Останні орли - Старицький Михайло

Без нашої ж допомоги, тільки своїм військом, з турком не впораються. Адже ми всю їхню вдачу, всі звичаї, всі ходи й виходи знаємо.

— От тепер би, друже, спираючись на це їхнє бажання, роздмухати повстання в Польщі, підняти б запорожців звідусіль, начебто на допомогу братам, та під час турецької війни й перекинутися всім під турка! Адже тоді вони могли б відмахнути під султанову руку весь наш рідний край...

— Самі об тім повсякчас думаємо... Але тяжко... Все-таки бусурман... Святий хрест під півмісяцем... Он і Дорошенко на тому опікся. А ще й друге: скрізь нас пильна сторожа обсіла... За кожним кроком стежать. От тільки в разі війни... Ех, якби вся старшина наша козацька, не токмо Запорожжя, об'єдналася, як один, тоді б нам ніхто не був страшний... Адже ми сила! Та тільки розплодилося серед нас немало юд, таких ось, як генеральний обозний, приміром.

При цих словах Дарина відчула, як уся кров ударила їй в обличчя і перед очима застрибали червоні кола. Раптом пролунав постріл, щось з різким свистом прорізало повітря, і слідом за цим почулися гучні оплески. Дарина підвела голову й побачила гроно блискучих різнобарвних зірок, що розсипалися над садом. Слідом за першим пострілом пролунав ще один, і друга ракета ще вище шугонула в небо й розсипалася над садом золотим дощем.

— Ходімо, потішні вогні пускають, помітять нашу відсутність, — промовив один із співбесідників.

Вони підвелися з місця й рушили алеєю, що вела до палацу. Дівчина виглянула із своєї схованки; тепер, на тлі освітленої алеї, перед нею виразно вимальовувалися постаті обох співбесідників; в одному з них Дарина відразу ж пізнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на її превеликий подив, був одягнений у російський військовий мундир, з густими еполетами і в білій перуці.

Зачекавши, поки кошовий з офіцером відійшли на чималу відстань, Дарина вийшла із своєї схованки й теж попростувала до палацу.

"Хто цей офіцер? Де він міг навчитися так добре розмовляти по-українськи? Звідки одержав такі докладні відомості про всі таємні задніпровські справи? Чому кошовий виявляє до нього таке довір'я і чому голос офіцера, скрипучий, різкий, такий знайомий їй? Де вона чула його?" — розмірковувала Дарина, повільно йдучи алеєю.

Тим часом ракета за ракетою злітали в небо. За кожним удалим їх вибухом зривалися гучні оплески. Усі гості вийшли з зали і, розташувавшись на веранді та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тільки нещодавно ввійшов у моду.

Дарина вийшла на лужок і приєдналася до товариства; в самому центрі його, на східцях веранди, стояв Воєйков і задоволене слухав захоплені похвали гостей. Але ракети були тільки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенські колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних іскор, і в центрі їх засяяли щити з вензелями імператриці. Слідом за цим чарівним видовищем у різних місцях саду загорілися бенгальські вогні, і він казково засяяв.

Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволі замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась і побачила полковника, котрий швидко підходив до неї.

— Шукав, — засапавшись, мовив він, — по всій дистанції і ближніх бастіонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цікаву й люб'язну конверсію... Але, побачивши це захоплююче видовище, відкладаю її до мого приїзду до вас і тішу себе надією одержати належну милостиву резолюцію! — з цими словами полковник узяв Дарину під руку і, ступивши кілька кроків уперед, зупинився неподалік од Воєйкова, серед сановників, що розташувалися півколом, на лужку.

З глибини саду вирвався цілий сніп ракет і з свистом і тріскотінням розсипався над деревами потоком діамантових зірок. Вибух захоплення зустрів чудове видовище.

У цей час сходами веранди, спритно пробираючись поміж гостей, спустився лакей з невеликою тацею в руках, на якій лежав запечатаний пакет, і, підійшовши до Воєйкова, промовив неголосно, але так, що полковник, Дарина й гості, що були поблизу, почули його слова: "Привіз гонець із Польщі".

Воєйков нетерпляче розірвав пакет.

Звістка про те, що прибув гонець із Польщі, швидко поширилася серед гостей і відвернула увагу товариства від фейерверка.

— Що? Що там? Лихі вісті? Зірвали сейм? Відкинули наказ? — почулося серед гостей.

— Бунт, заколот? — мовив полковник, ступаючи вперед.

— Ні, заспокойтеся, любі гості, небезпеки поки що не передбачається. Пуста звістка. Повідомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда скинув рясу і збирає до себе гайдамаків!

При цих словах губернатора з Дарининих грудей вирвався глухий зойк; вона похитнулась і, напевне, упала б, якби полковник не підтримав її.

Усі здивовано озирнулись на дівчину.

— Лякатися, панно, вам немає чого, — звертаючись до неї, зауважив з тонкою посмішкою губернатор. — Російські війська захистять наші кордони від цих головорізів.

— На арканах усіх приведемо! — гаркнув полковник і по-молодецькому дзенькнув острогами.

Після ситої вечері з тостами й тушами, якою закінчився пишний бал у губернатора, гості почали роз'їжджатися. Нарешті й Дарина з батьком сіли в свій ридван і рушили безлюдними вуличками містечка Печер. Спустившись лісовою дорогою у вузьку долину, якою протікав глибокий струмок Хрещатик, і поминувши старі міські вали, вони поїхали широким шляхом, що пролягав по нерівній місцевості; обабіч дороги час від часу траплялися поодинокі хати. Переправившись через греблю коло Михайлівських млинів на Либеді, ридван в'їхав у невеликий виселок і, піднявшись на гору, помчав зовсім безлюдними полями.

Обважнілий після щедрого частування генеральний обозний всю дорогу від Печер до свого хутора проспав, відкинувшись у куток ридвана, а Дарина навіть не склепила очей. Припавши до опущеного вікна, вона жадібно впивала в себе свіже передсвітанкове повітря. Коні мчали ридван, дорога швидко втікала з-під коліс, вітрець розвівав м'які пасма Дарининого волосся і охолоджував її розпашіле обличчя. Ні думки про слова полковника, ні тривога за майбутнє не каламутили тепер дівочу душу: вона була світла й радісна і сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепіння.

Одна дума сповнювала дівчину невимовним щастям: Найда скинув рясу — він кохає її.

Приїхавши на хутір, Дарина відразу пішла в свою світлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свічку, розчинила навстіж вікно й поклала голову на схрещені на підвіконні руки. Вікно її світлиці виходило на захід, і крізь нього мріли втопаючі в білому морі туману химерні плями лісів. Починало світати. З кожною хвилиною небо яснішало дедалі більше; у світло-блакитній глибині його тихо загорявся ясно-червоний відблиск і розливався по всьому небосхилу. І подібно до цього ніжного відблиску розгорялось і відчуття щастя в душі дівчини, сповнюючи вщерть її серце.

"Він кохає, кохає! — повторювала сама собі Дарина сотні разів. — Він покохав її з першого дня їхньої зустрічі, а вона не знала, і не здогадувалась, і сумувала, і тривожилась... А він думав, що вона не любить його, і пішов у монастир! Через неї пішов! Ні, не через неї! — гордо відкинула дівчина ганебну для козака думку. — Пішов він, зневірившись у визволенні вітчизни! Але тепер зневіра зникла, відчай змінився надією: орел стрепенувся, розправив могутні крила — він визволить Україну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона кохає його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрія? Невже ж це здійсниться? Невже ж стрепенеться закатована Україна? Стрепенеться, оживе! Герой очолив повстання, лицар-славута, якого ще не було з часів Богдана, скликає козаків під свій прапор, і всі повстануть, усі, як один! Він вирве Україну з лядської неволі, й тоді прибуде до неї, і візьме її з собою. О, вона ждатиме його, вона очі свої видивиться, очікуючи його, висушить мозок свій, думаючи про нього!

А він? Чи думає тепер про неї? Чи згадує у вирі повстання, серед небезпек, підступності? О, думає, думає! Скрізь, де б він не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як він її кохає, не кохав ніхто на землі! І щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Ніколи! Там, у тій келії, в ту страшну хвилину господь заручив їх, і вона не покине свого нареченого ніколи! Померти з ним — щастя, тортури за нього прийняти — блаженство! З ним, з ним і на смерть!"

Дарина витерла щасливі сльози.

Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батьківська воля, настирливість полковника, бажання самого Воєйкова... Що ж робити?

Серце дівчини защеміло, але радісні думки прилинули знову і заглушили її тривогу.

Тим часом небо розгорялося дедалі яскравіше, в глибині його вимальовувалися рожеві обриси легеньких хмаринок.

Кілька разів Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали її серце, не давали й на хвилину задрімати.

"Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповісти, як вона страждала ці довгі місяці... Ні, ні, довгі роки, бо з тієї хвилини, коли Найда поїхав од них із Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповісти милому все, припасти до його гордого серця та так і померти разом з ним!"

Тільки вранці, коли сонце вже запалило верхів'я далекого лісу, Дарина трохи задрімала.

Прокинулась вона від того, що хтось сильно термосив її за плече. З подивом і переляком дівчина розплющила очі й побачила схилене над собою лагідне тітчине обличчя.

— Ото розіспалася, ледащо, — мовила з доброю усмішкою стара, помітивши, що її зусилля вже дали деякі наслідки, — буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стріляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснідали. Та й батько якийсь похмурий сьогодні, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспішай. Розкажи, як там приймали вас учора.

При цих словах Дарина відразу пригадала все, що сталося вчора, і щастя знову могутньою хвилею затопило її серце. Вона швидко схопилася з постелі, обняла тітку й дзвінко поцілувала.

— Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, — з ласкавою посмішкою зауважила тітка, здивована такою незвичною жвавістю небоги.