Останні орли - Старицький Михайло
Смагляве обличчя його почервоніло.
— Правда, правда! — озвався він квапливо, ступивши від дверей на середину келії. — Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тільки не знаю, до чого це?
— Ні, — сумно заперечив Мельхіседек. — Грамоти мені не давали ніякої, а на словах обіцяли...
— Що слова! — вигукнув з досадою Залізняк. — Слово — не папір! Та коли б нам така грамота — все Запорожжя, вся Україна... та що там — море повстало б кругом! Отець Антоній не одривав очей від натхненного обличчя Залізняка.
— Превелебний отче, — вирвалося в нього мимохіть, слідом за словами Залізняка. — А чи не можна попросити таку грамоту?
— Ні! — сумно зітхнувши, відповів Мельхіседек. — Справи державні вельми делікатні, і ніхто не захоче одверто виказати свої наміри.
— Що там просить! Та якби я тільки в науці писарській мастак був...
Отець Антоній зупинив на Залізнякові нетерплячий, сповнений чекання погляд, та Залізняк нараз круто урвав свою мову.
Усі насторожились.
В монастирські ворота хтось нетерпляче стукав.
Присутні завмерли, чекаючи чогось лихого.
За кілька хвилин у келію Мельхіседека ввійшов послушник і сказав, даючи ігуменові згорнутий аркуш паперу з прикріпленою до нього печаттю:
— Лист твоїй милості від офіціала уніатського Мокрицького. Мельхіседек мерщій вирвав згорток з рук послушника й, зірвавши печать, розгорнув довгий, списаний великими літерами аркуш. Та ледве дочитав він до половини послання, як папір затремтів у його руці, а обличчя густо почервоніло.
— Що, що там таке?! — скрикнули разом усі присутні.
— Ну, братіє, — мовив Мельхіседек сповненим обурення голосом, — кличуть мене до права! Мокрицький викликає мене на суд до себе, вимагає, щоб я пристав на унію й листом безчесним перепросив би його й прощення благав! А якщо не буде моєї згоди на се, то щоб чекав кари, як перший бунтівник!
Усі заніміли від обурення...
Захоплений страшним вихором, що знявся над Туровою, Петро забув на час про своє особисте горе; та тільки-но вони з Залізняком виїхали з Турової, думки про нещасну Сару знову заволоділи ним цілком.
Він не посмів сказати про своє горе Залізнякові, не посмів і відмовитися супроводити його до Мотронинського монастиря. А втім, монастир лежав якраз по дорозі на Лисянку, а туди линули тепер усі думки Петрові.
У Туровій він довідався, що через неї йшло тільки два шляхи: один, найко-ротший, вів назад у Лисянку, а другий ішов на південь, розгалужуючись у свою чергу на багато доріг.
Петро не припускав думки, щоб Гершко залишив свій план помсти й виїхав із Сарою кудись на південь, тому він і зупинився на тому, що Гершко повернувся з Турової назад до Лисянки.
Новий його приятель, диякон, з котрим Петро за ці кілька днів міцно здружився, також переконував його в цьому.
Коли ж парубок довідався, що ляхи намірились зібратися в Лисянці й кинутися звідти передусім на Малу Лисянку, то гадка його перейшла в цілковиту впевненість.
Тепер він хотів якнайшвидше дістатися до Мотронинського монастиря, щоб звідти негайно рушити в Лисянку. Тривога за долю Сари й рідного села та залишених там беззахисних близьких мучила його впродовж усієї недовгої дороги.
Увечері Залізняк із своїми супутниками прибув до монастиря, і Петро вирішив наступного ж ранку переговорити з полковником про свій намір.
Звістка про зухвалу вимогу Мокрицького, надіслану Мельхіседекові, розлетілася з надзвичайною швидкістю по всьому монастирі. То був дзвін на сполох, що примусив захвилюватись, дзвін на сполох, який сповіщав про наближення страшного лиха. Петра ж ця звістка приголомшила ще дужче, ніж інших: він зрозумів — це початок, і кожна згаяна хвилина може коштувати життя близьким, дорогим серцю людям.
Цілу ніч не склепив він очей від хвилювання й нетерплячки, а, вставши вранці, вибрав слушну хвилину і підійшов до Залізняка.
— Пане полковнику, — мовив він, низько вклоняючись, — чутка пройшла, що превелебний отець ігумен дістав позов від Мокрицького?
— Так! — відповів Залізняк.
— Виходить, ляхи вже починають розправу?
— Якщо вже не почали...
— І перша на їхньому шляху Лисянка.
— Авжеж!
— Так от я хочу зараз вирушити туди з дияконом, як ми умовилися з Неживим, а то ж там боронитися нікому: всі хворі, старі, та малі, та жінки...
— Твоя правда, парубче! — заклопотано заговорив Залізняк. — їдь негайно, треба заздалегідь десь переховати жінок та старих... особливо жінок... Умов отця Хому приїхати сюди... та хай він бере з собою неодмінно й сестру твою Прісю, на лихо собі вона така гарна, то вже її не помилують ляхи... Я про охорону села потурбуюсь... а козаків у нас вистачить і на пів-Польщі! То вирушай же не зволікаючи та привези сюди і. Прісю, і отця Хому... Пам'ятай, що її ждуть найгірші муки!
Петро попрощався з Залізняком і зразу ж вирушив разом з дияконом у дорогу.
Минув тиждень відтоді, як приїхав Залізняк, і що не день надходили нові й нові підтвердження його слів.
Щодня прибували втікачі з близьких і далеких сіл українських і розповідали про звірства уніатів, ляхів.
Залізняк раз у раз виїжджав з монастиря, іноді сам, іноді з Найдою, з котрим він часто радився наодинці в його відлюдній келії. Іноді він не повертався й ночувати в монастир.
Уся братія монастирська ставилася з надзвичайною пошаною до Залізняка, особливо ж отець Аркадій і отець Антоній.
Мельхіседек теж не дрімав.
З гарячковою поквапністю поспішав він ужити всіх легальних заходів, щоб зупинити дії ляхів.
Він одіслав Мокрицькому різку відповідь, у котрій переконував його облишити свої наміри, бо вони можуть призвести до фатальних наслідків, які впадуть на голови порушників миру й справедливості в державі.
Він надіслав листи до комендантів форпостів на Дніпрі, благаючи їх не чинити утисків православним, що їдуть у релігійних справах до Переяслава, до свого єпископа.
До кожного з цих листів він приклав копію королівського декрету; такі ж копії він розіслав і в найближчі містечка та міста для оголошення населенню.
Через те що в монастирях не було спеціальних писарів, то вся братія, котра вміла писати, засіла за цю роботу. Таких мастаків було небагато, і тому сам Мельхіседек просиджував дні й ночі з пером у руці. Та всі його старання не мали й найменшого успіху. Мокрицький нічого не відповів на його листи, а, неначе глузуючи з слів ігумена, кинувся ще з більшою лютістю на православних. Начальники форпостів порадили Мельхіседекові вдатися до вищої влади, а в містах не дозволили оголосити королівських декретів.
Усі ці невдачі не вбили невтомної енергії Мельхіседека; в душі його ще жевріла надія на ухвалу варшавського сейму, й, незважаючи на всі погрози ляхів, він готувався до нової подорожі у Варшаву. Але братія монастирська втратила надію на мирне вирішення справи. Гіркота кривд, утисків і мук, що їх зазнавали в Польщі православне духівництво й весь православний народ, сповнювали їхні душі страшною образою, і образа ця шукала іншого виходу.
По всіх келіях потай від отця ігумена точилися таємні розмови, в монастирських льохах переховувалися якісь барила й міцно зав'язані паки.
А тривожні звістки тим часом усе ширились і ширились.
Був паркий літній вечір. Небо, обкладене з усіх боків чорними хмарами, кидало синювату мертву тінь на землю, що застигла, чекаючи страшної грози.
Жоден листок не ворушився на деревах, нерухомо застигло повітря, й, незважаючи на те, що не відчувалося кругом і найменшого вітерця, важкі чорні хмари, прорізані білими клуботливими звивами, поволі випливали з західного боку неба й застилали весь небосхил.
На землю насувалася чорна тінь.
Налякані страшним явищем природи, птахи то з голосними криками кружляли навколо своїх гнізд, то забивалися під покрівлю дзвіниці, під карнизи церков і будинків.
Гудів монастирський дзвін, сповіщаючи про кінець вечерні. Люди юрмилися в дворі Мотронинського монастиря й, чекаючи виходу отця ігумена, тихо розмовляли між собою, переказуючи жахливі новини.
Та ось останній стогін дзвона завмер у нерухомому повітрі; з церкви ринув натовп прочан, а слідом за ним показалася могутня постать архімандрита з хрестом у руках; за ігуменом ішов Залізняк, а за ним уже сунула чорною валкою і вся монастирська братія.
Побачивши отця ігумена, всі, хто був у дворі, дуже захвилювались: одні почали протовплюватись до Мельхіседека, кваплячись підійти під благословення, інші ставали на коліна, падали перед ним ниць... Почулися стогони, плач, істеричні зойки.
— Гинемо, отче! Гинемо! — волали люди. — Смертна година наближається... Порятуй... помилуй... і захисти!..
Рука Мельхіседека, що високо тримала хреста, помітно здригнулася; скорботний погляд його пробіг по головах убогої пастви, яка простягала до нього в останній надії руки, і серце його стислося від невимовної муки.
— Братіє моя возлюблена! — заговорив він, задихаючись од хвилювання. — Чим можу допомогти вам, убогий, безсилий пастир ваш? Се єдиний захист наш, — високо підняв він над головою великого хреста з розп'яттям. — Сим переможемо!
На темному тлі неба золотий хрест яскраво засяяв над головами натовпу, що стояв на колінах. Почулися слова молитви, зітхання, стогони... Усі схилилися перед сяючим хрестом.
— Не втрачайте ж надії, стійте твердо, спокус і погроз не бійтеся, — говорив Мельхіседек. — Господь пошле і захист, і покров тим, хто покладається на його ласку. Ще не відома нам ухвала сейму; російська цариця, а з нею й інші держави клопочуться за нас. Надійтеся ж на господа й віруйте, яко він сам гнаним за віру є захисник. Але путі господні невідомі, — з грудей Мельхіседека вирвалося скорботне зітхання, та голос його звучав твердо й упевнено, — і якщо хоче він, щоб ми постраждали за святу віру нашу, на те його свята воля! І ми не відступимось від неї заради благ і радостей світу, приймемо мученицьку смерть, пам'ятаючи слова господні: хто перетерпів до кінця, той спасенний буде.
У відповідь на слова отця ігумена звідусіль почувся голосний плач.
Похмурий стояв Залізняк поруч Мельхіседека, не сміючи перервати його слова, і тільки поглядав мовчки з-під насуплених брів на натовп, що ридав, стоячи на колінах.
Коли нараз до слуху всіх присутніх виразно долинув кінський тупіт, і за кілька хвилин у двір монастирський влетів укритий курявою вершник.
Осадивши свого змиленого коня, верхівець зіскочив з сідла й, підійшовши до Мельхіседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцеві ігуменові:
— Од його превелебної мосці єпископа Георгія з Варшави, — і подав Мельхіседекові запечатаний пакет.
Різким рухом зірвав Мельхіседек з пакета товсту воскову печать і, розгорнувши папір, почав читати його...
Натовп, що юрмився на подвір'ї, нараз завмер.
Сотні очей стежили за отцем ігуменом.
А він не одривався від списаного аркуша паперу.
Запала хвилина напруженої мовчанки, що збіглася з лиховісним затишшям, яке охопило природу.
Нараз обличчя отця ігумена вкрилося смертельною блідістю, папір випав у нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей.
