Останні орли - Старицький Михайло

попів немає... всі свої люди й рабин — своя людина... Нехай вона кричить, хоч і на все містечко, хоч на ферфал кричить, а повінчаємо... віддамо малжонкові на руки, й вона сьогодні стане в моєму домі його дружиною, — я ручуся, — а завтра приставити до неї Ривку й вирядити молодих до Львова.

— Розумне твоє слово, сестро, — відповів, заспокоївшись, Гершко. — За всяку ціну треба повінчати її й вирядити... а тоді хай хоч і здохне — туди їй і дорога! Я краще помщуся на паршивому хлопові та на проклятому попові! Навмисне поїду до пана Кшемуського...

Сара дивилася широко розплющеними очима на своїх катів і не помічала жодної іскри жалю на їхніх обличчях.

— Востаннє кажу тобі, — промовив лиховісним голосом Гершко, — якщо ти по своїй волі не підеш одягатися до шлюбу, то тебе зв'яжуть... Гей, Ривко!

— Не клич її! — сказала Рухля. — Я сама впораюсь... Ой-ой, і не писне!

— На всякий випадок обшукай її...

Сара здригнулась і поблідла. Якщо її обшукають, то загине останній порятунок від ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом:

— Якщо мої благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна... то я скоряюся їй... і краще доброхіть піду... Не чини наді мною насильства... Я бачу, що того хоче бог... і йду!

— Так, хоче бог, — з подивом мовив Гершко.

— Атож., моя дитино, атож, — провела по голові Сари твердою рукою тітка, — одягайся... та ось і свої перли надінь, котрі ти дала мені на схов.

Сара швидко глянула на тітку: та держала в руках її перли, ті самі, що вона передала Естерчиній матері. Стара простягла їх Сарі й зловтішне, диявольськи посміхалася.

Сара скрикнула й ухопилася за стілець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся підтримати дочку, але Рухля зупинила його.

— Обійдеться. Вона міцна тепер... Дай їй холодної води! — звеліла вона Ривці.

— Атож, води, — прошепотіла Сара й, притримуючись руками за стіну, за двері, пішла в свою кімнату.

Рухля тим часом порадила Гершкові, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди, до неї, рабина, жениха й свідків та й звінчати молодих якнайшвидше в дворику.

Через півгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у парадній світлиці виходу своєї дочки. Господиня дому в пишній сукні вітала гостей, пошепки сказавши братові, що Сара зовсім присмирніла, вбиралася спокійно, тільки двічі попросила води.

Минуло кілька хвилин, нарешті двері спальні розчинилися й на порозі стала в пишному вбранні, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дівчини;

вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям підтримувала її попід руки.

Тітка поквапно підійшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до своєї дочки;

гості закам'яніли, нічого не розуміючи... Крізь білу, прозору намітку видно було мертвотно-бліде, безкровне личко...

Переступивши поріг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовільний конвульсивний рух і з страшним стогоном упала на долівку.

Рухля кинулась до неї, стягла серпанок і заніміла: Сара лежала, простягшись на підлозі, судорога ще посмикувала її тіло, побілілі губи були вкриті густою зеленою рідиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров...

— Ай, гевулт! — закричала, придивившись, стара. — Вона випила мідянки: отрута... Все загинуло!

— Отруїлась! Прокляття! — люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак.

XII

Даремно гадав Мельхіседек, що нова хвиля уніатських насильств — це тільки останні спалахи гніву в тих місцевостях, куди ще не дійшли звістки про королівський декрет.

Насправді було зовсім інакше. Звістка про королівський декрет не тільки не вгамувала насильників, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед уніатського й католицького духівництва та серед шляхти: незважаючи на виразно висловлену королівську волю, незважаючи на волю російської цариці, шляхта й уніати вирішили діяти на свій страх. А втім, вони й тут удавалися до єзуїтського крутійства. В декреті королівському було сказано, щоб шляхта не перешкоджала православним вільно правити свою службу божу, щоб ніхто не відбирав у них церков і взагалі не втручався в церковні їхні справи. Через те що останнім часом уніатам пощастило переслідуваннями й насильствами навернути майже всю Україну в унію, то вони на основі цього вирішили, що декрет їхньої пастви не стосується, й оголосили, що кожен, хто захоче знову приєднатися до православ'я, буде трактований як бунтар, гайдамака й розбійник, а оскільки православні, довідавшись про королівський декрет, поспішали відновити в себе зганьблене православ'я і радісний рух охопив увесь правобережний руський край, то через це вся Україна, з архімандритом Мельхі-седеком на чолі, була оголошена митрополитом уніатським і місцевою шляхтою бунтівною і ухвалено було вчинити над нею особливий суд і розправу.

Офіціал митрополита уніатського видав суворий декрет, в якому наказував усіх, на кого падала підозра в підтримці православ'я, привозити до Радомишля, у в'язницю; церкви, котрі не хотіли прилучатися до унії, закривати, священиків зв'язувати й привозити туди ж, а хлопів віддавати на суд світської влади — комісарів і губернаторів. Крім того, митрополит уніатський надіслав свої листи на польські прикордонні форпости, по березі Дніпра, з вимогою не пропускати нікого з православних священиків і мирян у Переяслав і взагалі на лівий берег Дніпра. Таким чином, на довершення лиха, яким погрожував декрет, перервані були тепер цілком зносини православних українців з їхнім верховним пастирем.

Після сеймика й урочистої присяги, даної в Умані при уповноваженому найсвя-тішого папи, митрополит уніатський, вкупі з місцевою шляхтою, звернувся до вищої влади з проханням прислати сильне військо для заспокоєння бунтів на Україні.

Не чекаючи наслідків своїх розпоряджень і декретів, Мокрицький узявся за власноручну розправу: він вдався по озброєну допомогу до місцевої шляхти, яка утворила новий виділ конфедерації, і вимога його була одразу ж виконана з нелюдською жорстокістю.

То допомагаючи Мокрицькому, то діючи самостійно, озброєні шляхетські команди розсипались по всій Україні, приводячи до послуху нібито охоплений бунтами народ.

По всій Україні почали чинитися небачені страхіття.

Селян, котрі не хотіли прилучатися до унії, били, вішали, садовили на палі, церкви закривали, грабували в них усе церковне майно; священиків, які лишалися вірними православ'ю, нещадно били, виривали їм бороди, стригли голови, розривали роти, набивали на шию такі важкі колоди, що їх ледве можна було обхопити руками, і так посилали нещасних у Корсунь, резиденцію митрополита уніатського, на остаточний суд. Суд той здебільшого закінчувався жахливою смертю бідолашних мучеників: їм давали по триста канчуків, шмагали на смерть різками, душили димом.

Віддаючись з такою заповзятістю дикому релігійному фанатизму, шляхтичі, а також представники уніатського й католицького духівництва не забували й про життєві вигоди.

Для збирання коштів на спорудження будинку духовної місії було вирішено обкласти грошовою пенею всіх, хто чинив опір унії.

Користуючись з цієї постанови, шляхтичі взялися грабувати селян, віднімали в них усе, що тільки можна було повернути на гроші, спалюючи в сліпій жадобі навіть двори пограбованих...

Отже, дика розправа Мокрицького в Туровій не була випадковим явищем, а одним з фактів насильств, котрі почалися далеко від місць, які тут згадуються, але швидко поширились по всій Україні.

Радісний настрій, яким перейнявся весь народ після повернення Мельхіседека й при звістці про королівський декрет, що, мов блискавка, пролетіла від Дніпра до Дністра, почав хутко мінятися на нестямний страх, збентеження й гнів. Мокрицький і шляхта нетерпляче чекали війська, яке мало прибути. У Мотронинському монастирі не знали поки що нічого про це. Наступного дня, після від'їзду Найди, поїхали з монастиря й генеральний обозний з дочкою, і монастирське життя знову ввійшло в свою колію. Прочани прибували юрбами; майже щодня з'являлися представники від сільських громад, просячи прилучити їх до православ'я й прислати благочестивих священиків; приїжджали посланці від настоятелів православних церков з проханням прислати їм списки королівського декрету, щоб прочитати народові, і вся монастирська братія, разом з Мельхіседеком, проводила цілі дні в посилених трудах і клопотах, то переписуючи копії королівських декретів і грамот, то приймаючи нових прочан, то їздячи в сусідні села на церковні треби.

Непомітно пролетів тиждень.

Повернувшись з Лебединського монастиря, Найда привіз тривожні вісті про дії уніатів. Достеменно він нічого не взнав, але чув, що в кількох селах пани й уніати чинили страшні свавільства, грабунки й страти.

Звістки, які привіз Найда, підтверджувалися і втікачами з пограбованих сіл, але Мельхіседек ще не надавав особливого значення цим фактам і заспокоював усіх, проповідуючи терпіння й надію.

Якось увечері, коли в монастирі були вже позамикані всі ворота й Мельхіседек віддавав у своїй келії останні накази Найді, почувся дуже сильний стук у монастирську браму.

Найда й Мельхіседек здригнулись і тривожно перезирнулися. За кілька хвилин у келію ввійшов послушник і сказав, що до монастирських воріт під'їхав полковник Залізняк з козаками, привіз когось хворого й просить, щоб пустили в монастирський двір.

— Впустіть, усіх впустіть! — швидко мовив Мельхіседек. — Залізняк наш перший лицар. Скажи, щоб добре нагодували чесних козаків, а пана полковника проси сюди та передай отцю економові, щоб прислав найкращого меду, хай гість підкріпиться з дороги.

Послушник уклонився й вийшов.

За кілька хвилин почувся брязкіт засувів, і двір одразу сповнився гамором, тупотом коней і покриками козаків.

Почувши про приїзд Залізняка, Найда страшенно збентежився.

"Знову Залізняк? Видно, сам бог посилає цю людину назустріч йому. Чим же закінчиться теперішнє їхнє побачення? Чи дійде ж він, Найда, якогось рішення?"

Недаремно ставив перед собою це питання Найда. Він почував усім своїм серцем, що ця зустріч із Залізняком матиме для нього вирішальне значення...

Двері відчинилися — і в келію ввійшов Залізняк, а за ним отець Єлпідифор, отець Аркадій і брат Антоній Молдован.