Останні орли - Старицький Михайло

Довго так сиділа Дарина, охоплена апатією, коли раптом десь позаду пролунав чоловічий голос. Дівчина виразно почула своє ім'я.

Вона здригнулась і миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустріч з незнайомою людиною в цій глухій пущі, далеко од домівки, не віщує нічого доброго. Із застиглим від жаху серцем Дарина оглянулась і побачила високого на зріст чоловіка в полатаній одежі, з торбою через плече. Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям і одним оком, здалося дівчині знайомим.

— Добрий вечір, ясновельможна панно, — промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. — Злякалася? Не впізнала? Не лякайся: тобі нас боятися нема чого.

— Не впізнала, хоча твоє обличчя знайоме мені, — відповіла здивована Дарина, — я десь тебе бачила.

— Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: і в Лаврі, і на великих дорогах. Був я і в тебе на хуторі, — пам'ятаєш, навесні з побратимами, ще про справи лядські розповідали й панна почастувала нас?

— Навесні? Так-так, — спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до неї приходили п'ятеро гайдамаків, розповідали про польські справи, про Найду; тепер її страх де й подівся, а в серці заворушилася радісна надія почути від жебрака щось певне про коханого. — Але ж ти, здається, був на одній нозі, — сказала дівчина.

— Був і на одній, і на двох, як зручніше, — усміхнувся жебрак.

— Звідки ж теперечки?

— Іду з польської України до тебе, ясновельможна панно.

— До мене? — здивувалася Дарина.

— Атож! До тебе послав мене один значний козак і звелів передати тобі ось цю річ, — жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з підвішеним до них великим залізним хрестом. Дарина здригнулась і тихо скрикнула... Ці чотки вона бачила не раз на грудях у Найди.

Жадібно вихопивши чотки з рук жебрака, дівчина мимоволі припала до них губами.

Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожній з яких були вирізані прапори й сурми запорозькі та ім'я одного із відомих лицарів України, починаючи від Наливайка і кінчаючи іменами славних гайдамаків останніх років. На кінці цього разка висів великий залізний хрест; з одного боку на ньому було викарбувано герб — запорозький козак з мушкетом на плечі, а з другого вирізьблено: "В миру козак запорозький Іван Найда волею божою помре" і рік вступу Найди до монастиря.

Даринине серце аж затремтіло від радості: це він, він, коханий, подає їй звісточку про те, що покинув монастир!

— Орле мій, соколе мій, життя моє, — стиха прошепотіла дівчина, притискуючи чотки до грудей; та згадавши, що поруч стоїть Найдин посланець, вся зашарі-лась і хутко промовила: — А хто ж тобі дав їх?

— Козак якийсь, видно, значний...

— Він не сказав тобі свого ймення?

— Ні, тільки дав мені їх із словами: "Вручи це доньці генерального обозного і скажи їй, що орел розбив свої пута..."

— А далі, далі?

— Ще додав: "Скажи, що піднімається страшна буря, на те й посилаю їй хрест сей, щоб він оберігав її всюди..."

— А ще?

— А більше нічого. Ні, ні, ще сказав, щоб панна чимось допомогла Лебедин-ському жіночому монастирю, бо там щось недобре затівають ляхи, підмовляють черниць пристати на унію, а сама ігуменя не може дати їм ради.

— А ще що?

— А ще сказав наостанку, щоб панна ждала, а чого — не сказав. При цих словах жебрака щоки Дарини вкрилися гарячим рум'янцем.

— Ну, а як же там, на Україні, що ляхи... гайдамаки? — заговорила вона швидко, намагаючись приховати від жебрака своє хвилювання.

— Остання година прийшла — пани, кажуть, постановили всіх попів і благочестивих християн вирізати; але це їм не вдасться: усі гайдамаки збираються до одного коша. Подейкують, що замурований у Печерах лицар Найда скинув чернечу рясу і взяв козацьку шаблю. Зніметься така завірюха, якої не бачили з часів Богдана.

— Слава богу! А люди? Запорожці? Та ні, стривай, ходімо... Ти, либонь, стомився, зголоднів... Там усе розповіси. Або ні, зажди; чи зможеш ти зробити мені одну послугу?

— Хоч десять.

— Спасибі, я віддячу тобі. Мені потрібна вірна людина.

— Покладись на мене у всьому.

— Гаразд, але про це потім... Зараз треба додому, вже пізно: можуть кинутись шукати мене, виникне підозра... То я піду, а ти приходь надвечір.

— Гаразд. — Жебрак вклонився панні й зник у хащах. Дарина пішла на хутір.

Ішла вона швидко, квапилась, її хода, рухи, вираз обличчя виказували сильне хвилювання. У голові дівчини роїлися радісні й тривожні думки. Сам бог послав цього жебрака — він тепер допоможе їй у всьому. Але хто прислав чотки? Звичайно, Найда. Це він зробив на знак того, що розпрощався з монастирем навіки. Ох, ці чотки! Скільки разів перебирав він їх у години безмовної молитви, скільки кривавих козацьких сліз скотилося на них!

Дарина знов припала до чоток губами. Ця річ, така близька Найді, здавалася тепер дівчині частиною його самого.

— Любий мій, коханий мій, єдиний мій, — повторювала вона, перериваючи свій шепіт палкими поцілунками. У вітах щось зашелестіло: червона вивірка виткнула з листя свою гостреньку мордочку і, побачивши під деревом молоду дівчину, яка палко цілувала чотки, здивовано розпустила свій пухнастий хвостик і миттю сховалася.

Дарина спам'яталась, їй стало соромно свого пориву. Що б подумали про неї люди, якби побачили? Треба перебороти своє хвилювання. Потім, потім... Зараз дорога кожна хвилина, треба скористатися з перебування тут жебрака й вирішити, що робити.

Дарина наділа на себе чотки й швидко пішла далі.

"Передусім треба уяснити собі, що означають Найдині слова, — міркувала дівчина, — що він мав на увазі, коли просив її допомогти Лебединському монастирю? Тут криється якийсь інший, потаємний зміст, бо що може важити її слабка поміч при такому повстанні, від якого захитаються зубці польської Корони? Може, Найда, нагадуючи їй про долю Лебединського монастиря, хоче, щоб вона поїхала туди сама? Так воно і є! — мало не крикнула вголос Дарина й мимохіть зупинилася. — Він хоче, щоб вона їхала туди; він прислав чотки, аби вони оберігали її в дорозі, він і жебрака послав, щоб той допоміг їй добратися до монастиря. О, вона поїде, вона ждатиме! Жебрак допоможе, він проведе її туди, а цей хрест убереже від усякого лиха! А батько? — Дівчина знову зупинилася. — Що він скаже? Втеча розлучить їх навіки. Він проклене дочку, бо її вчинок одверне від нього ласку губернатора і, хтозна, чи й більшого лиха не накличе? Що робити? Втекти — значить, відректися від батька; залишитись, скоритись йому — значить, відректися від коханого й побратися з нелюбом. Ні, ні!" — Дарина палко притисла до грудей залізний хрест і швидко пішла, майже побігла...

Дома вона застала перелякану тітку, але одразу ж заспокоїла її; дівчина навіть задовольнила тітчину цікавість щодо вчорашнього балу й очікуваного жениха. Про все це Дарина говорила з такою невимушеною веселістю, що в тітки не виникло ніякого сумніву в її щирості. Під кінець їхньої розмови ввійшла служниця й сказала, що прийшов якийсь жебрак і просить милостині. Дарина звеліла нагодувати його й залишити на ніч; а що вона завжди давала притулок всім убогим, то це розпорядження не здивувало нікого. Посидівши ще трохи, дівчина підвелася й сказала тітці, що піде до свого покою відпочити...

Уже коли тітка з Дариною вечеряли, з Києва примчав від обозного гонець і привіз листа. В листі обозний просив доньку негайно вислати йому деякі потрібні речі, бо він у важливій справі має вирушити завтра на лівий берег, у Переяслав, де, мабуть, доведеться пробути не менше двох тижнів.

Дарина аж почервоніла від радості й міцно стиснула в руці листа: ця звістка давала їй певну надію здійснити свій намір.

Вона щось придумає, аби не викликати ніяких підозр у тітки... А два тижні — немалий час...

XV

Серед непрохідних у ті часи Лебединських лісів, що тяглися верст на сто на захід за Мотронинськими, у глибокій улоговині, на березі вигнутого дугою озера, притулився жіночий монастир, який дістав назву від навколишньої місцевості. Він був заснований ще в XVI віці, в часи панування Литви, і мав грамоти, що стверджували його права на великі землі й угіддя і від польських королів — Жигмунта, Владислава IV і Яна-Казимира. Католицьке духівництво, а потім і уніатське, давно вже зазіхало на цей притулок переслідуваного православ'я, але королівські декрети, заступництво колишніх гетьманів, особливо Дорошенка, і розташування в диких лісових хащах оберігали його від хижаків і грабіжників. Останнім часом, коли козацтво і автономія України впали, а руський народ і грецька віра були приречені лютим католицтвом і свавільною шляхтою на цілковите знищення, правобережні монастирі стали єдиною опорою переслідуваного руського під'яремного люду. Це й спонукало тріумфуючих ненависників відняти у "схизматського бидла" ті останні оази православ'я.

На світанку жаркого червневого дня крутою стежкою, що вилася серед високих ясенів і в'язів, які утворювали своїм переплетеним гіллям густе зелене склепіння, спускалися в долину чотири вершники. Попереду кавалькади їхала на гнідому коні донька генерального обозного, панна Дарина, за нею кульгавий жебрак, котрий нині добре орудував обома ногами; їх супроводило ще двоє колишніх калік, які тепер стали бравими вершниками. Зеленуватий присмерк, що огортав ліс, кидав на обличчя подорожніх, а особливо Дарини, відтінок надмірної втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну і нарешті сказав їй із сердечною турботою:

— Відпочила б ти, ясновельможна панно, он на тій галявині, адже ж стомилася: легко сказати, третій день не злазиш з коня — це й нашому братові, що до всього звик, ломитиме кістки, а що вже говорити про таке тендітне створіння? Зблідла он — хоч би хвороба не причепилася...

— Ото ще, — усміхнулася дівчина, — не медяник я, не зламаюся... Може, трохи й стомилася, але верхи я не раз їздила...

— Що й казати, справдешня козачка... А все-таки в каруці було б твоїй милості...

— Насмішив! Ото добре було б їхати в каруці по цих крутих стежечках, переплетених корінням: Вона б застрягла поміж перших же дубів!..

— Не інакше! — весело підхопили їхні супутники. — Кульгавий на вигадки майстер!

— Воно й правда... — почухав провідник потилицю. — 3 каруцою... ге, ге... Але я гадав, що панні було б спокійніше...

— І не спокійніше, — відказала Дарина.