Останні орли - Старицький Михайло

Отець Єлпідифор сів на широкій лаві, спершись руками на патерицю, а Аркадій та Антоній зупинилися коло дверей.

Широкими кроками підійшов Залізняк під благословення Мельхіседека й шанобливо поцілував його в руку.

— Ну що, як живеш, пане полковнику? — звернувся до нього Мельхіседек.

— Та поки що бог милує і земля, на досаду ляхам, носить, — відповів Залізняк, по-молодецькому тріпнувши головою, і нараз побачив Найду, що стояв збоку.

— Що це, брате Іване, й ти тут? — вигукнув він, засяявши від радості, й, підійшовши до Найди, вхопив його в свої широкі обійми. — А як ти потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ех, брате, сам бог послав мені тебе назустріч, — казаз він, перериваючи свої слова козацькими поцілунками. — Рук багато, голів мало... гадаю, тепер уже ти не будеш відмовлятись і покликатися на спасіння душі. Настав час!..-

І нараз, схаменувшись, Залізняк круто урвав мову й, обернувшись до Мельхіседека, сказав, нахиливши голову:

— Прости, превелебний отче, спалах радості, — побачив старого бойового товариша, й серце затремтіло. А я до твоєї милості не сам завітав, а з гостем.

— Радий, радий, тільки чому ж ти не попросиш його сюди? — здивувався Мельхіседек.

— Трудно, може, він у цю хвилину богові душу віддає... ледве довезли!

— Хто ж то?

— Священик села Турової.

— Його вже оглянув брат наш Антоній, — сказав отець Аркадій, — каже, що коли господь допоможе, то можна сподіватись удержати його життя. Антоній на знак згоди нахилив голову й додав:

— Зело занепав він на силах: я дав йому келих нашої настоянки... ліпше стало... заснув...

— Та що ж з ним? — стурбовано спитав Мельхіседек.

— Хвороба звичайна, — з їдкою усмішкою відповів Залізняк, — тепер вона скрізь ходить. Спершу дали двісті барбар ляхи, потім душили димом у ямі гнойовій.

— Де? Коли?! — скрикнув Мельхіседек, а разом з ним Аркадій і Єлпідифор.

— Та в селі Туровій... пан офіціал Мокрицький приводив людей до унії!

І Залізняк розповів присутнім про звірства, які чинив Мокрицький у Туровій.

Ця жахлива розповідь приголомшила всіх. Залізняк закінчив, а Мельхіседек

усе ще сидів мовчки в своєму кріслі, скорботно похиливши голову на схрещені на

патериці руки...

Якусь хвилину всі мовчали.

— От, чесний отче, — першим перервав мовчанку Аркадій своїм густим басом, що дрижав тепер од внутрішнього обурення. — А ти ще вмовляв нас бути терпеливими й покірними, хотів примусити, щоб ми повірили в силу королівських декретів... Ну, чим же допомогли вони? Чи приборкали Мокрицького й шляхту?

— Вони ще не знають про декрет, — відповів Мельхіседек, піднімаючи голову і обводячи всіх скорботним поглядом.

— Ні, знають! — упевнено мовив на це Залізняк. — Знають і вирішили — шляхта й слуги папежа — знищити королівський декрет!

— Звідки ти знаєш це? — спитали разом усі присутні.

— Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зібралася цього вівторка вся місцева й навколишня шляхта, числом до трьохсот душ, — заговорив схвильовано Залізняк. — Зібралися всі для того, щоб обміркувати, як боротися з гайдамаками і як вирвати з коренем схизму, котра знову підвела голову, завдяки трудам твоїм, чесний отче! На зібрання се прибув архієпископ гнєзнинський і прочитав. усім присутнім милостивий папір од папи Климента XIII. Папа звертається до всіх вірних католиків — шляхтичів польських, заклинає їх лишатися вірними лицарями римського костьолу й вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на їхній землі, а для цього не спинятися ні перед чим. І шляхтичі всі до єдиного за-присяглися виконати заповіт папи!

Глибокий стогін вирвався з грудей Мельхіседека.

— О господи! — прошепотів він. — Святі слова твої обернули на отруйні жала, а заповіт твоєї любові — на криваву ворожнечу й гординю.

— Так, — провадив далі Залізняк, — і архієпископ узяв з усіх шляхтичів страшну клятву, що вони не залишать у Польщі жодного схизмата, а тих, що опиратимуться перед унією, винищуватимуть як розбійників і бунтарів.

— О господи! — сплеснув руками старець Єлпідифор.

— Спалять православні храми й монастирі, — говорив далі Залізняк, — порозганяють усіх ченців, усіх священиків наших і перетнуть нам всі шляхи до переяславського владики й на лівий берег Дніпра.

— Смерть їм, гонителям Христа! — вигукнули разом Аркадій і Найда. — Не вівці ми, і якщо вони вирішили добути шаблю, то й ми добудемо ножа!

При цьому вигуку Найди Залізняк швидко обернувся й зупинив на ньому радісний погляд. Більше йому не треба було ні слів, ні розпитувань, ні запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнівом запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнівно зведені брови надавали йому грізного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували затаєні іскри. У своєму чорному чернечому одязі він здавався якимсь страшним, караючим ангелом.

Зітхання полегкості вирвалося з могутніх Залізнякових грудей.

— А наступного дня, — розповідав він, — зібрався в Умані сеймик і на ньому всі одноголосно ухвалили виконати за всяку ціну присягу, яку дали папі, і на сеймі в Варшаві скасувати всі декрети короля й припинити втручання Росії.

— Загибель, смерть! — простогнав отець Єлпідифор і безсило схилив голову на груди.

— Не смерть, а боротьба! — вигукнули разом Аркадій, Найда й Антоній. — Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо...

— Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братіє! — промовив Мельхіседек, простягаючи руки до Найди й Аркадія. — Пане полковнику, може, це ще не правдиві чутки?

— Слова мої такі ж правдиві, немовби я сам був у ляхів на сеймику і на свої вуха чув усе те, про що говорили вони! — поволі карбував слова Залізняк.

Вражені його тоном, усі замовкли. Якусь хвилину в кімнаті панувала напружена мовчанка.

— Навколо, кажу вам, затівається щось лихе, — знову заговорив Залізняк. — На Росі човни всі порубані, не пропускають угору нікого, ні нашого чоловіка, ні жида. По березі Дніпра розставлено сторожу. Відрізують ляхи нас од усього світу, мабуть, наміряються винищити всіх. Поки є час, треба рятуватися... Тобі ж, чесний отче, паче всіх. Я поспішав до тебе чимдужче, щоб остерегти: ляхи постановили на своєму сеймі найперше знищити тебе, як вони іменують: першого бунтаря схизматського.

По обличчю Мельхіседека пробігла сумна усмішка.

— Про мене не турбуйся, друже: багато разів одержував я від них підкидні листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберіг мене, обереже й далі, коли я ще потрібний тут, на землі.

— Що було раніше, того не можна порівняти з тим, що є нині! — рішуче заперечив Залізняк. — Раніше були погрози, а тепер будуть справжні кари. Через тиждень, не пізніше, ляхи зберуться в Лисянці й передусім кинуться на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пізно! Я з козаками проведу тебе до берега Дніпра.

— Рятуйся! — скрикнули разом Аркадій і Антоній.

— Рятуйся! — сказав отець Єлпідифор, підводячись з місця й простягаючи до Мельхіседека тремтячі руки. — Заради братії своєї рятуйся!

Коли Мельхіседек почув від усіх пораду "тікати й рятуватися", обличчя його спалахнуло.

— Мені рятуватися?! — промовив він обурено й, підвівшись з місця, гордо випростався на весь свій могутній зріст. — Щоб я в час біди залишив свою паству? Хто міг порадити мені сіє? Нехай не заволодіє мною страх і не вдасться ляхам похитнути дух мій! — вигукнув він грізно'і з силою стукнув патерицею об землю. — Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмі: "Поражу пастиря, і розійдуться вівці!"

Безстрашна й горда відповідь Мельхіседека запалила всіх присутніх.

— Так, правда твоя, отче! — гаряче підтримав його Аркадій. — Не личить нам тікати від ляхів і віддавати їм на поталу народ наш! Лишайся з нами і будь спокійний... Нехай тільки поткнуться сюди ляхи! Ми їм приготуємо добру зустріч!

— Поляжемо всі, а відплатимо їм за всі їхні звірства! — підхопив Найда.

— Зброя єсть, запаслися, — поквапно докинув Антоній. — Вистачить на всю братію...

— У лісах повно козаків! А з такими ватажками, — Залізняк поклав руки на плечі Найди і Аркадія, — ми перевернемо всю Польщу.

— І перевернемо, і розтопчемо це гадюче гніздо! — гаряче підхопили ченці.

— Зупиніться! Що ви глаголите? — заволав Мельхіседек. — Чи ви гадаєте, що я підніму свою патерицю й оберну її на меч?

— Гадаємо! — палко відповів Аркадій. — Первосвященики не раз ставали на захист храму господнього...

Мельхіседек із жахом відступив.

— У всякому разі, благослови нас, чесний отче, кінчати це святе діло! — промовив Залізняк, схиляючи голову перед Мельхіседеком.

— Не так, не так, братіє! — заговорив знову Мельхіседек. — Не мечем, не кров'ю, а правом... Ти знаєш ухвалу одного сеймика, але ти не знаєш, що ухвалили інші!

— Усі зійдуться на одному! — перебили Мельхіседека вигуки присутніх.

— Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росії; ми напишемо в Петербург, проситимем, благатимем; мені обіцяли там велику допомогу...

— На допомогу Росії ми й сподіваємось, весь народ надіється на неї! — відповів Залізняк. — Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважає шляхта волю імператриці!

— Слово Росії в ляхів не допомогло нам нічим, тепер лишається надіятись тільки на її зброю.

— На бога, братіє, надійтеся! Більше терпіли, потерпіть ще!..

— Для чого? Навіщо? Чого нам іще ждати? Хіба того, щоб ляхи налетіли на нас зненацька, і вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили цей край? — палко заговорив Залізняк.

— Ні, ні, панотче, не хитай нашої волі!

— Сам бог карає тих, хто віддає свою святиню на наругу ворогам! — палко скрикнув Найда.

— Так, брате! І ми не відступимось від неї, — говорив далі Залізняк. — Повідай, превелебний отче, чи не тобі сказали там, що коли на Вкраїні через утиски почнеться бунт, то тоді Росія може втрутитися збройне й примусити шляхту ствердити в Польщі право й потоптаний закон?

Мельхіседек схилив голову на знак згоди.

— А чи видали ж тобі на підкріплення сих слів якусь грамоту чи листа?

— Ні, се говорилося словесно, й важко було зрозуміти, чи ховали ці слова щось більше.

— Ех, горе! — з досадою вигукнув Залізняк. — Хоч би грамота, хоч лист, хоч троє написаних слів...

— Що? Про що говориш ти? — зацікавились усі присутні.

— Звістка про те, що було сказано тобі, превелебний отче, облетіла весь народ, усі надіються на допомогу цариці, скрізь ходить чутка, що вона видала твоїй милості золоту грамоту до всього українського народу, щоб повставав він, а вона пришле на допомогу своє військо.

Залізнякові слова страшенно всіх зацікавили, особливо ж отця Антонія.