Прісю, не переч! Так вирішив полковник Залізняк, і ми погодилися з ним!
— Полковник Залізняк?! — радісно вигукнула дівчина.
— Так, Залізняк... За ним тепер іде вся Україна, йому підкоряється кожен, не тільки ти: усі жінки покинуть село і сховаються в Мотронинському лісі, але тебе він просив привезти негайно.
— Мене?!
— Так, тебе...
— Навіщо ж? Чому... мене?
— Тому, що він побоюється, аби тебе не схопили ляхи... Не бійся, Залізняк
там усе влаштує; він і сам тепер у Мотронинському монастирі. Ну, ти ж збирай
собі, що потрібно, а я піду на цвинтар. Пам'ятай, чим швидше ми виїдемо звідси,
тим швидше вирвемо Сару з Гершкових пазурів!
Петро ступив через перелаз і швидкою ходою подався до церкви. Пріся залишилась на місці. Кілька хвилин дівчина сиділа мовчки, поринувши
в задуму; погляд її ніби потонув у залитій сонцем далині, вона не чула й не бачила
нічого.
— За ним тепер іде вся Україна, йому підкоряються всі, — ледь чутно прошепотіла Пріся. Легке зітхання вирвалося в неї з грудей, вона затулила обличчя руками й завмерла, сповнена якихось невиразних мрій.
Петро переказав батюшці й громаді пересторогу Залізняка і його пораду — сховати якомога швидше жінок, дівчат, дітей і взагалі усіх кволих і нездатних до бою, а сильним об'єднатися і дати напасникам відсіч.
Лисянські селяни й до Петрового приїзду були у великій тривозі, а від переданої їм звістки, що панська розправа має розпочатися з їхнього рідного села, всі заціпеніли. Серед похмурого мовчання пролунав стогін і дитячий плач... Але диякон підвищив голос і заглушив смутний настрій:
— Не час плакати! — вигукнув він рішуче. — Сльозами горю не поможеш, а стогнаннями не умилостивиш наших катів... Супроти звіра треба стати звіром, а заступники в нас лишилися одні — ніж і вогонь... За кров — кров, за наших жінок і дітей — їхнє падло!!
Вихором рознеслися в натовпі слова диякона й запалили помстою і злістю сотні очей...
На бурхливій, але короткій раді вирішили: диякону залишатися в селі, щоб у разі небезпеки негайно сповістити загін Неживого, який розташувався в лісі неподалік від Лисянки, спорядити підводи, скласти майно й разом з обозом відправити дітей, жінок і хворих до лісу, а Петрові з Прісею, не гаючись, поспішати до монастиря; що ж до батюшки, то, незважаючи на всі Петрові умовляння, незважаючи на прохання і сльози всіх парафіян, отець Хома навідріз відмовився виконати волю Залізняка й рішуче заявив, що він помре біля того вівтаря, служителем якого поставив його господь.
Після такої категоричної відповіді Петрові не залишалося нічого іншого, як тільки мовчки скоритися волі батюшки й готуватися до від'їзду з Прісею. Його квапили титар і отець Хома, котрі розуміли, яка страшна небезпека загрожувала дівчині.
Того ж дня, надвечір, Петро із сестрою вирушили в дорогу на двох добрих конях, бо Пріся з дитинства чудово їздила верхи.
День був дуже паркий, і хоча сонце вже хилилося до заходу, в повітрі зовсім не відчувалося прохолоди. Повите білястою імлою небо дихало нестерпною спекою. Жоден листок не ворушився; пилюка, яку здіймали копита коней, довго висіла в повітрі й повільно осідала на розпечену дорогу...
Петро й Пріся їхали мовчки, поринувши в свої думи... Дівчина раз по раз озиралась назад, щоб іще поглянути на своє тихе гніздечко, в якому зросла і з якого вирвали її нині й несли невідомо куди бурі житейського моря...
Та хатки села, збігаючись ближче й ближче, злилися в одну смужку і врешті зовсім зникли за обрієм. Глибоке зітхання вирвалося з Прісиних грудей, вона глянула востаннє на повиту імлою далину, і, рішуче обернувшись; наздогнала Петра та поскакала поруч з ним.
Так вони мовчки проїхали ще верст із п'ять. Петро кілька разів стурбовано оглядався назад, але Пріся, заглиблена в свої думки, не помічала цього.
— Ех, буде гроза! — вимовив нарешті з досадою парубок, знову оглядаючись назад.
Пріся озирнулась.
Хоча не відчувалося й найменшого подиху вітерця, західним краєм неба повільно пливли темні хмари, і їх обриси різко вимальовувалися на світлому тлі неба.
— Підганяй коня, Прісю, хоч би завчасу дістатися до лісу! — зауважив Петро.
Обоє пустили коней вчвал.
Тим часом хмари швидко росли й заволікали небосхил. Призахідне сонце просвічувало крізь них кривавою плямою, кидаючи на землю зловісний вогненний відблиск. Здалеку почувся глухий гуркіт грому... Швидко темніло.
Нарешті на обрії показалася зубчаста смуга лісу, і незабаром Петро й Пріся вузькою стежкою в'їхали під склепіння дубів.
— Ну, слава богу, що добралися! — промовив Петро, обмахуючи шапкою розпашіле обличчя. — Тут уже безпечно. Ти не боїшся грози, сестро?
— Ні, чого ж її боятись, а от чи скоро ми доїдемо до монастиря?
— Скоро... тільки ось стемніло, хоч навпомацки йди... Та, зрештою, байдуже: я добре знаю дорогу.
Пріся оглянулась: уже і в полі стемніло, а в лісі й поготів; тільки-но подорожні від'їхали на кілька кроків від узлісся, як одразу ж пірнули в непроглядну пітьму;
вона під деревами була така густа, що, здавалося, стовбури тонули в чорній стоячій воді. Вгорі крізь просвіти, між гіллям, проглядало майже чорне небо. Лиховісне шуміло над головами подорожніх верховіття велетенських дерев, раз у раз спалахувала блискавка, зненацька освітлюючи білим сяйвом таємничу глибінь лісу; гілки дерев при цьому сліпучому світлі здавалися страшними, сплетеними в клубки гадюками.
На мить з чорного мороку вихоплювалась стежка, але після короткого спалаху блискавки пітьма, що оточувала Петра й Прісю, ставала ще густішою й непрогляднішою. Дощу не було, лише зрідка долинав глухий гуркіт грому; гроза заходила здалека й могла розгулятися тільки вночі.
З півгодини подорожні їхали мовчки. Нарешті Петро зупинив коня й заклопотано сказав:
— Злізь з коня, Прісю, і дай мені повід — підемо пішки, бо так можна й з дороги збитись.
Дівчина скочила з коня, передала його братові й пішла поруч. Вони йшли мовчки;
Пріся раз у раз спотикалась об пеньки, об переплетене вузлами коріння, але мовчала, тримаючись за братову руку.
— Стій! — нараз промовив Петро. — Треба роздивитися, ми, здається, йдемо не тією стежкою... мені попався під ногами пеньок, а ось і другий!
— І мені попадалися вже не раз!
— Чому ж ти не сказала?
— Я думала, що ти й сам помітив.
— Ну, виходить, трапилося те, чого я боявся, — вигукнув у розпачі Петро, — ми збилися з дороги!
Його слова сповнили жахом серце Прісі.
— Братику, Петре! — вигукнула вона крізь сльози, хапаючись за його руку. — Що ж тепер з нами буде? Вертаймося краще назад!..
— Куди назад? А ти знаєш, де зараз яка сторона у цій пущі? Стривай, треба насамперед розібратися, де ми, а тоді вже будемо думати, куди повертатись. Візьми коней, я спробую викресати вогню.
Пріся взяла за повіддя коней, а Петро, притулившись до стовбура, дістав з кишені кремінь і кресало й почав добувати вогонь... Одна за одною з-під його руки посипалися іскри, й незабаром трут загорівся; Петро знайшов на землі кілька сухих гілок, дістав з кишені натерте порохом клоччя, запалив його і, піднявши високо над головою цей імпровізований смолоскип, освітив навколишню місцевість...
Вони стояли на якійсь просіці, порослій травою й молодняком. Просіка була вузька, очевидно, прокладена для верхівців.
Петро, вкрай здивований, озирнувся; він ніколи не бував у цій частині лісу, ніколи не бачив цієї глухої просіки.
— Ну, забралися, — пробурчав парубок собі під ніс. — Куди тепер повертати?
— Назад, назад, братику! Переночуємо на узліссі, а вранці рушимо в дорогу, — вигукнула Пріся, судорожно хапаючись за його руку. — Тут небезпечно... Господи, яка пуща! Ще приманимо цим світлом лихих людей!
— Твоя правда, сестро, світло слід погасити, а їхати треба тільки по цій просіці, — хоч назад, хоч уперед; проклали ж її колись люди, отже, вона й доведе нас куди-небудь; а звернути вбік ніяк — тут не те що конем, а й зайцем не проскочиш!
Справді, праворуч і ліворуч від просіки тяглися такі густі хащі, що нічого було й сподіватися зробити по них хоч кілька кроків.
Пріся мовчки згодилася з братом.
